Є таке відчуття напередодні великого свята: коли ти вже знаєш, що воно буде, вже чуєш запах із кухні, вже чуєш голоси за дверима, але двері ще зачинені. Очікування. Оця натягнута тиша перед тим, як усе зміниться. Ми живемо в такій тиші. Вже роки…
Колись війна закінчиться. Ми всі цього чекаємо і хочемо - настільки, що навіть вголос боїмося говорити про те, що буде ПІСЛЯ. Здається, якщо думати про "після" - то це зарано, то це зрадити тих, хто зараз там. Але насправді думати про це необхідно. Тому що "після" прийде незалежно від того, готові ми до нього чи ні. І ось тут починається розмова, яку ніхто особливо не хоче починати.
Армія - це зріз суспільства. Не ідеальний, не відфільтрований, не кінознімальний. Справжній. Там є люди з університетськими дипломами і люди, які ледве читають. Там є ті, хто до війни рятував котів із дерев, і ті, хто до війни вже встиг посидіти у в’язниці. Там є герої - справжні, без лапок. І там є покидьки, теж справжні. Бо суспільство саме по собі складається з усіх цих категорій, і війна нічого не відсіює, а лише загострює, і акцентує. Дехто йшов туди вже зламаним, і там остаточно зламався. Дехто йшов цілим, а повернеться з тріщинами, які не видно зовні, але які даються взнаки вночі, у натовпі, у черзі в супермаркеті. Дехто повернеться кращим, ніж був: загартованим, зрілим, зі своєю правдою в очах. І таких, хочеться вірити, буде більшість. Але всі вони повернуться іншими. Абсолютно всі. А суспільство, яке їх зустріне, залишиться здебільшого таким самим, яким було. З тими самими звичками, тими самими дворами, тими самими підлітками в тролейбусах.
Ось де може виникнути проблема. Ми звикли говорити про ветеранів у контексті ПТСР - і це правильно, і це важливо. Але коли ми говоримо про ПТСР, ми майже завжди уявляємо одне й те саме: людину, яка здригається від вибуху петарди, яка прокидається вночі в холодному поту, яка не може дивитися певні фільми. Це реально. Але це лише одна з форм того, що відбувається з людиною після тривалого перебування в зоні бойових дій.
Є інше. Менш кінематографічне, але не менш небезпечне. Це - змінена шкала пріоритетів. Змінене відчуття того, що є важливим, а що ні. Зміщена межа між тим, що терпіти, і тим, що ні. Людина, яка роками жила в умовах, де ціна помилки - смерть, яка приймала рішення під обстрілом, яка бачила, як гинуть люди поруч - ця людина повернеться додому з іншим калібром нервів. Не гіршим. Просто іншим. І це "інше" зіткнеться з нашим "звичним". З нашими дворами, нашими тролейбусами, нашими магазинами. З нашими дітьми, підлітками, старими людьми.
Уявіть собі звичайний недільний тролейбус. Пасажири сидять притомлені, хтось дрімає, хтось у телефоні. Заходить компанія підлітків, чотири-п'ять осіб. Голосні, розгойдані, живі. Нічого поганого в цьому немає, вони просто молоді. Але вони займають весь прохід, не знімають рюкзаків, штовхаються, регочуть на весь салон. Хтось їм каже: «тихіше, поводьтесь пристойно». У відповідь - очі вгору, знизування плечима, можливо - щось на кшталт "ми нікому не заважаємо". Це ми всі бачили, це відбувається як норма. Настільки звична норма, що ми вже майже перестали її помічати. А тепер до цієї картини додайте одну деталь: у кутку сидить чоловік років тридцяти п'яти. Тихий, дивиться у вікно. Він повернувся три місяці тому. Він не кричить про це, не носить шевронів у цивільному житті. Він просто їде додому. І ось рюкзак одного з підлітків (повернувся занадто різко) б'є його по обличчю.
Один такий чоловік промовчить. Стисне щелепу - і промовчить. Другий, можливо, скаже спокійно: обережніше. Третій... Ось із третім складніше. Бо в нього за плечима не рюкзак із підручниками, а декілька років в умовах, де на будь-яку загрозу треба реагувати миттєво. Рефлекси не перемикаються, як канали на телевізорі. Ніхто не хоче виправдовувати насилля. Але я намагаюся зрозуміти і хочу, щоб зрозуміли й інші, що між "не виправдовую" і "цього не станеться" є величезна різниця. І ця різниця - у нашій готовності або непідготовленості.
Тепер - двір. Звичайний спальний район, дев'ятиповерхівки, пісочниця, кілька лавочок. Батьки сидять: хто з кавою, хто з телефоном. Діти грають. І раптом - крик. Такий, що на секунду завмирає серце. Пронизливий, різкий, зовсім не схожий на радісний вигук. Ми обертаємося і бачимо, що дитина просто не поділила іграшку, чи впала, чи образилася. Все нормально, нічого не сталося. Ми видихаємо і повертаємося до телефону. Але людина, яка декілька років провела там, де будь-який раптовий звук може означати початок обстрілу - вона не просто обертається. У неї ця секунда між звуком і розумінням розтягується в щось зовсім інше. Фізіологічно. Тому що тіло навчилося виживати і не розучилося ще. Якщо такий чоловік зробить зауваження – то мати дитини, яка сидить поруч і яка проводить у цьому дворі кожен день, може відповісти роздратовано. Вона бачить незнайомця, який робить зауваження її дитині. Вона захищає своє. Це теж зрозуміло, по-людськи. Але ось два незрозуміння зіткнулися. І ніхто нікому нічого не пояснив.
Є ще одна тема, яку прийнято замовчувати з делікатності. Але я скажу. Старші люди. Ті, кому за сімдесят, за вісімдесят. Частина з них, і це статистика, а не образа, поводить себе в публічному просторі так, ніби сам вік є пропуском до будь-яких привілеїв. "Я вже пожив своє, мені все можна". У транспорті, в черзі, у поліклініці. Хамство із претензією на мудрість. Вік треба поважати. Справді треба. Але поважати вік і терпіти грубість - різні речі. Для більшості з нас це просто неприємно. Ми мовчимо, відходимо, ковтаємо. А для ветерана, який повернувся з питанням "для кого я воював?" і зустрічає хамство від людини, яка всі ці роки сиділа вдома і яка зараз штовхає його ліктем у черзі - це вже не просто неприємність. Це щось, що бере за живе. Що може вибухнути. Питання "для кого?" - не риторичне. Це справжнє запитання, яке кожен ветеран рано чи пізно собі поставить. Не "за що" - за що зрозуміло: за країну, за рідних, за майбутнє. А саме "для кого" - для конкретних людей, які живуть поруч. І якщо відповідь, яку він отримає від цих конкретних людей, буде байдужістю, хамством і непошаною - це вже не просто образа. Це зрада. Така, яку важко пробачити.
Я не хочу малювати апокаліпсис. Справді не хочу. Але якщо дозволити собі бути чесним, то у мене є стійке відчуття, що ми як суспільство готуємося до повернення ветеранів приблизно так само, як середня українська родина готується до землетрусу: знаємо що може статися, чули про це, але конкретно нічого не зробили.
Є реабілітаційні програми. Добре, що є. Є психологи, є центри допомоги - теж добре. Але все це працює з ветераном. А хто працює з нами? З тими, хто залишався вдома? Хто пояснює підліткові в тролейбусі, що є ситуації, де його звична безкарність може закінчитися дуже погано: не тому що так має бути, а тому що люди зламані, і це не їхня провина, і треба просто бути людиною? Хто пояснює батькам на лавочці, що дитина, яка кричить на весь двір о дев'ятій вечора - це не "дитяча безпосередність", а відсутність виховання, яка в певних обставинах може мати наслідки? Ніхто. Ця розмова не відбувається. Є розмова про те, як допомогти ветеранам адаптуватися. Але майже немає розмови про те, як суспільству адаптуватися до ветеранів. А це - взаємний процес.
Я думаю про конкретні цифри. Сотні тисяч людей повернуться. Зі зброєю в руках вони захищали нас. І це слово "нас" дуже конкретне. Нас - тих, хто їздить у тролейбусах, сидить у дворах, стоїть у чергах. І якщо хоч невеликий відсоток із них - ті, чия психіка не витримала, ті, хто не отримав допомоги, ті, хто не зміг - зіткнеться з нашою звичною безцеремонністю в неправильний момент, то наслідки будуть цілком реальними. Суди, в’язниці, зламані носи і роздроблені родини. Не тому що ветерани погані. А тому що ми не підготувалися.
Що можна зробити? Насправді, досить прості речі. Не революція, не державна програма. Просто звернути увагу. Поговоріть зі своїми дітьми. Не про війну як таку, вони і так живуть у ній. А про те, що поруч у транспорті, на вулиці, у ліфті можуть бути люди, яким важко. Не видно, не написано на лобі, але важко. І що елементарна ввічливість: зняти рюкзак, вибачитися якщо штовхнув, не кричати без потреби - це не слабкість і не покора. Це те, що робить спільний простір можливим. Поговоріть із підлітками. Без моралізаторства - вони його не сприймають, і правильно роблять. Але можна інакше: чесно, без пафосу, про конкретні речі. Про те, що людина, яка повернулася з фронту - це не музейний експонат і не привід для поваги на словах. Це людина з іншим досвідом, іншими рефлексами, іншими межами. І що перевіряти ці межі – іноді це дуже погана ідея. І може, найважливіше, поговоріть із собою. Про те, як ми поводимося в публічному просторі. Чи часто ми самі порушуємо ті негласні правила співіснування, які роблять місто містом, а не просто скупченням людей? Чи часто ми вибачаємося, коли треба? Чи часто ми помічаємо людину поруч?
Війна закінчиться. Двері відчиняться, і вони зайдуть, з усім тим, що несуть у собі. З болем, із гордістю, з невиліковними спогадами, з дивним поглядом людей, які бачили занадто багато.
Яким буде наше обличчя, яке вони побачать першим? Чи встигнемо ми стати суспільством, яке їх гідне? Чи так і залишимося: із рюкзаками на плечах, у навушниках, у власних телефонах? Питання поки відкрите. Але часу на відповідь залишається дедалі менше.
