Для майора Кузнєцова це був складний період. За званням і вислугою він мав би сидіти в кабінеті на КПП, але його гріхи не давали такої можливості. І тепер він змушений стояти на чолі наряду варти під мостом, ганяти «одинаків». Хоча і в цьому були плюси. Не дивлячись на наказ, згідно з яким він мав затримувати і доправляти на блокпост порушників, майор швидко зробив із цього бізнес. Одинаки, які підходили до проходу під мостом, змушені були або заплатити майору, або ж іти назад. Можна було ще спробувати пройти в тунелі західніше, але той був напханий «електрами», і здатних там пройти було дуже мало. Майор ціну поставив досить демократичну — тисячу купонів. І багатьом вигідніше було заплатити, ніж кусатися з військовими. Наряд налічував сім чоловік: два офіцери і п'ять солдатів. Всі в нових бронежилетах четвертого класу захисту, тактичних шоломах і окулярах, в офіцерів були ПНБ і тепловізор. Озброєні АК-74 і пістолетами, гранатами, військові могли дати гідну відсіч навіть чисельно більшій групі сталкерів. Під мостом стояв вагончик із кухнею. Двоє солдатів несли службу, двоє відпочивали, п'ятий був за кухаря. Треба сказати, що майор дбав про підлеглих і наприкінці дня ділився «уловом». Хоч солдати отримували офіційну зарплату в гривнях, купони теж було де витратити. Майор мав контакти із Сидором і частенько замовляв у нього спиртне, причому частенько платив не купонами, а боєприпасами. Треба сказати, що підлеглі були за майора. Під мостом було спокійніше. Там не було підполковника Коваля, який запах спиртного чув за милю і відразу саджав на гауптвахту.
Зі сторони ферми показалися два сталкери. Вони знали про тарифи, підійшли до лейтенанта Марченка, відлистали по тисячі без зайвих запитань. Не звернувши уваги на те, що їх тримають під стволами трьох автоматів, перейшли під мостом і пішли в бік табору новачків.
Майор підійшов до лейтенанта:
— Ну що у нас сьогодні?
— Та не густо. П'ять тисяч, а день закінчується. Та ще й дощ обіцяли.
— Хоч не кислотний?
Питання не було жартом. Такі дощі в Зоні не рідкість. Не прямо щоб сірчана кислота лилася з неба, але виразки на шкірі були.
— Та ні, датчики мовчать. Та і з штабу теж не передавали такого.
— Так що, кажеш, з півтора літра замовити?
— Давай два, нас тут семеро. Солдафонам теж треба душу погріти.
Майор відійшов, дістав надолонник і набрав повідомлення. Цей пристрій він дістав, можна сказати, випадково. Колись через прохід хотіли пройти два, як вони сказали, «туристи». Платити не хотіли, почали погрожувати. Потім один схопився за ствол, і сержант, не довго думаючи, вивалив йому мізки на опору моста. Другий, побачивши результат, наклав у штани й підняв руки. Він виявився якимось доморощеним хакером, мав із собою ноутбук і ще якесь обладнання. Тоді майор його і запряг, щоб він КПК свого нервового товариша перепрошив на нього. Так майор потрапив до єдиної сталкерської мережі.
Відповідь прийшла майже одразу. Залишилося тільки чекати. За пів години майор побачив у бінокль, як одинак скинув коробку в урну на автобусній зупинці. Це був кур'єр. Майор підійшов до урни, забрав коробку, в урну скинув три сухпайки, дві гранати РГД-5 і пачку патронів до пістолета. Боєприпаси не були проблемою, бо частенько треба було відстрілювати живність, яка лізла під міст, і майор завжди замовляв усе із запасом. Повернувшись, майор побачив, як той самий одинак забрав усе з урни. Обмін завершено. За двадцять хвилин прийшло повідомлення від Сидора, що посилку доставлено. Тепер можна було й розслабитись.
Артур прокинувся, швидко піднявся і вийшов із хати. Погода псувалася, надвечір слід було очікувати дощу. Він вирішив сьогодні дослідити території поблизу табору. Пригадав слова Вовка: все із запасом і нічого зайвого. Побачивши Фаната біля вогню, звернувся до нього:
— Де можна барахло своє скласти, щоб не потягнули?
Фанат уважно на нього подивився і відповів:
— Спитай скриню у Шурупа. Він продасть. Підпиши її. Тут не крадуть. Принаймні я такого не пам'ятаю.
Артур спустився до Шурупа.
— Здоров.
— Здоров. Що тобі? Знову штани шити?
— Поки що ні. А от скриню б прикупив.
— А, барахло нема куди складати? Є скриня. П'ять штук.
— Ох йо, в мене стільки зараз нема.
Шуруп задумався.
— Знаєш що, дам я тобі скриню. А ти підеш на АТП, пошукаєш мені інструментів там. Ключі гайкові, викрутки, молотки і т. д. Принесеш — будемо квита.
— А якщо не принесу?
— Повернеш ящик. І тут без варіантів. Згоден?
— Звісно. Все одно збирався на прогулянку.
— От і добре.
Шуруп витягнув немаленьких розмірів скриню.
— Бери з одного боку, віднесемо до твого ліжка.
Артур схопив скриню, і разом із Шурупом вони віднесли її до ліжка Артура.
— Відкрий.
Артур відкрив скриню і побачив там балончик із фарбою.
— Підпиши скриню. І користуйся.
Артур підписав скриню, віддав фарбу, подякував і почав збиратися у вихід. Спорядив два магазини на «Форт», засунув у кишеню куртки. В другу кишеню вклав десять набоїв до обріза, вирішив брати шріт — для фауни найкраще. Метальний ніж звично закріпився в рукаві, мисливський — у чохлі на поясі. В рюкзак поклав дві консерви. На пояс — флягу з водою. В клапан наплічника вклав аптечку і бинт. Антирад вирішив не брати, сподіваючись, що «Медуза» на поясі допоможе. Їжі і води йому мало вистачити на добу, хоча Артур планував вихід на 6–8 годин.
Він був готовий. Вийшов до багаття. Фанат подивився на нього і промовив:
— Бачу, в рейд зібрався?
— Та ні, по околицях пошарю. Та й Шуруп просив металолому знайти.
— Не поспішай, дивись під ноги, пам'ятай про болти. Вдалого полювання, сталкере.
Артур вийшов за табір, відкрив КПК, прикинув маршрут до АТП і не поспішаючи пішов. Перейшов дорогу: знайомий вагончик, проте тіла не було. Видно, місцева живність слідів не залишає. Артур йшов, уважно вивчаючи місцевість. До АТП лишалося пару хвилин, як подав голос детектор. Артур різко зупинився. Навколо нічого не було. Артур зробив ще крок. Детектор завив голосніше. Артур придивився і побачив: прямо перед ним повітря тремтіло над землею. Схоже на асфальт у спекотний день. Артур кинув болт. З-під землі вилетів язик полум'я заввишки два метри. Артура обдало розпеченим повітрям так, що він мимоволі відскочив назад. «Приємне знайомство з термічною аномалією», — подумав Артур. Ще б два кроки — і підсмажився б, як бройлер на рожні. Артур обережно обійшов небезпечне місце широкою дугою, прислухаючись до детектора. Все було спокійно. Ось і АТП. Біля головних воріт одразу побачив гравіконцентрат, тому почав обходити з правого боку, де був зруйнований паркан. Почувся тріск дозиметра і за кілька секунд затих. «Медуза» робила свою роботу.
Перейшовши паркан, Артур став і прислухався. Інтуїція не підвела. Він тут був не один. З сусіднього боксу чулися голоси. Артур дістав КПК. Відкрив вкладку оточення. Два персонажі ідентифікувалися як бандити. Артур зробив два кроки до боксу і раптом:
— Ану стояти, чепушило. Хто такий, чиїх будеш?
Два братки в чорних куртках тримали його на прицілі. В одного був обріз, в іншого ПМ.
— Арт, одинак.
— Ну що, одинаку, зараз ми тебе патрати будемо і ти підеш. Може, — бандит зареготав, задоволений своїм жартом. — Знімай волину і клади на землю. І не смикайся, мля, бо маслину враз схопиш.
Артур оцінив обстановку. Один із братків підходив до нього, не перекриваючи лінію вогню іншому. Все могло бути складно, якби не один нюанс. Браток опустив обріз і наблизився майже впритул. Артур невловимим рухом викинув ліву руку вперед, і холодна сталь врізалася другому бандиту прямо в перенісся. Той впав без жодного звуку. Перший спробував вистрелити з обріза, але Артур встиг вдарити ногою по стволу, і браток увалив собі з обох стволів прямо в стопу, яка відразу стала вдвічі коротшою. Артур не став гратися, перехопив братка за шию і різким рухом зламав хребет, закінчуючи це нікчемне життя.
Дістав пістолет і взявся прочісувати бокси й приміщення. Впевнившись, що більше нікого немає, Артур взявся обшукувати цих недоумків. Улов був жирним. Два пістолети, по два магазини до них, обріз, пачка жекану, п'ять консервів, три аптечки, три бинти, антирад, якісь синьо-рожеві прямокутні таблетки, граната РГД-5 і головне — пістолет-кулемет MP-5, правда, без патронів. Прийшов по молотки, а тут такий улов. Склавши все в рюкзак, Артур обійшов усі бокси. В одному з них стояв іржавий ЗІЛ, у кузові якого знайшлися два гайкові ключі, іржаві обценьки і зубило. В приміщенні навпроти світилася лампочка. Невідомо як, бо проводка була вирвана. Артур вже майже не дивувався. В шафі серед мотлоху знайшов стару плоску викрутку зі зламаною ручкою. В останньому боксі стояв ГАЗ-53, але підходити Артур не наважився, бо дозиметр при наближенні заливався, як соловейко.
Треба було повертатись, розвантажитись і перепочити. Заодно щось продати, може, прикупити набої до трофея. Дорога назад була нескладна. Артур пройшов її без пригод. Прийшовши в табір, насамперед заглянув до Глорії.
— Привіт, — зайшов без стуку.
— Чого тобі?
— Що це за хрінь? — показав таблетки.
— Антидот. Якщо надумаєш лізти в хімічну аномалію, то в твоєму вигляді і з цією таблеткою проживеш на 30 секунд довше. А якщо випадково вдихнеш пари, скажімо, «холодцю» або «киселю», то ця таблетка виведе токсини. Може, навіть не буде опіків.
— Кисіль і холодець? — не зрозумів Артур.
— Хімічні аномалії. Ще якісь є, але з цим не до мене.
— Ясно. А скільки коштують такі таблетки?
— Три тисячі за пачку. Недешеве задоволення.
— Зрозумів. Подивись мене, якщо можеш, бо тільки з прогулянки, в радіоактивну зону вляпався.
Глорія мовчки підтягнула якийсь прилад на штативі, провела якимись щупальцями вздовж тіла, подивилася на екран.
— Все добре. Опромінення в межах норми.
— Я щось винен? — спитав Артур.
— Ні, все норм. Вдалого полювання, сталкере.
Артур вийшов від Глорії і пішов до Сидора. Старий щось записував у журналі. Піднявши очі, спитав:
— Що там у тебе, Арт?
— Та трохи барахла приніс. Два ПМ і обріз візьмеш?
— Дай гляну. — старий спритними рухами розібрав пістолети, обдивився з усіх боків, склав, відкрив обріз, заглянув у ствол, закрив. — Ну за все дві тисячі дам. Їх чистити треба, змащувати. Стан такий собі.
— Ти серйозно? Бойові стволи?
— А що ти думав? Це сміття ремонтувати невигідно. Ну ці твої я ще пристрою десь. Або можеш Фанату здати, на щось обміняє.
— Добре. З Фанатом перетру. Скажи, в тебе є магазини і набої 9х19?
— Магазин до чого?
— МР-5.
— Магазин один є, патронів пачок п'ять, не більше. Не дуже ходовий товар.
— І по чому? — Артур приготувався до астрономічної ціни.
Сидір задумався. Потім побарабанив пальцями по столу і промовив:
— Зробимо так. Я забираю ці твої стволи, даю тобі посилку, ти її віднесеш, куди скажу, принесеш зворотну посилку, і я віддам тобі все, що казав. Згоден?
— Куди йти? — спитав Артур.
— До залізничного мосту. Там військові, але до них ти не підеш. Метрів сто від мосту автобусна зупинка. Там урна. Вкладеш посилку в неї, відійдеш і спостерігай. Вояка забере і вкладе зворотну. Забереш її і до мене. Зрозумів?
— Бінокль є?
— Є. Потім повернеш. — Сидір дістав з-під прилавка старий бінокль.
Артур взяв посилку, вийшов із бункера і пішов до Шурупа. Там вивалив йому на стіл все, що знайшов.
— Забирай. Більше там нічого не було.
Шуруп оглянув інструменти.
— Ну і то добре. За ящик ми квита.
— Ти хочеш сказати, що ця робота коштує п'ять штук? — в Артура з'явилася думка, що його розвели.
— Кожна робота коштує стільки, скільки за неї платять. У мене є металолом, у тебе — скриня. Всі в плюсі.
— Ох ти й хрущ, Шуруп, — засміявся Артур. — Добре, дякую за ящик.
Артур пішов до скрині, виклав у неї все, що знайшов. Взяв посилку і пішов до зупинки. Дорога пройшла без пригод. Був один «трамплін» на узбіччі, але Артур його обійшов. Вклав посилку в урну і став чекати. Підійшов вояка, забрав, вклав і пішов. Артур у бінокль бачив, що військовий пішов під міст. Потім підійшов, забрав вміст і повернувся в табір. Віддав посилку Сидору, віддав бінокль, отримав набої і магазин та пішов до багаття.
— Арт, йди сюди, — підкликав його Фанат.
— Кажи, що там?
— Місцевий бригадир братків, Лось, каже, що хтось його людей прибив на АТП. Щось знаєш про це? — по Фанату було видно, що він все знає і лукавити немає сенсу.
— Звісно. Мене хотіли роздягнути, не вийшло. Які наслідки?
— Ніяких. Сюди не прийдуть. Їх там шість чи сім — нас два десятки.
— Я маю якось попереджати тебе чи Вовка про такі інциденти? Не хочу підставити інших.
— Бажано. Але відповідаєш сам за себе.
Артур мовчки пішов до себе. День виявився насиченим. Склавши хабар до скрині, він витягнувся на ліжку. Що чекає його далі?..
