Її очі стали його безумством.
Вуста - нездійсненною мрією.
Лиш рубець на шиї.
Та пустота. Біль, який різав душу.
Відчувати рідний запах, ловити ті самі ноти…
Відчувати її поряд було нестерпно. Вона неначе в’їлася у шкіру, пустила коріння десь на рівні душі. Не хотіла полишати його думки, хоч і розчинилась, неначе у повітрі. Лишила по собі тільки біль, який став звичним. Невід’ємною частиною, що не зникала ні на хвилину.
Забутися не вдавалось. Її погляд, ті очі, закарбувались у памʼяті… Він шукав їх в кожному обличчі. Відчував знайомий, рідний запах, який лишився в єдиній кофтинці, яку вона не знімала. Ніщо не давало відпустити її. А душа воліла лише одного… Лягти поряд з нею.
Події минулого
Аляска з’являлась у житті кожного несподівано. Вона була виром, торнадо, що зачаровувало будь-кого. Така усміхнена, білява, з сяючою усмішкою. Вона не вміла ображатись, довго думати чи заморочуватись. Її ціль була лиш одна - жити одним днем і пам’ятати його навіть після смерті.
Нове місто - новий початок. Так вона казала кожен рік, коли лишала по собі тільки спогади, міняючи дім. Їй не подобалось прив’язуватись до чогось чи до когось. Завжди одна, нікому нічого не винна.
Здаватись невинною доволі легко. Закохувати в себе, притягувати - виходило без зусиль. Заважало лиш те, що Аляска не вміла вчасно зупинитись. Ніжно доторкнутись, грайливо вкусити чи фліртувати без меж - вона навіть не думала про наслідки. Їй не вдавалось зробити одного - полюбити. Щиро, по-справжньому, з блиском в очах. Дівчині дісталось обличчя янгола, проте доля грішниці.
На щастя чи на жаль, життя має звичку змінюватись за секунду. Невловимий плин тягне за собою зміни та неочікувані повороти. Здавалося, що холод в душі Аляски залишиться з нею назавжди. Їй це не заважало, зовсім не цікавило. Проте, наскільки ж стало тепліше від тієї весни, яка поселилась в ній, після одного зацікавленого погляду та ніжного «не відпускай».
Аляска не помітила, як закохалася в такого несхожого на себе: різкого, характерного та байдужого. Неясно, що притягнуло її більше, протилежність чи контакт, що з’явився одразу. Хто знає, чим керувалась нестримна дівчина, коли сміялась, хапаючи пальцями вітер, сидячи ззаду на його мотоциклі.
Доля знає, в що вона грає. Адже, саме в той момент, повернувши голову, Ноа побачив таку незнайому, проте чарівну Аляску, яка усміхалась і роздивлялась зірки, поки її золотаве волосся розвівалось позаду.
Саме тоді хлопець промовив «не відпускай».
А вона огорнула його руками і відповіла «ніколи».
Глибше про почуття. Тонкіше про моменти.
Ноа жив одним днем. В усякому випадку, він так думав.
Однієї весни, коли в місті зʼявилася дівчина з дивним іменем, він почав жити заради неї. Чи навіть завдяки ній…
Аляска стала сенсом. Моментом. Молитвою.
Кожна розмова, проведені години біля озера, вони рвали його шаблони в голові. Така невинна, добра, проте, зламана всередині, вона тягнулась до нього. Засинала, втомлена, на його плечі, доки він до оніміння шиї чекав, не рухаючись. Підтримувала, навіть тоді, коли сама була на дні. Самовіддано цілувала, ніжно кусала та тонула в очах.
— Як думаєш, скільки ти проживеш? — різко запитала Аляска, сидячи біля вогнища, в колі друзів.
— Звідки я можу знати? — відповів Ноа, обіймаючи її ззаду. — Надіюсь, помру раніше за тебе.
Дівчина, заклавши пасмо за вухо, подивилась на хлопця.
— Я ж казала, що ніколи тебе не відпущу, — засміялась вона, кусаючи з усією силою за руку.
Усміхнувшись, Ноа поклав голову їй на голову, вдихаючи запах. Такий солодкий, свіжий, ріднесенький…
Їм вистачило декількох місяців, аби промовити «я тебе люблю» та одного дня, аби пообіцяти, що не відпустять.
— Я тебе люблю, — прошепотів Ноа, вдивляючись у вогонь та друзів навколо. Він відчув, як швидко почало битись її серце.
Але відповіді не було.
Про сльози. Про біль та неочікуване.
Аляска не хотіла жити довго. Їй не подобалась перспектива старості. Страшна і неминуча.
Ноа знайшов її зранку. Бліду, з відкритими очима. Вона лежала в своїй сукні, на їхньому місці, на пірсі. Поряд лише пуста упаковка від таблеток, навушники та записка.
Аляска навіть помираючи, слухала свою улюблену музику. Ноа назавжди збереже ці пісні.
Хлопець без єдиного звуку сів поряд, провівши рукою по її волоссю. Не вірив, що вона не спить. Все чекав, коли ж Аляска відкриє очі. Як завжди, задоволено потягуючись від сну, обіймаючи його за шию…
Але вона не рухалась. Рухались лише хмари в небі.
Увагу привернув лист паперу, обмальований зірочками.
Ноа, незважаючи на руки, що трусились з неймовірною силою, розгорнув записку.
«Аляска приречена на вічну мерзлоту.
Час пройде і ми опинимось поряд»
Хлопець хотів думати, що це сон. Один з тих, які хочеться забути і прокинутись швидше. Проте, нічого не змінювалося. Тіло, біле як крейда, не рухалось, а з навушників грала музика, голосніше за будь-який шум…
“je te laisserai des mots…”
Я залишу тобі слова…
