Від автономістських рухів 1970-х до сучасних вуличних зіткнень. Хто такі Black Bloc, звідки вони беруться, як організовуються, звідки отримують фінансування та чому мирні демонстрації іноді стають майданчиком для радикальних політичних сил.
Протест — це не завжди те, чим він починався
Останніми роками Європа регулярно стикається з масштабними демонстраціями. Люди виходять на вулиці через зростання вартості життя, житлову кризу, міграційну політику, трудові права, рішення урядів та міжнародні конфлікти.
Частина цих протестів залишається мирною. В інших випадках з'являються підпалені автомобілі, розбиті вітрини, барикади, сутички з поліцією та масові затримання.
Проте за кадрами вуличних зіткнень часто залишається непоміченим інше питання: хто саме ці люди в чорному одязі, із закритими обличчями, які з'являються серед тисяч демонстрантів? Чому вони беруть участь у протестах, які спочатку організовувалися зовсім з інших причин? Чи є вони частиною єдиної організації? Хто визначає їхні дії та звідки беруться ресурси?
Щоб зрозуміти це явище, потрібно вийти за межі окремих новинних сюжетів і подивитися на історію європейського радикального руху.
Йдеться про ультраліві та анархістські середовища, автономістські колективи й тактику, відому як Black Bloc — «чорний блок».
Важливо одразу зробити уточнення: не кожен лівий активіст є радикалом, не кожен антифашист підтримує насильство і не кожен учасник масової демонстрації має стосунок до вуличних заворушень. Але окремі радикальні групи справді використовують ширші протестні рухи для просування власної політичної програми.
1. Хто такі ультраліві радикали?
Ультраліві — це не одна політична партія і не централізована міжнародна організація. Це широке поняття, яке охоплює різні течії, що виступають за радикальне переоблаштування суспільства.
Їх об'єднує критика капіталізму, приватної власності на засоби виробництва, державної влади та традиційних політичних інститутів. Однак методи й кінцеві цілі можуть суттєво відрізнятися.
Серед основних напрямів:
Анархісти. Виступають проти державної влади та централізованої ієрархії. Частина анархістських течій сповідує ненасильницькі принципи, інші допускають або виправдовують революційне насильство.
Автономісти. Прихильники самоорганізації, незалежних громад і політичних колективів, які не хочуть діяти через традиційні партії та державні інституції.
Революційні комуністи. Прагнуть радикальної трансформації капіталістичної системи та побудови соціалістичного або комуністичного суспільства. Частина таких угруповань виправдовує насильницькі методи боротьби.
Мілітантні антифашисти. Активісти, які протидіють ультраправим рухам. Деякі з них діють мирно, інші використовують силові методи та допускають фізичне протистояння.
Black Bloc. Не окрема ідеологія, а тактика колективної участі в демонстраціях, яку використовують представники різних радикальних середовищ.
Саме останній пункт часто неправильно розуміють у медіа. Чорний одяг, закриті обличчя та спільна присутність на вулиці ще не означають, що всі учасники належать до однієї організації.
Дослідницька організація ACLED окремо наголошує: Antifa не є єдиною формальною організацією з центральним керівництвом і членством. Це передусім ідеологічне позначення, під яким можуть діяти різні групи та окремі активісти.
2. Звідки вони з'явилися: історія, яка почалася задовго до сучасних протестів
Щоб зрозуміти сучасні радикальні рухи, потрібно повернутися до кінця 1960-х років.
У 1968 році Європу охопила масштабна хвиля студентських, робітничих і молодіжних протестів. Франція, Італія, Західна Німеччина та інші країни переживали політичну радикалізацію.
Причини були різними: конфлікти між поколіннями, невдоволення політичними елітами, соціальна нерівність, умови праці, критика капіталізму та вплив війни у В'єтнамі.
Частина активістів згодом не повернулася до традиційної політики. Вони почали створювати незалежні політичні колективи, альтернативні соціальні простори та рухи, які не визнавали традиційну партійну ієрархію.
Особливо важливим центром став Італійський автономістський рух 1970-х років — Autonomia.
Його представники об'єднували студентів, робітників, молодь, феміністичні групи та інші соціальні середовища. Вони організовували страйки, захоплення будівель, житлові кампанії та акції проти державної політики.
Паралельно у Західній Німеччині формувалися власні автономістські середовища — Autonomen.
Особливого значення набули Франкфурт і Західний Берлін. Там розвивалися рухи сквотерів — людей, які займали порожні будівлі, створювали альтернативні житлові та культурні простори й виступали проти комерціалізації міського середовища.
Саме в цьому середовищі поступово сформувалася тактика, яка згодом отримала назву Black Bloc.
У 1980-х роках західнонімецькі автономісти дедалі частіше з'являлися на демонстраціях у чорному одязі та із закритими обличчями. Це було пов'язано з колективною ідентифікацією, протидією поліцейській ідентифікації та конфронтаційним характером частини акцій.
Згодом ця практика поширилася за межі Німеччини.
Міжнародну популярність Black Bloc здобув під час протестів проти Світової організації торгівлі в Сіетлі у 1999 році. Саме тоді зображення чорних колон демонстрантів, пошкоджених вітрин і зіткнень із поліцією стали частиною глобального медійного образу антиглобалістського протесту.
Отже, сучасному явищу вже кілька десятиліть. Воно має історичні корені, власну політичну традицію та міжнародний досвід.
3. Чому вони приходять на мирні протести?
Це одне з найважливіших питань.
Радикальні групи не обов'язково організовують масову демонстрацію. Часто вона виникає з цілком конкретної причини: люди незадоволені підвищенням цін, житловою політикою, пенсійною реформою або рішеннями уряду.
Але масштабна демонстрація створює простір, у якому можуть з'явитися представники інших політичних течій.
Вони можуть брати участь у протестних коаліціях, поширювати власну символіку, організовувати окремі колони, проводити агітацію або залучати нових прихильників.
Тут важливо розуміти різницю між двома процесами.
Перший — участь радикальних активістів у загальному протесті. Це не означає, що вони керують усією демонстрацією.
Другий — спроба окремих організацій використати суспільне невдоволення для просування власної програми, яка може виходити далеко за межі початкових вимог протестувальників.
І це не лише теоретичне припущення.
У своєму розвідувальному звіті за 2025 рік бельгійська Державна служба безпеки VSSE описує діяльність лівоекстремістських груп, які намагаються зближуватися з громадськими ініціативами, пов'язаними з міграцією, кліматом, антифашизмом та іншими суспільними питаннями.
За оцінкою відомства, частина таких груп прагне використовувати ці теми для поширення радикальної ідеології та залучення нових прихильників.
Це важливий момент: суспільна проблема може бути реальною, вимога протестувальників — цілком легітимною, але окремі політичні групи можуть мати власні цілі.
4. Що таке Black Bloc і чому його учасники приховують обличчя?
Black Bloc перекладається як «чорний блок».
Це тактика колективної присутності на вуличних акціях, а не назва єдиної організації.
Її характерними ознаками є чорний одяг, приховування облич, групова візуальна ідентифікація та відсутність очевидних персональних лідерів.
Важливо розуміти, що не кожен Black Bloc обов'язково бере участь у насильстві. Проте в європейській історії ця тактика неодноразово використовувалася угрупованнями, які вдавалися до нападів на майно, зіткнень із поліцією та інших протиправних дій.
Чорний одяг і приховування облич можуть ускладнювати ідентифікацію учасників, а колективний характер дій — встановлення індивідуальної відповідальності.
Саме тому правоохоронні органи приділяють таким групам окрему увагу під час масових заходів.
5. Хто ними керує? Чи існує єдиний центр управління?
У популярних обговореннях часто можна зустріти версію про існування єдиного міжнародного штабу, який нібито координує радикальні групи в різних країнах.
Однак документальних підстав стверджувати, що всі ультраліві угруповання Європи підпорядковуються одному центру, немає.
Насправді існують різні організаційні моделі.
Одні групи мають чіткішу внутрішню структуру, визначених представників і постійне коло учасників.
Інші функціонують як автономні колективи без формального керівництва.
Треті підтримують контакти з іншими організаціями через міжнародні кампанії, конференції, громадські заходи та цифрові платформи.
Відсутність централізованого керівництва не означає відсутності координації.
Європол у звіті EU TE-SAT 2025 описував міжнародні зв'язки лівих та анархістських екстремістських середовищ, переміщення активістів між країнами для участі в демонстраціях та використання цифрових платформ для пропаганди й залучення нових прихильників.
Таким чином, мережа може бути міжнародною, навіть якщо в неї немає єдиного штабу.
Це принципова відмінність між централізованою організацією та децентралізованим рухом.
6. Звідки беруться гроші?
Ще одне питання, навколо якого виникає багато спекуляцій.
Чи фінансують радикальні групи великі міжнародні структури? Чи стоять за ними політичні сили або іноземні держави?
Такі твердження не можна робити без конкретних доказів.
У звітах правоохоронних органів і дослідженнях радикальних рухів фігурують різні джерела ресурсів:
особисті кошти учасників;
внески прихильників;
пожертви;
збори на юридичну допомогу;
продаж літератури та символіки;
концерти, культурні й громадські заходи;
краудфандингові кампанії.
Частина рухів має власні соціальні центри, незалежні медіаплатформи та інші інфраструктурні проєкти.
Однак необхідно розрізняти фінансування громадської діяльності, підтримку політичних кампаній та фінансування незаконних дій. Це різні речі, які потребують окремого доказування.
Наявність міжнародних контактів або переказів між активістами сама по собі не доводить існування централізованого фінансування вуличного насильства.
7. Чого вони прагнуть?
У радикальних рухів немає однієї спільної програми. Проте можна виділити кілька характерних політичних мотивів.
Антикапіталізм. Частина груп розглядає капіталістичну економіку як головне джерело соціальної нерівності та прагне її радикального демонтажу.
Антидержавна ідеологія. Для окремих анархістських течій сама централізована державна влада є проблемою, незалежно від того, яка партія перебуває при владі.
Революційна трансформація. Деякі організації не обмежуються вимогами змінити конкретний закон або політичне рішення. Їхня мета — повністю змінити чинну суспільно-політичну модель.
Протистояння правоохоронним органам. Для частини мілітантних середовищ конфронтація з поліцією стає елементом політичної боротьби.
Розширення власного впливу. Масові протести дають можливість поширювати ідеологію, залучати прихильників та створювати нові зв'язки.
Тому для деяких радикальних груп успіх протесту вимірюється не лише досягненням початкової вимоги, а й масштабом політичної мобілізації та конфронтації з державою.
8. Коли масовий протест стає майданчиком для насильства: приклад Брюсселя
Один із показових прикладів стався 14 жовтня 2025 року в Брюсселі.
Того дня в Бельгії відбувалася масштабна загальнонаціональна демонстрація та страйкова акція. За оцінкою поліції, на вулиці столиці вийшло близько 80 тисяч людей, профспілки називали цифру від 100 до 120 тисяч.
Початкові вимоги були пов'язані із соціально-економічною політикою та протестом проти рішень уряду.
Однак під час акції відбулися серйозні заворушення.
Групи демонстрантів у масках атакували будівлю бельгійської Імміграційної служби, кидали піротехніку, пошкоджували майно та вступали в сутички з поліцією. Було розбито десятки вікон, правоохоронці застосовували водомети та сльозогінний газ.
Ці події отримали окрему оцінку бельгійської Державної служби безпеки.
У звіті VSSE за 2025 рік описано присутність Black Bloc під час цієї демонстрації. За даними відомства, представники різних лівоекстремістських груп діяли скоординовано в декількох місцях міста, а серед об'єктів нападу була будівля Імміграційної служби.
Цей приклад важливий саме тому, що початковий протест був масовою суспільною акцією, а насильницькі дії окремих груп не можна автоматично приписувати всім її учасникам.
9. Наскільки серйозна ця проблема для Європи?
Для оцінки масштабів потрібно звернутися до статистики, а не лише до відео з соціальних мереж.
За звітом Europol EU TE-SAT 2026, який охоплює терористичну діяльність у ЄС за 2025 рік, було зафіксовано 12 нападів, віднесених до лівого та анархістського тероризму. Одинадцять із них були завершеними, десять відбулися в Італії та один у Греції.
Для порівняння: у звіті за 2024 рік фігурував 21 такий напад.
Ці цифри стосуються саме терористичних нападів, а не всіх демонстрацій, сутичок із поліцією, актів вандалізму чи діяльності Black Bloc.
Тому їх не можна використовувати як статистику всіх вуличних заворушень.
Але вони показують, що лівий та анархістський насильницький екстремізм залишається окремим напрямом безпекової роботи європейських правоохоронних органів.
Існує ще одна важлива тенденція: міжнародна взаємодія радикальних середовищ. Активісти можуть переміщуватися між країнами, брати участь у спільних кампаніях і підтримувати контакти з іноземними колективами.
Це не робить їх єдиною організацією, але демонструє, що сучасний радикальний рух не обмежується державними кордонами.
10. Головне питання: де закінчується громадський протест і починається радикалізація?
Європейські суспільства мають право на мирні демонстрації. Люди можуть критикувати владу, вимагати реформ, виступати проти міграційної політики, економічних рішень або соціальної нерівності.
Це нормальна частина демократичного процесу.
Але право на протест не означає права на підпали, напади, погроми чи насильство щодо інших людей.
Так само присутність радикальних активістів на демонстрації не робить усіх її учасників радикалами.
Саме тут проходить межа, яку часто втрачають під час емоційних обговорень вуличних заворушень.
Радикальні рухи існують у Європі десятиліттями. Вони мають власну історію, ідеологію, організаційні традиції, соціальні мережі та механізми самоорганізації. Частина з них діє легально, частина допускає насильницькі методи, а окремі угруповання потрапляють у поле уваги спецслужб і правоохоронних органів.
Масові протести створюють для них можливість бути присутніми в ширшому суспільному процесі, але це не означає, що вони організовують кожну демонстрацію або контролюють її учасників.
Можливо, найважливіше, що варто зрозуміти: масовий протест і діяльність радикальних угруповань — це не одне й те саме, навіть якщо вони відбуваються на одній вулиці в один день.
І якщо ми хочемо зрозуміти, що відбувається сьогодні на вулицях європейських міст, недостатньо просто дивитися на кількість людей на демонстраціях. Потрібно розуміти, які сили беруть участь у цих процесах, які цілі вони переслідують і де проходить межа між політичним активізмом та насильницьким екстремізмом.
Підписуйтесь на мій Threads
