🌸Із початком весни, дорогі читачі та читачки!
Ⓐ Як суспільно-політична філософія анархізм ґрунтується на певному наборі цінностей та етичних переконань. На основі цієї етичної парадигми анархісти концептуалізують не тільки так звані «утопії» — моделі кращого соціального майбутнього, але й шляхи досягнення цього майбутнього.
✊Питання шляхів досягнення безвладного і безкласового суспільства турбувало та викликало жваві полеміки в лібертарному середовищі з самого зародження анархізму як соціального руху в 1860-1870 рр. Відкинувши парламентаризм як недієвий шлях, який лише віддаляє соціальних революціонерів від втілення бажаного ідеалу (що чудово показав приклад німецької соціал-демократії 19-го та початку 20-го сторіччя), і тактику індивідуального терору як абсолютно деструктивний та нездатний сформувати передумови для масової революції підхід, анархістська думка врешті-решт сформувала власний тип політики, яка називається «префігуративною», чиєю стратегічною метою є утворення ситуації «двовладдя», а кінцевою — докорінна реорганізація суспільних відносин на нових принципах.
❓У чому полягає сутність префігуративної політики? Що таке «двовладдя»? І на які підходи поділяється сама префігуративна політика? Щоб дізнатися це, пропонуємо вам ознайомитися з коротенькою статтею американського анархіста Вейна Прайса «Концепції двовладдя та префігуративної політики» .
Ми невеличкий колектив і вдячні будь-якій підтримці, тож якщо ти хочеш допомогти, див. за посиланням «Як підтримати проєкт?»
Лібертарні соціалісти, включаючи анархістів та автономних марксистів, відкидають державу як засіб для досягнення бездержавного та безкласового суспільства, в якому відсутні різноманітні форми гноблення (за ознакою ґендерної, расової або національної приналежності, на основі сексуальної орієнтації тощо). Використання держави та капіталістичної форми організації виробництва постійно призводить до відтворення держави та капіталізму. Якщо ми кинемо всі наші сили на побудову держави, думаючи, що з часом вона «відімре» сама по собі, то врешті-решт прийдемо того, що... знову відродимо державу. На противагу цьому переконанню анархісти вважають, що лібертарні цілі можна досягнути – якщо їх взагалі можна досягнути – лише за допомогою лібертарних засобів, які називаються «двовладдя» і «префігуративна політика».
У чому полягає сутність цих засобів? Префігуративна політика – це тип політики, в якій засоби досягнення цілі перебувають у гармонії із самою ціллю, тобто засоби відповідають поставленим цілям і не суперечать один одному. У самій префігуративній політиці анархісти виділяють два головні підходи: ґрадуалізм та збройна революція [1]. Перший підхід, який іноді помилково називають «анархізмом образу життя», виступає за створення альтернативних інституцій, які повинні наблизити ситуацію «двовладдя», за якої одночасно співіснують лібертарні (на засадах горизонтального самоврядування, федералізму, прямої демократії тощо) та державно-капіталістичні відносини. На практиці такими інституціями, де втілюються нові форми суспільної організації, можуть бути різні види кооперативів, самоврядні громади, невеликі майстерні, що використовують передові технології, фермерські асоціації, велосипедні клуби, демократичні школи з прогресивною методикою навчання тощо. Прихильники такого підходу до префігуративної політики вважають, що подібні інституції будуть розвиватися мирно, поступово витісняючи державу і капіталістичний бізнес («стратегія кудзу»). У цій стратегії передбачається, що прямих конфліктів із державою буде мало або не буде взагалі.
Прибічники другого підходу пропонують розбудовувати демократично організовані на всіх рівнях масові організації, що вестимуть народну боротьбу. Цими організаціями є профспілки, антирасистські громадські об'єднання, антивоєнні коаліції, спілки орендарів, рухи за охорону довкілля тощо. Їхня діяльність також повинна бути орієнтована на створення альтернативних автономних зон влади (інституцій) [2], саме існування яких породить вищезгадану ситуацію «двовладдя». В якийсь момент вірогідно відбудеться пряме збройне зіткнення таких зон із державою і класом капіталістів, що і буде революцією. У разі успіху, за революцією послідує період народної перебудови суспільства на фундаментально нових принципах.
Ґрадуалізм
Ґрадуалізм (англ. Alternate-institution Approach – прим. ред.) – це підхід до побудови лібертарного суспільства, що відстоює створення альтернативних інституцій, які в свою чергу повинні поступово, мирним шляхом, витіснити державно-капіталістичні відносини, замінивши їх новим суспільним ладом на принципах анархізму. Цей підхід іноді розглядають як нову форму анархізму, що не правда. Його можна віднайти ще в поглядах П'єра Жозефа Прудона – першої людини, яка назвала себе «анархістом». У Франції він запропонував створити неприбутковий «взаємний» банк, який би об'єднав ресурси та фінанси селян, малого бізнесу, ремісничих майстерень і самоврядних промислових асоціацій робітників. Він назвав цю ідею «мютюелізмом». Деякі інші європейські діячі в той же час пропагували створення самоврядних комун і споживчих та виробничих кооперативів, які вони пропонували об'єднувати у федерації і розвивати в умовах капіталістичного ринку. Так само, як марксисти виступали за використання держави для досягнення соціалізму, прихильники ґрадуалізму серед анархістів виступали за використання ринку задля побудови соціалістичного суспільства попри те, що ринок щонайменше така ж капіталістична інституція, як і держава. Отже, у рамках цього підходу його прибічники пропонують використовувати капіталістичні засоби задля досягнення соціалістичних цілей.
Незважаючи на цю суперечливість, ґрадуалістський підхід мав певні успіхи. Рух споживчих кооперативів досі існує. Виробничі кооперативи продемонстрували свою ефективність, хоча й зайняли периферійну сферу в національній економіці. Великий іспанський кооператив «Мондрагон» добився значного успіху. Мільйони людей сьогодні живуть у житлових кооперативах (кондомініумах). Фермери користуються маркетинговими кооперативами. Досить добре працюють кредитні спілки (неприбуткові кооперативні банки, часто афілійовані з профспілками). Однак, попри всі ці досягнення, можна сказати, що цей підхід став «жертвою свого ж успіху», оскільки кооперативи під керівництвом робітників і кооперативні супермаркети процвітають та щільно інтегруються в капіталістичну економіку. У зв’язку з цим вони втрачають свій революційний потенціал і перестають загрожувати монополіям корпорацій, які домінують на національному і світовому ринку.
Прихильники ґрадуаліму стверджують, що цей підхід здатний еволюційно витіснити капіталізм і державу подібно до того, як капіталізм витіснив феодалізм. Вони часто пишуть про те, як поступово буржуазні підприємства зростали та розвивалися в щілинах феодальної економіки середньовічної Європи. Врешті-решт банки та підприємства стали достатньо сильними, щоб замінити феодальну аристократію капіталістичним ринком та затвердитися як панівні інституції. У такий же спосіб, вважають ґрадуалісти, споживчі та виробничі кооперативи, а також інші демократичні та альтернативні бізнеси, можуть подолати капіталізм сьогодні.
З історичної точки зору цей опис зародження капіталізму не враховує роль держави та інших примусових і неринкових сил у розвитку раннього капіталізму. Карл Маркс згадував про це, коли писав про «первісне накопичення». Теоретик анархізму Петро Кропоткін також писав про значущу роль держави у зародженні та закріпленні капіталістичного устрою. Цей опис також залишає поза увагою масштабні буржуазні революції, які скинули аристократію і відкрили шлях для розвитку промислового капіталізму: Англійську революцію 1640-х років, Американську революцію 1776 року, Французьку революцію 1789-го, революції в Латинській Америці та Карибському басейні, невдалу німецьку революцію 1848-го тощо. Без цих світових народних потрясінь капіталізм не розвивався би так «поступово» і «мирно», як це може здаватися.
Дехто вважає, що держава – це насамперед соціальні відносини. Тобто, якщо достатня кількість людей перестане мислити свої відносини один з одним в рамках етатизму, то держава та її репресивний апарат зникнуть. Звісно, ніхто не стане сперечатися, що інституції – це суспільні відносини. Інституції – це сталі тенденції масової поведінки, коли багато людей постійно опосередковують свої відносини один з одним відповідно до певних принципів і патернів поведінки (під «поведінкою» я в тому числі розумію наше спілкування і мислення). Фундаментальні зміни суспільства вимагають значних змін у поведінці. Однак що робити, якщо більшість людей почнуть ставитися один до одного по-іншому, але значна меншість продовжуватиме діяти згідно зі старою логікою етатизму? Що, якщо ця меншість та її озброєні поплічники захочуть зберегти свої привілеї, комфорт, багатство, владу і статус? Чи не стануть вони вважати всі ці кооперативи, що активно розвиваються та поширюються, загрозою їхньому способу життя? І чи не стане панівний клас якось цьому опиратися за допомогою законів або ринкових важелів тиску? І чи не прийдеться тоді людям, які прагнуть збудувати новий світ, вступити в такому випадку у конфлікт та, можливо, навіть застосувати силу?
Так чи інакше, сам термін «двовладдя» походить із часів Російської революції 1917 року. Тоді склалася ситуація, коли співіснували одночасно «Тимчасовий уряд» (який ніхто не вибирав) і народні ради (справжні «ради», які ґрунтувалися та були вираженням волі фабрично-заводських комітетів, селянських сходів і солдатів). Як Тимчасовий уряд, так і ради мали владу (таку політичну ситуацію також можна назвати «подвійним суверенітетом»), де перша влада представляла клас капіталістів, а друга – робітників і селян. Рано чи пізно одна з цих форм влади повинна була перемогти. Це зрештою і сталося, коли радянська влада повалила капіталістичну державу, але лише для того, щоб зіткнутися з іншою формою двовладдя, – підкоренням народних рад та інших органів самоврядування більшовицькій бюрократії.
Революційний підхід до антиавторитарного соціалізму не обов'язково заперечує необхідність створювати та розвивати тут і зараз робітничі кооперативи, кредитні спілки, кооперативні, самоврядні громади, супермаркети, ремісничі майстерні тощо. Ці види кооперації хороші самі по собі, навіть якщо ми не говоримо про стратегію для зміни світу. Більше того, кооперативи можуть слугувати гарними моделями того, як може бути організоване вільне і солідарне суспільство. Революційні анархісти можуть багато чого навчитися та дізнатися про те, як анархістські ідеї можуть бути втілені в умовах децентралізованого суспільства з сучасними технологіями, про що писали такі ґрадуалісти, як Пол Ґудман, Колін Ворд, Кевін Карсон та інші.
Критика революційного підходу з боку ґрадуалістів
Ґрадуалісти переконані, що не можна покладатися на те, що один якийсь переворот, тобто одноразове «захоплення влади» зможе докорінно змінити суспільство. Із цим, одначе, ніхто й не сперечається, особливо революційні соціалісти. Візьмемо історичний приклад: Революція в США почалася з багаторічного зростання напруженості у відносинах між колоніями та Великою Британією. Ця боротьба супроводжувалася створенням місцевих радикальних клубів, «комітетів листування» між колоніями та інших організацій для підготовки до революції. Потім сталися стихійні повстання в Лексінгтоні та Конкорді, за якими послідувала облога Бостона. Після цих подій почалася восьмирічна війна з Британією (включаючи внутрішню громадянську війну з лоялістами). Навіть після здобуття незалежності знадобилися роки, щоб створити Конституцію. Крім цього, боротьба американців тривала аж до 1812-го, коли відбулася остання війна з Британією.
Кожен, хто вивчав Французьку, Російську чи Китайську революції (а революціонери саме цим й займаються – вивчають революції), знає, що їм передував довгий шлях розвитку, кульмінацією якого було саме повстання народу. Але повстання, або якесь подібне пряме зіткнення з державою, завжди було необхідним на певному етапі. У моменти таких збройних повстань для анархістів, на відміну від революційних державників, важливо, щоб народ «захопив владу», але не «державну владу». Це означає, що робітники і всі пригноблені люди повинні були би повалити державу та інші інститути гноблення, почавши замінювати їх новими інститутами радикальної демократії: федераціями рад трудових колективів, зборами жителів самоврядних населених пунктів (вільні муніципалітети), народною міліцією (озброєним народом) тощо. Слідуючи принципу єдності засобів і цілей, їхня розбудова інституцій горизонтального самоврядування широких верств населення привела би до подолання держави, а не до побудови нової елітарної бюрократично-військово-поліцейської машини, яка претендує стати над рештою суспільства, монопольно керувати і визначати життя цього суспільства зверху донизу.
Анархісти-ґрадуалісти – це одні з багатьох противників збройної революції, які висловлюють занепокоєння тим, що революція, хоч би й анархістська чи будь-яка інша, врешті-решт, якщо вона станеться, буде «кривавим» і руйнівним для безлічі людських життів епізодом. Оскільки мета анархізму полягає в створенні мирного світу, в якому конфлікти вирішуються шляхом творчості і ненасильства, то чи не суперечила би насильницька революція принципу префігуративної політики, тобто ідеї гармонії між засобами і цілями? Чи не приведе збройна революція до ситуації, коли «погані» засоби використовуються задля втілення «добрих» цілей?
Революційні анархісти не абсолютні пацифісти. Загалом, їхній принцип полягає в тому, щоб намагатися застосовувати настільки мало насильства, наскільки це можливо та необхідно. Насильство має бути доцільним, без свавілля. Завжди потрібно пам’ятати, що існують межі насильства (антиавторитарії, наприклад, не підтримають використання ядерних бомб навіть федерацією вільних комун). Однак прихильники збройної революції не прирівнюють насильство пригноблених до насильства гнобителів. Вони не ставлять знак рівності між колоніальним імперіалістом, який зі зброєю в руках захоплює землі корінних народів, і насильницьким опором цих корінних народів колонізації. Вони не ставлять знак рівності між насильством, до якого вдаються раби, щоб боротися проти рабства, і насильством, до якого вдаються рабовласники, щоб знову закувати своїх рабів у кайдани. Вони не вважають аморальним фізично боротися проти фашистських угрупувань, щоб захистити від гніту робітників, афроамериканців, мусульман чи ЛГБТК-персон.
Революційні анархісти також не поділяють ілюзію щодо «мирності» існуючого устрою. Може здатися, що прийняття законів через законодавчий процес є «ненасильницьким», але виконання законів залежить від поліції та інших урядових установ, які застосовують силу для їх впровадження та підтримки. Так, наприклад, прийняті в 60-х закони про громадянські права США були здобуті завдяки масовим ненасильницьким акціям громадянської непокори. Після перемоги ці права набули сенсу лише тоді, коли держава почала використовувати збройну силу, щоб забезпечити дотримання цих прав.
Основною причиною неприйняття збройної революції як мети полягає у стані розвитку масової свідомості. Суть у тому, що ніде в світі немає населення, що масово поділяє ідеали анархізму та є носієм революційної свідомості. Особливо це характерно для населення США, яке досить консервативне. Із цієї причини США – це єдина імперіалістична країна, в якій ніколи не було впливової соціалістичної, комуністичної чи робітничої партії. Можливо, це частково пов'язано з її історією як колоніальної держави-переселенця, що збудувала свою «велич» на крадіжці земель у корінних народів і рабстві африканців. Попри цю консервативність, Америка все одно пережила такий вражаючий досвід, як страйк у Сіетлі у 1919, Громадянська війна, бурхлива профспілкова боротьба тридцятих років, а також діяльність антирасистського, антивоєнного та інших рухів шістдесятих років і пізніших часів. У будь-якому випадку, історія цієї країни не закінчилася і, можливо, колись у майбутньому американці зможуть стати свідками масштабних змін.
Висновок
Сьогодні в лібертарному соціалізмі існує два основних підходи: перший (ґрадуалізм) пропонує боротися через розбудову альтернативних інституцій як осередків втілення нових суспільних відносин, у той час як другий підхід (збройно-революційний) пропонує створювати протестні рухи, що мають революцію за стратегічну мету. Ці два підходи не суперечать один одному абсолютно. Революційні анархісти брали і беруть участь в організації самоврядних громад, створенні профспілок орендарів, кооперативів тощо, тоді як ґрадуалісти часто приєднувалися та продовжують приєднаються до масових рухів, що ведуть народну боротьбу. Питання полягає саме в їхній довгостроковій стратегічній орієнтації.
Як клас чи народ може навчитися самоврядуванню? Існуюче капіталістичне суспільство, попри всю свою хвалену «демократію» та «свободу», в основному прищеплює нам модель поведінки та мислення, які характеризується політичною пасивністю та схильністю покладатися на «вождів» і начальників. Саме через народну боротьбу за свої вимоги, коли люди починають масово протиставляти свою волю волі панівної меншості, вони можуть навчатися колективно відстоювати свої інтереси і приймати власні рішення, беручи власну долю в свої руки. Так в процесі революції свою владу вони протиставляють владі капіталістичного класу та держави.
Примітки перекладача:
1. На жаль, Вейн Прайс у цій статті не дає визначення терміну «революція». Далі він чітко розділяє ґрадуалістів і прихильників збройної революції. Такий поділ зроблений для спрощення та популярного викладу. Однак якщо почати більш поглиблено розглядати сутнісні відмінності між ґрадуалістами та прибічниками насильницької революції, то можна запропонувати іншу та більш вдалу класифікацію.
Оскільки соціальна революція – це реорганізація суспільних відносин (інституцій) на фундаментально нових принципах, остільки ґрадуалісти теж є революціонерами, тому що вони також прагнуть докорінно змінити існуючий державно-капіталістичний лад, замінивши його новим устроєм – мютюелізмом або ринковою анархією. Різниця полягає лише в тому, що вони сподіваються, що їхня соціальна революція відбудеться повністю мирно та без насилля. Отже, їх можна назвати прихильниками «ненасильницької» революції. У той же час таких анархістів, як Вейн Прайс, які вважають, що на шляху до докорінної реорганізації суспільних інституцій без певної долі насильства не обійтися, можна назвати прибічниками «насильницької» або «частково насильницької» революції.
2. Варто пояснити в якому концептуальному значенні Вейн Прайс вживає термін «влада» в цій статті. Для Вейна Прайса та деяких інших сучасних анархістів (як, наприклад, для Амедео Бертоло) влада – це можливість приймати рішення та регулювати ті чи інші аспекти соціального, культурного та економічного життя. Коли ж засоби прийняття рішень і регуляції монополізує якась невелика група людей, вона стає командно-адміністративним «центром», який згори донизу, тобто вертикально регулює та визначає життя людей («периферії») без їхньої згоди та участі, що породжує ієрархічні суб’єкт-об’єктні відносини, де є керуючі (суб’єкт – панівна еліта, яка здійснює контроль, приймає рішення та нав’язує їх) і керовані (об’єкт – всі люди, які не входять до кола панівної еліти і які виконують прийняті без їхньої участі рішення та підкорюються зовнішньому контролю та наказам).
Відповідно, анархісти прагнуть побудувати суспільство, де кожний та кожна має рівний доступ до засобів і можливостей прийняття рішень і регуляції (визначення, керування) тих аспектів їхнього життя, які безпосередньо або опосередковано їх зачіпають. В умовах такої рівної участі всіх людей створюються горизонтальні суб’єкт-суб‘єктні відносини, де керують своїм життям всі, а отже ніхто не панує один над одним на інституційному рівні. Через це деякі анархісти сьогодні пишуть, що вони не проти влади, але проти централізованої влади, а тому вбачають подолання панування та гніту людей у децентралізації, тобто в рівному доступі всіх людей до влади як набору засобів визначення та керування соціальним буттям, де цей рівний доступ унеможливлює монополізацію цих засобів і можливостей.
Переклав і доповнив: Денис Хромий
Відредагував: S.
Оригінальна публікація: https://newpol.org/issue_post/conceptions-of-dual-power-and-prefigurative-politics/
