В кабінеті Музиченка майор Маренич пив каву й очікувально дивився на Піаніста, який із шаленим темпом стукав по клавіатурі ноутбука, встигаючи заливати в себе каву і закидати протеїнові батончики. Хакер намагався вирахувати, хто прислав повідомлення Мареничу.
— Так що це за сталкер Капот? Ти чув про нього раніше?
Музиченко дивився на майора й чекав відповіді.
— Чув. Арбалет передавав, що після мерків двоє сталкерів до них прийшли. Цей Капот і як його?.. Кіготь, здається. Він чого написав? У цього Капота броня наша була, четвертого класу. Йому це дивним здалося.
Полковник відвернувся до вікна. Йому це не подобалося. Музиченко думав. А потім різко віддав наказ:
— Готуй крокодила. Треба Кордон перевірити.
— Слухаюсь.
Маренич вийшов. А Піаніст за кілька хвилин злокалізував місце, звідки відправили повідомлення. Супутникові знімки показали згорілий вщент корпус Мі-8... Полковник перечитав повідомлення:
"Гелікоптер знайдено. Все обладнання разом із чорною скринькою знищено. Знайдено рештки трьох тіл. Сквад втрачено..."
Полковник не розумів, чому повідомлення прийшло з лівого КПК. І як одинак-новачок потрапив до госпіталю...
За кілька годин підполковник Коваль, туплячи погляд від гострих очей Музиченка, намагався пояснити, де зникли три солдати й офіцер.
— ...Згідно з оперативною інформацією, мною прийнято рішення організувати пошукову групу. Туди ввійшли досвідчені бійці...
Полковник далі не слухав. Він ознайомився з особовими справами. І досвідченим був тільки сержант Капітонов... "Або Капот", — подумав Музиченко.
Важкий кулак полковника з хрустом врізався в ніс Коваля. Підполковник схлипнув і завалився навзнак, схопившись за обличчя.
— Сволота! Через тебе загинули четверо бійців. Чотири пацани, яким ще було жити і жити! Не мрій, що це зійде тобі з рук! Лейтенанте!
В кабінет зайшов здоровенний лейтенант.
— В наручники цього виродка. Транспортом із конвоєм доставити до комендатури. Дані й докази я передам. І викличте сюди Кузнєцова.
Лейтенант розпорядився. Підполковника закували в браслети й вивели двоє солдатів.
За дві години в двері постукали.
— Дозвольте? — в просвіті показалася підтягнута фігура майора Кузнєцова.
— Заходь, майоре. Коротко й по суті. Ти підготуєш собі заміну під міст. У тебе на це тиждень. Сам займаєш місце недоноска Коваля. Я напишу на тебе представлення. Питання?
Майор не відповів. Музиченко схвально кивнув. Любив, коли питань не виникало. А Кузнєцов знав про цю рису свого командира...
Мі-24 з Музиченком вилетів на Агропром... Ввечері, п'ючи чай із Мареничем, полковник обговорював ситуацію.
— Правильно вчинив, командире. І добре, що сам полетів. Я малого цього, Капітонова, ще по Іраку знав. І за цього пацана порвав би, суку.
— Віриш, сам ледве стримався, щоб до стіни його не поставити. І головне — старлея, два дні як із Білої Церкви в Зону прибув, воно в рейд відправило!
— А сержант виконав завдання. Тільки, блядь, якою ціною... Знаєш що?..
— Знаю. Представлю його до нагороди? Тільки толку? Сирота. Нахера воно йому?...
— ...Так що, група загинула? — Петренко зі здивуванням дивився на генерала.
— Даних остаточних нема. Одне знаю точно — Анубіс загинув. Навіть не знаю як.
— У бою. Як він ще міг загинути?
Ці двоє потрапили в саму точку. Тільки не знали, що одного з кращих їхніх бійців ліквідував їхній давній товариш, капітан Віктор Денисенко...
— А що полковник?
Генерал Воронін потер обличчя. Очі потемніли.
— Віриш, у мене мало дах не поїхав, коли я його побачив.
— І що думаєш стосовно його слів?
— Про жертву? А що тут думати? Ти озирнись, де ми живемо? А недалеко Київ. Де три мільйони людей. І полковник приніс у жертву своїх бійців. Щоб врятувати інших. По-іншому я це не бачу.
— І він це тобі сказав там, на складах? Про цю жертву?
— Не зовсім. Він сказав тільки одне — не робити його жертву даремною. І Долг, поки я живий, туди не полізе. Зрештою, ти й сам знав полковника.
— Чому він так вчинив? І чи зміг би ти так?
Воронін невесело посміхнувся.
— Чому? Ми можемо тільки гадати. А я... Не знаю... Не знаю, чи тоді, будучи зеленим лейтенантом, зміг би так вчинити. Чи вистачило б духу... Але найважчі рішення приймає найсильніший. А він був завжди і в усьому кращий за нас усіх....
Лукаш, смалячи цигарку біля танка, розпитував Кременя. Майстер тільки-но повернувся з Янтаря.
— Що тепер робитимеш? Збиратимеш собі новий сквад?
— Та ні. Вистачить із мене пригод. Ніяких сквадів, рейдів, вилазок по артефакти. Якщо я такий тобі тут не потрібен — зрозумію. Хочу молодняк вчити.
— Ти шо, мен? Ти ж не один рік з нами. Ніхто тебе не прожене. Відпочивай. І будеш інструктором...
Лукаш знав ціну досвіду. І Кремінь майже не виходитиме з бази. Більшість свого часу майстер присвятить передачі свого досвіду іншим членам клану. Макс, одного разу спостерігаючи за лекціями Кременя, відмітив, що навчати він вміє. І що його слухають. І чують....
На пагорбі недалеко від входу в заповідник Рудого лісу сильні руки встромили дерев'яний хрест у землю. На ньому — три букви. "Арт". Без дати. Без слів. Над могилою стояли троє. Старий Лісник дивився на могилу й казав:
— Ось і його загублена душа знайшла спокій. Він зробив те, що мусив. Виправив те, що зробив. Спи спокійно, помічений Зоною. Тут твоє ім'я не забудуть.
Двоє — Стрілець і Провідник — схилили голови.
— Зона тобі пухом, брате...
Арта не забудуть. Всюди: чи біля багаття на стоянках, в ангарі діггерів, у барі, в бункері вчених — знатимуть, ким був Арт — одинак, помічений Зоною...
В аеропорту "Жуляни" проходив реєстрацію на рейс Київ — Марсель громадянин Франції Анрі Белль. Ще кілька днів тому наймит Хребет ішов за Провідником нікому не відомими стежками. За периметром у нього забрали КПК, сипонули пристойну суму у валюті та документи. Тепер він летів додому. Анрі проживе довге життя, але жодного разу нікому не розкаже про час, коли він був найманцем із позивним Хребет у далекій Зоні відчуження...
Дівчина дивилася на Видру й плакала.
— ....Як це? Тату... Чому я маю таке відчуття, що я щось втратила? Ніби шматок серця вирвали?..
— Втратила, доню... Я тобі колись казав, чому ми ходимо по одному. Зона бере своє. І життя того хлопця було ціною за твоє повернення.
— Що мені робити, тату? Як жити? — схлипуючи, питала Ліра.
— Ти залишишся тут. І хазяями цього проклятого міста будемо разом...
Тепер вулицями Лиманська ходили двоє — дівчина в чорно-білому камуфляжі й мужик у броні Долга. Помічені Зоною стали власністю і заручниками покинутого міста...
Лише інколи можна було помітити їх біля самотнього хреста на околиці Рудого лісу. Там, у могилі, лежав сталкер, який приніс себе в жертву заради неї...
Бродяга прокинувся після величезної дози стимуляторів. Могутній імунітет колишнього монолітівця справився з передозуванням. Легенда Зони нечутно зник із Лиманська. Як і належить легенді.
Харон повернувся до Прип'яті. Моноліт продовжив охороняти секрети Зони. І успішно. Не рахуючи поодиноких шукачів пригод на свою дупу, конфліктів зі сталкерами й кланами не було. Зона має місця, куди без її дозволу заходити не можна...
