Якщо взятися аналізувати феномен «ждунів» та прибічників РФ на Півдні, треба відкинути емоції та розуміти, що це результат багатовікової «прошивки» території, де Росія діяла не лише силою, а й специфічним економічним міфом.
Мотиви таємних симпатиків «русского міра» — це не «любов до берізок», а специфічне поєднання страху, меркантильності та ілюзій. Вони досі розраховують на три речі. Перше — «амністія через хаос»: багато хто з них має корупційне минуле або напівлегальний бізнес і вірить, що прихід РФ «спише» їхні гріхи перед українським законом, повернувши часи, коли «можна було домовитися» без вимог до прозорості. Друге — соціальний реванш: ці люди не вписалися в нову українську реальність (не вивчили мову, не опанували нові технології, не змогли конкурувати) і чекають повернення ієрархії, де лояльність до «царя» цінується вище за особисті здібності. Третє — міф про «великий ринок»: вони досі вірять, що Південь України може процвітати лише як «курорт і порт для Росії», і ні як не хочуть бачити себе частиною глобального логістичного хабу, бо для цього треба працювати, а не просто «сидіти на потоках».
Наявність «ждунів» — прямий наслідок системної деукраїнізації Півдня.
Росія завжди сприймала Одещину не просто як землю, а як «ідеологічну витрину». Вона століттями витирала пам'ять про козацькі паланки та турецькі поселення (як-от Хаджибей на місці Одеси), вбиваючи в голови людей тезу, що до Катерини II тут була пустеля.
Після Голодоморів та воєн на Південь масово завозили переселенців із глибинки Росії, створюючи «антропологічний заслін» проти української ідентичності. Велика промисловість регіону — суднобудування, порти — штучно інтегрувалася в російські ланцюги, роблячи людей залежними від «замовлень із Москви». Коли ці ланцюги рвуться, людина відчуває страх за майбутнє — і цей страх Росія конвертує у «чекання».
Чому в Центрі та на Заході України ждунів майже немає? Бо там Росія не змогла повністю стерти традиційну структуру суспільства. Власність на землю та місцеві громади там завжди були сильнішими за державну вертикаль — люди пам'ятають, чия це земля «при дідах». На Півдні ж, через урбанізацію та портову специфіку, суспільство було більш «плинним» і багатошаровим: у таких умовах легше насадити імперську ідею «загального блага» під наглядом «міцної руки».
Одещина сьогодні — не тил, а одне з головних полів битви. Росія розраховувала, що Одеська область «впаде» першою через свій космополітизм. Але вони прорахувалися в одному: Одеса — це місто вільних людей і грошей, а не кріпаків.
Психологія «ждуна» на Півдні — це не стільки про політику, скільки про страх перед втратою статус-кво, де корупція є головним цементом. Для певної категорії людей — дрібних чиновників, митників, правоохоронців «старої школи» — українські реформи, цифровізація та прозорість є особистою катастрофою. В їхньому уявленні «русскій мір» — це повернення у 90-ті або 2000-ні, де вертикаль зрозуміла: ти заносиш нагору, тобі дозволяють «годуватися» знизу.
На Півдні багато місцевих «князьків» — власників баз відпочинку, причалів, ринків, — чий бізнес побудований на захопленні землі або ухиленні від податків. Вони розмірковують так: «При Україні мене рано чи пізно притиснуть антикорупційні органи. При РФ я домовлюся з комендантом і буду царювати далі». При цьому вони ігнорують досвід Донецька та Маріуполя, де «прийшли росіяни і просто все забрали».
Для старшого покоління директорів підприємств, що звикли до відкатів на російських замовленнях, ця мережа була пронизана особистими конвертами. Вони не хотіли вчити англійську/українську , шукати ринки в Іспанії чи запчастини в США. Вони хотіли би повернути «телефонне право». Для них корупція — це соціальне мастило, без якого вони не вміють рухатися.
Мій прогноз: ця психологія зникне лише за двох умов. Перша — покарання за корупцію стане невідворотним: страх перед українським законом має бути більшим, ніж надія на «економічний хаос». Друга — економічний успіх покаже, що бути прозорим партнером Заходу прибутковіше в рази, ніж бути «своїм» для російського окупанта. Корупція на Півдні — це останній місток, за який тримається Росія. Його руйнування через цифровізацію та прозорий сервіс і є справжньою деокупацією свідомості.
Південь України (особливо Бессарабія та Одеська область) є унікальним «плавильним котлом», де корупція має ще і етнокультурне забарвлення. Болгари, гагаузи та молдавани живуть тут в умовах частих змін влад упродовж століть — Османська імперія, Румунія, Російська імперія, СРСР, Україна. У них виробився імунітет до будь-якої держави. Для них «своя громада» важливіша за закон будь-якої столиці. Тут діє кумівство довіри: якщо болгарин-підприємець хоче «вирішити питання», він іде не до абстрактного чиновника, а до «свого» впливового болгарина.
Проте ці народи — землероби та торговці — мають розвинене почуття власності. Вони побачили, що відбувається з бізнесом на окупованих територіях — у Маріуполі, Мелітополі. Для них корупція — це «податок на спокій». Якщо Україна дає можливість заробляти й гарантує право власності, вони оберуть Україну. Росія ж пропонує «безкоштовний сир», але з ризиком повної конфіскації на користь якогось «кадирівця» чи ФСБшника.
Молдавани та румуни Одещини мають унікальну перевагу — близькість до ЄС та румунські паспорти. Вони швидше за всіх зрозуміли, що європейські гранти та «білі» контракти з Румунією приносять більше грошей, ніж «схеми» з підсанкційною Росією. «Ждунів» серед них менше, бо вони вже відчули смак євроінтеграції.
Коли в одному логістичному ланцюжку зав'язані українець (власник зерна), болгарин (власник елеватора) та молдаванин (перевізник), виникає природна система стримувань. Кожен із них має власну «корупційну вертикаль», але вони змушені домовлятися між собою — і цей «ринок домовленостей» робить регіон надто складним для примітивного російського управління.
Перед державою стоїть вибір між двома стратегіями.
Варіант А — жорстка уніфікація (централізація та «закон понад усе»): теоретично правильний, але на Півдні, де довіра до центра історично нижча, може сприйматися як «наїзд київських» і стати ідеальним ґрунтом для російської пропаганди.
Варіант Б — гнучка адаптація (контрактна модель), де держава не чіпає внутрішні мережі, поки громади забезпечують стабільність і платять податки: але це консервація корупції та ризик перетворити «етнічні офшори» на феодальні вотчини.
Я переконаний, що для України найбільш вдалим є третій шлях — «технологічна декорупція» через спільний інтерес.
Замість того, щоб боротися з болгарським чи гагаузьким кумівством поліцейськими методами, треба заохочувати інтегрувати їхній бізнес у прозорі європейські логістичні ланцюги. Коли болгарський фермер отримує запчастини через прозорий сервіс і продає зерно напряму в Румунію за євро, він сам почне вимагати прозорих судів — щоб захистити свої прибутки.
Україна має дати громадам максимум прав у питаннях мови та культури (знімаючи аргументи РФ), але зробити фінансові та логістичні процеси цифровими. Цифровізація — «Дія», електронна черга на кордоні, прозорі реєстри — вбиває корупцію без потреби в «каральних загонах». Потрібно, щоб місцеві “агробарони” відчували: Україна захищає їхні капітали краще за Росію і коштує «в обслуговуванні» дешевше. Ждуни зникнуть не тоді, коли їх переконають гаслами, а тоді, коли вони стануть технологічно застарілими — як плуг порівняно з комбайном John Deere.
Головна відмінність сьогоднішнього дня — це зміна природи нашої еліти. Сьогодні ж сучасна еліта Півдня — це жорсткі прагматики, які усвідомили себе акціонерами корпорації «Україна». Вони зрозуміли, що державний суверенітет — це не просто прапор над ОДА і не поетична метафора, це єдиний надійний юридичний щит для їхніх активів, єдина платформа, де контракт захищено законом, а не примхою диктатора. Вони будуть воювати не лише за землю — вони будуть битися за право бути господарями в системі, де слово має ціну, а зобов'язання виконуються.
Наші порти, наші цифрові реєстри, наш агроекспорт — це артерії, без яких світовий організм починає лихоманити. Коли глобальні гравці дивляться на Україну, вони бачать не «буферну зону» між двох вогнів — вони бачать критичну інфраструктуру. І ось чому зрада еліт сьогодні стала технологічно неможливою: не можна «перепрошити» логістику Півдня на Росію, не знищивши її до фундаменту. А знищений актив нікому не потрібен — навіть тим, хто ще вчора чекав та мовчав.
Одеський регіон остаточно стає тим, чим завжди мав бути — серцем, що качає кров між континентами. Якщо у XVIII столітті за Хаджибей лише мріяли, дивлячись з берега в темну воду, то зараз це «життєва артерія», по якій тече не лише зерно, а й майбутнє. Будь-яка сучасна еліта, що контролює тут бізнес, буде битися за Україну, бо їхні активи дихають тільки в системі відкритої світової торгівлі. Тут, на берегах Дністра та Чорного моря, Україна нарешті знайшла свою силу. Не в героїзмі одного, а в прагматизмі багатьох.
Одеса, вересень 2026 року,
