Дискусійно-філософське есе, яке відображае не тільки особисті думки автора.
Вся країна сьогодні дивиться в екрани із неприхованим огидою та втомленим гнівом. Поки на фронті люди вигризають кожен метр землі ціною власного життя, у тилу вирують нескінченні «жабогадючі війни». Прокурори гризуться зі слідчими, НАБУ обшукує ОДА, силовики ділять сфери впливу, а антикорупційні викриття у найвищих ешелонах влад виходять із такою регулярністю, ніби це серіал на вечір. Корупція під час війни не просто не зникла — вона розквітла цинічним, махровим цвітом прямо на згарищах.
Всі ми бачимо наслідки, але рідко заглядаємо в корінь. Суспільство обговорює прізвища «поганих чиновників», але проглядає головне: підґрунтя для того, що ми бачимо кожен день, нажаль, закладено на фундаментальному, законодавчому рівні. Давайте, нарешті, назвемо речі своїми іменами. Всі ці системні зловживання, ухилення від відповідальності, перетяги ковдри між відомствами та безкарність верхнього ешелону — це не просто «людський фактор». Це фактично і прямо дозволено, законсервовано та виплекано текстом нашого Основного Закону.
Я можу згадати це аврійне будівництво 1996 року. Великий, розгалужений майданчик “Верховної Ради”, де зустрілися три абсолютно різні “бригади”. Перша — це монументальні радянські директори та комуністи, які все життя будували комунальні бараки для інших. Друга — ліберальні реформатори, які щойно повернулися із західних семінарів із красивими кресленнями хмарочосів. І третя — силовики та «міцні господарники», котрим понад усе потрібена був висока глуха огорожа й міцний замок на воротах.
Вони лаялися, торгувалися всю ніч із 27 на 28 червня і зрештою звели на ранок один “дім”. Зовні — гарний фасад, ліпнина, герб. Але всередині одна половина будинку побудована з радянської цегли, а інша — із сучасного скла. Несучі стіни мають дики кути перетину, а в коридорах дмухне протяг. Саме так і народилася наша Конституція — як компроміс між минулим, яке відмовлялося вмирати, і майбутнім, яке так і не народилося до кінця.
Сьогодні цей документ може комусь нагадувати «Запорожець», у який намагаються вставити батарею від «Тесли». Він кашляє, коротить і має такі дірки, крізь які в кишені спритних ділків витікають мільярди. Під час війни Основний Закон змінювати не можна — це залізне правило нашої стійкості, аби ніхто не хитнув штурвал держави. Але вже зараз ми повинні чесно й без побожності розібрати: де саме ці постулати ломають нам життя і як після війни створити Конституцію, що стане інтелектуальним та моральним взірцем для всього вільного світу.
1. Два керма в одній машині: Двоглава виконавча влада
Просто на пальцях… ви заходите в салон автобуса.. Ліворуч сидить шофер (Президент), який тримає кермо оборони та дипломатії. Праворуч сидить другий шофер!!! (Прем’єр-міністр), у якого в руках кермо економіки, податків та міських доріг. Якщо вони з однієї команди — машина їде. Але якщо вони посварилися, один тисне на газ, а інший — на гальма. На перехресті автобус просто буксує…
Конституція заклала в систему двовладдя. Президент отримує мільйони голосів на прямих виборах, очолює армію й зовнішню політику, але урядом і коштами керує Кабмін, який залежить від парламенту. Ми це вже проходили у 2006–2009 роках, коли країна роками стояла в політичних заторах, поки Президент і Прем'єр з'ясовували, хто з них головніший. На цьому перехресті і виник феномен Офіса Президента України, який часто викликає дискусії через особливості реалізації повноважень, бо це лише консультативно-дорадчий апарат, який самостійної влади не має і діє виключно як сервісна служба для Президента.
Де тут корупційна дірка? На межі цих повноважень виникає величезна сіра зона. Коли бізнес чи монополіст хоче «вирішити питання», він може піти і до кабінетів Офісу Президента, і до міністерств. Починається торг за посади: «ми вам віддаємо митницю, а ви нам — обленерго». Оскільки за кінцевий економічний результат силовики й Президент юридично не відповідають, а Уряд не контролює силовиків, створюється ідеальне середовище для «смотрящих», які знаходяться у тіні між двома центрами влади.
2. Безкоштовний сир у Конституції: Соціальні казкові обіцянки
В нашій Конституції написано, що Держава гарантує кожному безкоштовну медицину в державних закладах, безкоштовну освіту й навіть соціальне житло. Це було красиво в 1996 році, щоб заспокоїти виборців. Але це абсолютна брехня з точки зору економіки.
Жоден бюджет у світі — навіть американський чи норвезький — не здатний покрити «все безкоштовно для всіх». Коли Конституція обіцяє те, на що в бюджеті немає ні гривні, виникає тотальний фальшивий фасад.
Де тут корупційна дірка? Наприклад, декларація «безкоштовної медицини» народжує так звані «благодійні внески» в лікарнях, конверти лікарям і закупівлі ліків за завищеними цінами. Оскільки де-юре медицина безкоштовна, держава не може офіційно ввести прозоре співфінансування чи страхову медицину в повному обсязі. У результаті пацієнт усе одно платить зі своєї кишені, але ці гроші йдуть не в прозорий фонд, а в чорну готівку головлікаря чи чиновника від охорони здоров'я. Про безоплатну освіту та соціальне житло вже просто не буду…
3. «Народний» господар і нічийний ліс
Стаття 13 урочисто проголошує: земля, її надра, повітря та ресурси є «об'єктами права власності Українського народу». Звучить патріотично, правда? Але спробуйте знайти у Цивільному кодексі юридичну особу чи суб'єкт під назвою «Український народ». Такого не існує. Ви не можете піти в суд як «народ» і захистити свою ділянку.
Коли власником оголошують абстрактний «народ», реальним розпорядником стає чиновник. Міністерство, держагентство або обласна чи інша рада.
Де тут корупційна дірка? Це класична схема «спільне — значить нічиє». Чиновник видає спецдозвіл на видобуток бурштину, газу чи піску від імені «народу». Народ від цього отримує розриті кар'єри й розбиті дороги і дірку від бублика, а якась фірма отримує надприбутки, ділячись із тим самим чиновником. Якби власність була чітко розграничена — де державна, де комунальна громади, а де приватна — кожен метр землі мав би конкретного господаря, який рахує власні збитки.
4. Намісники з Києва проти місцевих громад
З одного боку, Конституція говорить про місцеве самоврядування (Розділ XI). З іншого — стаття 118 говорить, що в кожну область і район Київ призначає голову місцевої державної адміністрації. Уявіть громаду, яка обрала собі місцеву раду. Але зверху їм присилають «государева чоловіка», який керує виконавчими функціями й розподіляє ключові субвенції.
Це пряме, залишене із радянських часів вертикальне управління, яке суперечить самій ідеї самоврядування та децентралізації.
Де тут корупційна дірка? Призначений згори голова нерідко приїжджає в регіон як «загін швидкого реагування» для збору тендерних відкатів чи контролю за місцевими ринками, землею та будівництвом. Він не відповідає перед місцевими жителями — його доля залежить лише від того, чи задоволені ним у столичному кабінеті. Це перетворює регіональні адміністрації на інструмент вибивання політичної лояльності та фінансових потоків для центру.
5. Недоторканні касти та закони «для своїх»
Стаття 24 каже: всі громадяни є рівними перед законом. Але наступні розділи розписують спеціальні імунітети, недоторканність суддів, особливий статус Президента та депутатів. І хоча депутатську недоторканність частково урізали, самі ці принципи створила в Україні де-факто “кастове суспільство”.
Процедура імпічменту Президента виписана так складно й заплутано (ст. 111), що провести її реалістично майже неможливо. А судді десятиліттями закривалися у своїй системі за допомогою вищих рад, які обирали «своїх для своїх».
Де тут корупційна дірка? Безкарність народжує системну корупцію. Якщо, наприклад, нечесний суддя знає, що звільнити чи затримати його за хабар — це ціла спецоперація з погодженнями через вищі судові органи, вартість «рішення питання» в судах зростає до небес. Кругова порука всередині недоторканних органів перетворює правосуддя на бізнес-послугу.
6. Судді, які можуть бути самі собі законом.
Судова гілка влади повинна бути незалежним арбітром. Проте стаття 126 та процедури формування Конституційного Суду залишили політичний гачок. Президент і Парламент завжди намагалися делегувати до КСУ «своїх» лояльних юристів.
Де тут корупційна дірка? Ми бачили це на власні очі. У 2010 році Конституційний Суд легким рухом руки скасував конституційну реформу і віддав Януковичу абсолютну владу. А в 2020 році КСУ одним рішенням зніс ключові антикорупційні статті (включаючи покарання за брехню в деклараціях). Одне корупційне або політично замовлене рішення здатне заблокувати міжнародну допомогу всій країні та списати корупціонерам мільярдні статки.
Після перемоги…
Насправді важко все це аналізувати, писати. А найважче з цим жити. Але сьогодні, під час “воєнного стану”, Конституція — це наш правовий щит. Ми не маємо права торкатися її тексту, бо це основа нашої легітимності перед собою та світом під час боротьби за виживання.
Але коли ми переможемо і виженемо ворога, ми не повинні і думати про латання цього старого «Запорожця». Україна, яка пройшла крізь вогонь такої війни, виборе право не просто відремонтувати старі інститути, а створити “нову Нову Конституцію”.
Вона має бути всеосяжною, як інструкція до космічного корабля, і зрозумілою кожному школяру. Без соціального популізму, без подвійних стандартів, із чітким розділенням влад, залізобетонним захистом приватної власності та цифровізованою прямою відповідальністю чиновника за кожен крок.
Україна після війни повинна стати не просто отримувачем допомоги, а “інтелектуальним та моральним взірцем” для Європи та світу. І наша нова Конституція має стати прикладом того, як вільна, прагматична та сильна нація будує державу, де корупція просто позбавлена конституційної підкладки.
А як ви вважаєте, яку саме сферу треба реформувати першою після війни?
Одеса, вересень 2026 року.
