Одеса ніколи не була просто географічною точкою на карті. Це складний, відкритий логістичний вузол, портовий хаб, який століттями завантажував у себе сотні різних культурних прошивок. Тут архітектурні ансамблі проектувалися італійцями, торгівля трималася на греках та євреях, а мечеть, синагога та православний собор на сусідніх вулицях завжди вважалися базовими налаштуваннями міського інтерфейсу, а не аномалією.
Тому, коли сьогодні на Дерибасівській, Приморському бульварі чи десь серед панельних лабіринтів спальних районів повз тебе проходить жінка в хиджабі, це не викликає системного збою. Одеса занадто космополітична, щоб кліпати очима від подиву. Але за цим зовнішнім, візуальним маркером майже завжди стоїть одна з трьох абсолютно різних, глибоких історій. Три різні мотиви, які рухають цими жінками на наших вулицях, якщо розкласти процеси тверезо й без стереотипних нашарувань.
Для значної частини мусульманок нашого міста — як для дівчат із етнічних громад, так і для українок, які абсолютно свідомо й раціонально прийняли іслам — хиджаб давно перестав бути релігійним «архаїзмом» чи символом вигаданого патріархального пригнічення. Це їхній особистий маніфест свободи.
Внутрішній мотив тут працює як жорсткий фільтр сприйняття. Це пряма заява навколишньому простору: «Оцінюйте мої професійні якості, мій інтелект, мої вчинки, а не довжину ніг чи глибину декольте». У світі, де жіноче тіло занадто часто стає цифровим товаром чи об'єктом маркетингу, хиджаб стає автономним щитом. Вони свідомо капсулюють свою сексуальність, залишаючи її виключно всередині сімейного контуру, для свого чоловіка. І в цій закритій позиції кроється колосальна внутрішня сила та суверенітет особистих кордонів.
Одеса історично зав'язана на великі східні діаспори. До того ж, наше місто довгі роки функціонувало як потужний освітній хаб, куди приїздили вчитися тисячі студентів із країн Близького Сходу та Північної Африки. Багато хто з них пустив тут коріння, асимілювався, побудував бізнес та створив сім'ї.
Внутрішній мотив у цьому випадку — це утримання зв'язку з материнською платою свого роду. Для жінок із таких родин хиджаб — природний елемент повсякденного життя, вияв поваги до батьків, чоловіка та традицій своєї крові. Опинившись у середовищі з іншими культурними частотами, вони не прагнуть повністю розчинитися в ньому й стерти власні налаштування. Навпаки, збереження традиційного одягу — це їхній спосіб тримати ментальну лінію зв'язку зі своєю батьківщиною, не втрачаючи себе в чужому мовному й побутовому полі.
Не варто забувати про ще один, гранично заземлений фактор. За останні десятиліття Україна — і Одеса як велике південне портове місто — стала прихистком для багатьох біженців та переселенців із зон жорстких геополітичних конфліктів, від Сирії до Кавказу.
Внутрішній мотив тут — це чистий інстинкт самозбереження. Коли твій звичний світ руйнується артилерією чи політичними тектонічними зсувами, людині життєво необхідно вхопитися за щось непорушне, стабільне й монолітне. Традиційний одяг та релігійні ритуали стають тією самою архітектурною опорою, яка дає відчуття психологічної безпеки, структури й внутрішнього порядку в абсолютно чужому й непередбачуваному середовищі. Це архівація свого дому, яку ти завжди носиш із собою.
Одеса бачила тисячі хвиль міграції, зміну прапорів та переформатування торгових шляхів. Вона занадто мудра й заземлена, щоб судити про людину за формою її одягу. Хиджаб на одеських вулицях — це не виклик і не спроба ізоляції. Це історія про те, як у величезному, динамічному світі, що постійно змінює свої параметри, кожна людина шукає свій власний стержень, свої суверенні межі та свій спосіб зберегти ідентичність на фундаментальній плані нашого спільного простору.
Постскріптум: Нажаль не чув, щоб наші “біженці” за кордоном массово ходили у вишиванках…
Одеса, липень 2026
