Коли мені було 13 років я мешкала у невеличкому районному центрі. Як і багато підлітків мого віку в ті часи я і мої друзі не були надто обтяжені навчанням, саморозвитком, репетиторами і гуртками. Батьки працювали, а ми бовталися по дворах, недобудовах і дахах.
Однією з вечірніх розваг було перелізти через паркан дитячого садочка, коли він вже був зачинений, і качатися на гойдалках, чи грати в карти в альтанках, а як бачиш сторожа - дражнити його і тікати.
Одного вечора я і три мої подруги сиділи на турніках і навперебій кричали матючча, розповідали одне одному лайливі віршики, яких навчились хто в дитячому таборі, хто від старших братів. Ми не помітили, як збоку до нас підійшов чоловік.
Він дав про себе знати словами: «Вау, круті частушки, а розкажіть ще щось таке».
Ми повскакували, але швидко передумали бігти. Це був якійсь новенький сторож, молодий. Він посміхався і навіть не думав гнати нас і погрожувати міліцією, як це зазвичай бувало.
Ми з дівчатами були раді старатися продемонструвати свою дорослість і почали травити вульгарні анекдоти. Сторож не пас задніх і почав розповідати історії не менш відвертими словами. Тоді ми дізналися, що звуть його Петро і йому 29 років.
Чоловік був худорлявої статури, сутулий, з дуже рідким світлим волоссям з залисинами, вдягнений в розтягнуті на колінах сині спортивки. Петро справляв неприємне враження, але нам було дуже цікаво, адже він був дорослий і спілкувався з нами на рівних. Він не повчав, не казав, як нам поводитися у нашому віці, а навпаки з цікавістю слухав і розпитував, чи пробували ми алкоголь, чи носим вже ліфчики, чи був вже секс і таке інше.
Ми почали залізати в садочок щовечора, коли він був на зміні. Ми не відчували небезпеки, багато розповідали про себе, він знав де ми вчимося, живемо. Підʼїзд однієї з подруг був прямо перед входом в дитячий садок, а мої вікна виходили на ті самі альтанки на території і я неодноразово махала йому з вікна ввечері.
Згодом, ми все ж дійшли висновку, що він дивний. Він все більше намагався торкатися нас, спочатку типу ненароком, потім обійняти чи «підсадити» на забор. А згодом ми помітили, що в нього буває стояк від наших балачок і він час від часу просто стоячи перед нами запускає руку в кишеню своїх розтягнутих спортивок і відверто дрочить.
Коли ми ввечері вилазили з того дитсадка то подовгу це обговорювали, сміялися з нього, казали, що він збоченець, та все одно щоразу поверталися в ті альтанки.
Наше спілкування перетікало в більш агресивне русло, ми відчували владу над ним, ми почувалися розумнішими за нього. Ми знущалися з нього словесно, робили пакощі на території дитсадка, щоб він мав проблеми: виривали чорнобривці на клумбі, малювали прутнів на асфальті перед центральним входом крейдою. Та він тільки сміявся, заохочував і розпускав руки.
Одного вечора він запропонував нам зайти в приміщення садка і подивитися на живий куточок, в якому, з його слів були рибки, ящірки, хомʼяки і інші тваринки. Класичний сценарій, так…
Щойно ми зайшли в хол, він замкнув двері на ключ, ми почали кричати і бігти в розсипну хто куди. І в той час ми не так щоб злякалися. Мені здається, ми і очікували чогось подібного, ми сприймали все як екстремальну пригоду, але серце колоталося в інстинктивному відчутті небезпеки.
В якісь момент стало тихо, всі поховалися. Потім я почула крик і тупіт на другому поверсі, потім знов тиша. Я сиділа під сходами і коли він пройшов повз мій схов, в моїй макітрі нарешті оформилася думка, що я о 9 вечора замкнена в приміщенні порожнього садка разом з такими ж безпорадними дівчатами і десь тут бродить, тяжко дихаючи, малознайомий збочений чоловік, про існування якого ніхто назовні не знає. Ніхто не знає де ми і з ким.
Згодом я і подруга вилізли через вікно першого поверху. Когось, здається, він випустив сам, відімкнувши двері. Всі були живі і здорові, одна дівчинка сказала, що він облапав її груди. В той вечір нам прийшла в голови геніальна за своєю тупістю ідея - помститися йому.
Одного дня ми підстерегли його після зміни і прослідкували до підʼїзду. Дізнавшися, де він живе (а це був буквально двір на протилежній стороні центральної дороги), ми дочекалися його чергової зміни, прийшли туди і пописали маркерами тупо всі стіни у підʼїзді. Чи не на кожному поверсі ми понаписували «Петро - маніяк», «Тут живе маніяк Петрик» і таке інше.
Кілька днів ми обходили дитячий садок стороною і за тиждень забули про його існування. Але він про нас не забув. У подруги часто дзвонив домашній телефон і хтось мовчав в слухавку.
А одного дня того ж літа я поверталася з річки і коли зайшла в підʼїзд - охуїла. На сірій двері кладової, що знаходиться праворуч від ліфта здоровенними літерами кровʼю було написане моє імʼя. І ВЕСЬ БЛЯХА ПІДʼЇЗД від першого до пʼятого поверху, було облито і обризгано кровʼю. Стояв страшний металевий сморід крові, на деяких поверхах стіни були в розводах і відбитках рук, ніби хтось просто долонями розмазував кров по підʼїзду і потім ще хлюпав нею на стіни. Біля дверей моєї квартири - розбиті плафон і лампа.
Вдома в той час була моя бабуся і коли вона побачила це все, знаєте, що вона зробила? Ні, не викликала міліцію. Вона взяла відро і ганчірку і пішла мити підʼїзд. Моя подруга, яка ходила зі мною на річку в той день, притягнула з дому перекис водню і ми, як завзяті детективи, зробили тест - чи буде воно шипіти, чи то справжня кров (її мама була медиком і подруга розумілася на таких штуках). Шипіло. І страшенно смерділо.
Там була купа відбитків рук і пальців і я вже в дорослому віці питала батьків, чому вони не звернулися нікуди, невже це не здалося їм жахливим? Чому мене не розпитували хто і навіщо міг написати моє імʼя кровʼю? На сімейній нараді тоді вирішили, що це хтось так пожартував - купив на базарі трилітрову банку крові, які на мʼясних лотках продають на кровʼянку і вирішив полякати мене. Заради справедливості скажу, що підлітком я була важким - ввʼязувалася в бійки, прогулювала школу… але щоб так уявляти мій підлітковий світ, ніби це у нас жарти такі - це щось досі для мене незрозуміле.
Після того кривавого перформенса одна з подруг все ж таки розповіла батьку про Петра. Не всю правду, просто сказала, що сторож чіплявся до нас, намагався вхопити за мʼякі місця. І що зробив батько? Правильно, пішов до дитсадка і відгамселив того сторожа. Жорстоко. На наших очах. Тримав його за воріт і бив кулаком в обличчя так, що чутно було хруст, а потім кинув на на землю і пинав ногою.
Знову ні в органи, ні керівництву закладу, де щоденно знаходяться десятки дітей поруч з педофілом, ніхто нічого не повідомив.
Інстинкту самозбереження в той час я не мала зовсім, тому без остраху в той же вечір, як повідмивали кров, пішла гуляти допізна і тільки темрява на поверсі через розбиту лампу кожен вечір мене повертала в реальність і я щоразу очікувала, що з поміж сходів чи за кутком у підʼїзді мене підстерігатиме Петро.
Але Петю я з того часу не бачила.
Аж до самого вересня.
Розпочалася осінь, навчання. Я йшла коридором школи і раптом побачила колишнього сторожа, який виходив з кабінету завуча. Сказати що я обісралася - нічого не сказати. Воно йшло назустріч і як ми перетнулися поглядами - розплився в посмішці, але не привітався і швиденько покрокував сходами.
Школа моя була не найближча до місця, де я жила, де був той дитсадок і де жив Петро, і мені на ум прийшло одне пояснення - він мене переслідує, вирішив дістати мене і тут.
Я поспішила до кабінету завуча, щоб дізнатися, що він тут робить і вже на підході задумалася - а що я скажу? А раптом мені не повірять? А раптом покарають, що «обмовляю» дорослого, лізу не в свої справи? Дорослому повірять. А я хто? Хуліганка з проблемами з дисципліною?
На перерві я дізналася, що Петро влаштувався працювати в мою школу. Що він буде шкільним фотографом і вестиме гурток. А ще, що кілька років тому він працював керівником гуртка в центрі дитячого розвитку, але його чогось звільнили і от нам дуже пощастило, що тепер він працюватиме у нас.
Я пішла до завуча по навчально-виховній роботі і розповіла їй альтернативну версію твору «Як я провів літо». Вона, звісно, вирячила очі, потім стримано промовила «Йди на урок». Може вона сповістила міліцію? Чи виявила бажання поспілкуватися з моїми батьками? Чи запропонувала поговорити про мої пригоди зі шкільним психологом? Ні. Навіщо?
Петра не взяли працювати в мою школу, після того я кілька разів бачила його випадково, здалеку, десь у місті, і щоразу мені було не по собі, але згодом він зник. Я не знаю де він і що він, я не знаю чи скоїв він після того якісь злочини, скільки дітей чи підлітків піддалися розбещенню чи сексуальному насильству.
Зараз мені за 30, я вивчилася на на юриста і працюю в правоохоронній системі. Але я досі озираюся в темному підʼїзді.
