Її світ народжувався в океанських проєкціях, стираючи межу між справжнім і бажаним. У в’язниці, куди людство саме себе заключило, Аліса хотіла знайти відповідь на єдине питання: чому?
Це друга глава книги “2437”. Буду щиро вдячний вашим коментарям — що думаєте про сам світ, стиль і паралельну сюжетну лінію.
КІД
— Алісо! Ти знову прогулюєш заняття!? — Розлючений жіночий голос пролунав з коридору, і залпом гармати пронісся по будинку. В ньому відчувалась нотка тієї самої авторитарності, яка зазвичай змушувала місцеве населення здригатися.
— Я ж попереджала! — Елла майже кричала, зупинившись за крок від дверей. — КІД авторизований під твоїм ім’ям двадцять сім хвилин тому. Сеанс досі активний. Виходь зараз же!
Двері відчинилися. У проємі стояла Елла — стримана, мов льодяна буря. На перший погляд — ніби старша сестра, тяжко було б здогадатись, що це матір.
Вона стояла з руками, схрещеними на грудях, чекаючи на відповідь доньки. Її фірмовий чорний плащ сидів на тілі так, немов щойно з текстильної фабрики преміального класу. Під ним — класична біла сорочка, штани та босі ноги. Можна подумати, що вона не любила взуття, але ні. Вона його обожнювала. Її образу дуже бракувало високих підборів, які могли бодай частково компенсувати низький зріст. Звісно ж по замовчуванню вони були в гардеробі, безліч варіантів, але після кожної примірки ноги або торс візуально зменшувалися, кардинально позбавляючи молоду жінку витонченої фігури. Що було першопричиною, вона здогадувалася, але не знала жодної живої людини, яка б змогла виправити цей візуальний дефект.
— Мам, доброго ранку… Вибач, можна мені ще п’ять хвилин? Благаю... — Аліса навіть не глянула в її бік, очі сканували дані, пальці ледь встигали поєднувати схеми, перегортати теки. Зараз кожна секунда була на вагу золота. — Я майже закінчила. Ще трішечки, будь ласка. Обіцяю, одразу піду на навчання!
Елла зітхнула. Не гучно, але цього було б достатньо для цілої лекції з дисципліни. Вона підійшла до сусідньої панелі доступу, провела кілька маніпуляцій, і без слів активувала таймер.
— П’ять хвилин і ніяких компромісів! — На маленькому екрані замиготів зворотній відлік.
— Так, мам. Дякую! — випалила Аліса і знову занурилася в потік інформації, вчепившись у нього, мов у спасіння.
Перед обличчям знову з’явились чотири голографічні моделі. Невловимими рухами дівчина продовжила гортати довідник. Ось-ось та сама ниточка... затамувавши подих відкривала черговий інформаційний блок, занурювалась вглиб, поєднувала зв'язками схожі елементи, вивчала сторонні розгалуження з нестримним бажанням віднайти заборонене знання. Текстові матеріали періодично змінювалися живими моделями, знову переходили в блокову структуру з безліччю графіків, текстових вирізок та відеосюжетів. І все марно…
Усе виявлялося не тим, на що вона сподівалась. Створювалося відчуття, ніби вона тупцює навколо тієї самої теми, але ніяк не може в щільному плетінні знайти єдину прогалину, яка приведе до цілі. Лише загальні, поглиблені знання та факти, які проходила під час навчання. Жодного ланцюжка, як і жодних натяків про напрям пошуку, де можуть розташовуватися потрібні файли. КІД—найбільша бібліотека, що зберігає в собі дані, які не запам'ятає навіть мільйон людей разом або мільярд Брейнріків. Але знайти щось конкретне в цьому гігантському довіднику просто нереально.
— Ну, де ж воно? — Юна дослідниця продовжувала нервово дивитись на таймер з невпинно танучими залишками часу. Кожна секунда в'їдалася в очі, заважала сконцентруватися, змушувала постійно відволікатися на збереження проміжних шляхів, аніж продовжувати пошук інформації. А неминуче блокування ще сильніше тиснуло на засмучену дівчину, яка продовжувала хаотично перебирати файли до тих пір, поки КІД не заблокувався написом: «Сеанс закінчено. Доступ буде відновлено після добового коригування».
— Дідько! — Сердито викрикнула дівчина, і вдарила по столу так, що ледве не зачепила активний Брейнрік. Вона виснажувалась у безплідних пошуках. Місяці спроб і надій — усе даремно. Жодної прямої зачіпки. Здавалося, що сам всесвіт захищає її від страшної правди. Але в останні дні Аліса відчувала, що підбирається все ближче до жаданих відповідей.
«Потрібно ще декілька спроб і ціль буде досягнута. Тим не менш, це буде точно не сьогодні», — подумала вона про себе і обережно підділа нігтем Брейнрік, щоб від’єднати контакт з серверами.
Щойно Аліса встала з крісла і прикріпила за вухом записувальний пристрій, перед очима з’явилася знайома проекція будинку з повідомленням, що прийшла пора відвідати навчальну кімнату. Довгий коридор, по обидва боки якого розташовувалися кімнати, розтягувався в нескінченність. Однак погляд Аліси вже не затримувався на позначках дверей, напівпрозорих підказках чи написах про навчальний процес. Вона знала, що за мить звичний простір зміниться.
І ось — стіни, підлога і навіть стеля поступово розчинилися, поступаючись місцем безкрайній блакиті. Спершу легке тремтіння, ніби повітря загусло, потім слабкий шум — і вже з-коридору в серверну накочувалася перша хвиля. Вона виглядала настільки реалістично, що, здавалось, ось-ось накриє з головою.
Ще в дитячі роки Аліса відкрила дивовижну красу природи — океан. Безкраї блакитні простори, хвилі, що ледь здіймаються над поверхнею, відблиски сонця, все це настільки вразило маленьку дівчинку, що найбільшою мрією стало побачити цю велич наживо. А через декілька місяців батьки вперше дозволили їй скористатися КІДом. Інформаційна машина наповнена яскравими ілюстраціями, відео та нотатками захопила настільки, що відтоді Аліса почала пропускати навчання, надто багато часу проводячи в серверній. Їй хотілося щоб у її невеличкому світі з’явилося бодай щось, здатне урізноманітнити та візуально розширити блідий одноманітний коридор з кімнатами такого ж біло-сірого кольору. Не вистачало трошки магії цим порожнім стінам. Моря, океани, відблиски сонця, хвилі, на яких маневрували екстремали і навіть штормові гребні, що ніжно обіймали прибережні мегаполіси, — все це захоплювало подих з першого погляду. Майже півроку наполегливої роботи пішло на пошук ідеальних моделей, комбінування елементів в особистому інтерфейсі, поки з них не вийшов справжній шедевр.
З тих часів, коли стандартний особистий візуальний модифікатор коридору було замінено на «Океан», Аліса жодного разу за всі роки не змінила його. Щоразу, виходячи з кімнати, вона відчувала себе володаркою стихії. Не дивлячись на роки, що пройшли з моменту встановлення модифікації, ефект коливання підлоги часом здатен зіграти злий жарт з координацією. Втім, це виключно ілюзія, барвиста імітація, хоч і надто добре пропрацьована. На превеликий жаль її неможливо відчути, доторкнутися чи віддатися стихії, щоб та віднесла далеко-далеко за горизонт, подалі від проблем та метушні їхнього осередку існування.
Єдине, що псувало гармонію океанічних просторів — двері до інших кімнат в будинку. Нажаль, згідно з технікою безпеки, на них не діяла віртуальна проекція. Кількість кімнат в кожному будинку була однаковою і складалася з приміщень для відпочинку місця усамітнення, столової, та технічних, серед яких серверна, навчальна, вбиральня та інші.
Не встигла вона зробити і пари кроків по коридору, як Брейнрік вийшов зі стану «Не турбувати» і перед очима з'явилось напівпрозоре повідомлення про вхідний виклик з написом: «Ілай дуже хоче поговорити». Текст супроводжував коротконогий чоловічок і привітно махав рукою. Обличчя доповнювала доброзичлива посмішка. Його поява була настільки несподіваною, що Аліса мало не втратила рівновагу, розрізаючи ногами гребінь хвилі. Щира посмішка засяяла на її обличчі у відповідь, ніби вона отримала саме той заряд позитиву, якого не вистачало.
— Вітаю! Нарешті, ти в зоні доступу. Не хочеш сьогодні провести ігровий вечір? Я створив новий рівень. — Аватар гномика змінився на молодого юнака, що тримав в руці кільце.
— Привіт, вибач, була в режимі «Не турбувати» при відвідуванні КІД. — Всім своїм виглядом Аліса дала зрозуміти, що пошук був для неї дуже важливим.
— Все ніяк не викинеш з голови? — Ілай зробив декілька рухів рукою вперед-назад, готуючись кинути кільце.
— Та звісно. Вибач, але можемо поговорити після заняття? Вже від мами отримала стусанів за запізнення на навчання. — Аліса стиснула кулак і підвела до голови, демонструючи серйозність розмови що відбулася з Еллою. — Я обов'язково зв'яжуся з тобою ближче до вечора.
— Добре. — Коротун знову з'явився на весь зріст і, повільно нагинаючись, зробив реверанс. — До скорої зустрічі, мадемуазель!
— Дурник, — обличчя засяяло посмішкою. — Ввечері обов'язково поговоримо. — перед тим як скинути інформацію про завершений виклик, юна володарка стихій відкрила редактор аватару. Двома пальцями доторкнулася до його зубів, що блискуче виділялися із загальної зовнішності, потягла вниз, вибрала з модифікатор «Вампір». Зображення співрозмовника набуло ще більш дивакуватого вигляду.
Ілай — єдина людина, яку дівчина могла з повною відвертістю назвати другом рівно настільки, наскільки дозволяв закон. Через класифікацію пріоритетів, що була основою їх устрою далекими предками вона не могла дозволити собі відкрите спілкування з хлопцем. Якщо батько відносився більш лояльно до інтересів Аліси, Елла неодноразово акцентувала увагу дочки на тому, що мешканці другого і третього пріоритету їй не під стать. Саме тому дружба підлітків зводилася до таємного спілкування.
Не встигла дівчина приховати інтерфейс, як перед очима вже майорів напис: «Навчальна кімната». Двері відчинилися, запрошуючи на сеанс. Варто було зробити лише крок вперед, як стіни миттєво розфарбувалися в коричнево-сірий відтінок. Під ногами захрумтіло обвуглене каміння, яке перетворювалося на попіл і розліталося мільйонами дрібних частинок. Піднімаючись над поверхнею землі, вони вкривали босі стопи. Десь поодаль чути гуркіт розжареного каміння, що падало на землю. На рівні стелі привертала увагу величезна голова людини, скопійована з якоїсь древньої нотатки про освітні закони. ЇЇ лоб покривався помаранчевими тріщинами, а з верхньої частини черепа — вирувало жерло вулкана. Потоки лави ось-ось вирвуться на поверхню і заллють весь простір у кімнаті. Цей вигляд ідеально описував відчуття після кожного сеансу навчання.
Дівчина ліниво підійшла до крісла — єдиного об'єкта в кімнаті. Обережно сіла, кидаючи ворожий погляд на трубки, що стирчали по обидві сторони від неї. Поклала голову на м'яку подушку і намагалась не думати про оточуючі елементи навчального процесу. Перед тим як заплющити очі, Аліса кинула погляд на вершину вулкана, оточену темними димними хмарами. Лава почала вирувати і виплескуватися за краї, стікаючи по обличчю бідолахи, що розділяв її страждання.
— Привіт, Аліса! Навчальний план на сьогодні завантажений. Прошу сісти зручніше та розслабитися. — Чоловічий голос доброзичливим тоном пролунав десь зі стелі.
Дві трубки з контактними елементами рухалися в хаотичному порядку, сканували об’єкт навчання, намагаючись знайти оптимальну точку з'єднання. Одна торкнулася скроні, друга продовжувала сканувати точку контакту в потиличній області. Підключення було безболісним, проте викликало своєрідний дискомфорт. Як тільки синхронізацію було завершено, очі Аліси почали безконтрольно рухатися під заплющеними повіками. В мозок потоками надходили нові знання.
Перед початком будь-якого уроку відтворювався повний цикл навчання і конкретний етап, на якому знаходиться учень. Загальний курс триває дванадцять років, з яких перші два розраховані на тренування пам'яті та стимуляцію мозкової активності. Наступний етап такої ж тривалості мав привчити юного жителя до законів і правил існування в суспільстві. Він повторюється кілька разів протягом повного циклу навчання, щоб правила назавжди відклалися у пам'яті. Далі шість років триває вивчення історії людства та загальних наук, які потрібні швидше як формальність, щоб мозок не втрачав властивостей до «поглинання» величезних об’ємів інформації і міг фільтрувати важливі знання від непотрібних. Останній дворічний цикл відводився на повторення законів суспільства та історію їх формування, але з врахуванням пріоритету будинку, в якому проживав учень. Аліса закінчувала п’ятий рік третього етапу навчання, що також було відтворено перед заняттям.
Урок в деталях описував першу половину XXI століття. Мільярди людей, замкнені в хмарочосах тримали якісь пристрої, розміром з долоню. Всі вони не відводили погляду від цих пристроїв, вдень, вранці, увечері, на роботі і вдома. Вулиці майже цілодобово залишались порожніми. В мегаполісах з кількома мільйонами громадян подекуди проїздили автомобілі створюючи хоча б якусь імітацію життя на порожніх вулицях.
Втім, привернула увагу Аліси зовсім інша проблема. Здоров’я тих самих людей, замкнених в хмарочосах, було вкрай жахливим. Незважаючи, що урок демонстрував лише історичні факти, страждання відчувалися надто реалістично. Це було боляче.
Навчальний апарат занурився у новий потік даних із хаотичних картин, що окутували Землю цілою павутиною інформаційних зв'язків, та акцентував увагу на одному приміщенні, на вигляд — середньостатистична квартира того ж часу, де проживала сім'я з кількох представників різного віку. Один, той що старшого покоління, биту годину намагався по відеозв'язку пояснити клієнту, чому у нього електричний перемикач не працює і ще стільки ж часу пішло на консультацію з ремонту попри всі міри безпеки, тому що фізичний виклик спеціалістів вартував непідйомних грошей. Та й вузькопрофільних спеціалістів ручної роботи знайти було не так просто навіть для банальної консультації та супроводу.
Ввечері ця ж родина зібралась за столом. В порядку черги всі присутні члени сім’ї пожалілися на те, як тяжко пройшов їх день, ні на хвилину не зводячи очей з надолонників. Якщо цей прямокутний девайс ще не став єдиним цілим з рукою, то з ймовірністю 99,9% лежав поряд на підзарядці. Двоє з сімейства не змогли відвідати трапезу. Вони чекали, поки їжу принесуть до ліжка, тому що не мали сил підвестись через фізичну слабкість чи вади зі здоров’ям.
Сприймати картини з минулого було настільки тяжко і болісно, що Аліса мимоволі зціпила зуби. Нігті час від часу впивалися в гумові ручки крісла, яке пережило вже тисячі жорстоких навчальних потоків.
Після трапези представники родини по черзі виходили з кухні, ледве тримаючись на ногах. Жителі квартири постійно намагались спертися за найближчі меблі, зупинялися в дверях і відштовхуючись рухалися далі в супроводі реклами єдиного препарату, що проривалась звідусіль. Надолонники, борди, відеопроєкції, все що тільки могло показувати зображення, вихваляло новітню розробку доктора наук Артура Вебера.
Наступну частину уроку мозок дівчини відмовився сприймати. Розумова активність зросла до максимального рівня і процес навчання автоматично зупинився. Контактні елементи від'єдналися і повернулись за спинку крісла.
— На сьогодні вистачить, ви отримали достатньо інформації для самостійного аналізу.
Аліса підвелась з крісла, на мить відчула себе настільки немічною, ніби опинилася в тілі одного з тих самих людей минулого. Варто було зробити пару кроків до виходу, як голова запаморочилася. Весь тягар існування людей тих часів тримався відбитком у свідомості, але зараз ті страждання зовсім не цікавили дівчину, навіть з її емпатичним характером. Вона нарешті зрозуміла, що саме потрібно шукати в довіднику. Артур Вебер…
