Лія йшла не поспішаючи. Але раптом зупинилася. Вирішила дістати навушники. Музика добре проганяла дурні думки, які чомусь уже почали просочуватися в голову.
І раптом боковим зором Лія помітила підозрілу тінь. Наче щось ворухнулося.
Серце прискорилося. Дівчина різко розвернулася. Але з темряви вибігла кішка.
— Хух... — подумала Лія. — Чого це я?
Закинувши ідею з навушниками, вона прискорила крок. Чомусь їй дуже захотілося якнайшвидше дістатися додому.
Лія зайшла в будинок і не помітила біля вікна чоловічої фігури, яка пильно вдивлялася в темряву за вікном.
Вона здригнулася від несподіванки, почувши чоловічий голос.
— Не вмикай світло, — сказав чоловік.
Лія кивнула, але потім зрозуміла, що в напівтемряві цього не видно.
— Мгм, — мугикнула вона на знак згоди.
Втім, вона й так не збиралася вмикати світло. Звичка. А може, вже й потреба.
Дивним чином новому співмешканцю це теж подобалося. Чи, можливо, була якась інша причина його любові до темряви.
Лія просто жила в блекаутах, тому відсутність світла була не найстрашнішим, що могло статися.
Не замерзнути від холоду.
Або ж...
Ні.
Не варто про це думати.
Ні. Ні. Ні...
Лія гнала ці думки геть. Але болючі спогади все одно проникали в саму душу.
А це боляче.
Надто боляче, щоб знову згадувати.
Сльози підступили до очей. Лія стрималася.
Лише важко видихнула.
Вук почув цей звук.
— Усе гаразд? — запитав він.
— Так. Просто переводжу подих, — збрехала Лія.
Вук зробив вигляд, що повірив.
Насправді він помітив дивну тінь, яка йшла за дівчиною. Але не був певен, чи сама Лія її бачила.
Тому не хотів лякати її завчасно.
— Я в душ, — сказала Лія.
Вук кивнув головою, усе так само пильно спостерігаючи за тінню за вікном.
«Невже й тут мене знайшли?» — подумав він.
— Чорт...
Треба бути обережним. Дуже обережним.
Він пішов до себе в кімнату, так і не вмикаючи світла. Те, що він помітив, дуже йому не подобалося.
Дуже.
Аж до злості.
Лія теж пішла до себе й лягла спати.
Сон...
Сон мав заспокоїти цей вир непроханих думок.
---______-----
— Ні... Ні... Пусти мене!
Лія різко розплющила очі.
Ні.
Тільки не це.
Вона лежала нерухомо, вдивляючись у темряву кімнати й не до кінця усвідомлюючи, що саме їй наснилося. Сон це був чи спогад?
Але в будь-якому випадку це було неприємно.
І...
Боляче.
Біль.
Знову він.
«Я майже забула, що це», — подумала Лія.
Тут вона про це забула.
Вона встала, взяла цигарки й пішла на терасу.
Стіни ніби почали тиснути.
Третю ночі...
Показував годинник на телефоні.
— Прекрасно... Знову безсоння.
Вона закурила.
Думки поволі стихали.
Але нав'язлива тривога все ще мерехтіла десь усередині, наче зламана лампочка.
Лія добре розуміла, що таке біль і які наслідки він має.
І це найважче усвідомлення: ніхто не може прожити твій біль за тебе. І ніхто не може бачити світ твоїми очима.
Почуваєшся ніби наодинці в центрі шторму.
Безпорадна.
І залякана.
Вона закурила ще одну цигарку.
— Чорт... А я ж тут надіялася кинути цю пагубну звичку, — сказала вона вголос.
Затягнулася ще раз.
— Що ти робиш, Ліє?
І знову сказала це вголос.
І тут почула приємний чоловічий тембр:
— А ти з ким тут розмовляєш?
Вук здивовано подивився на неї.
— Сама з собою?
Лія несподівано усміхнулася. Бо виглядало це справді смішно. Жінка стоїть серед ночі на терасі й веде розмову сама з собою.
— Так, — відповіла Лія. — Люблю розмовляти з розумними людьми. 🫰
Тут уже й Вук засміявся.
Йому сподобалося її почуття гумору.
Самоіронічне.
І правдиве.
А це рідкість.
Не тільки серед жінок, а й серед чоловіків.
Вук приєднався до Лії.
Це вже наче їхній спільний ритуал.
Споглядання тиші з цигаркою в руці.
«Цікаво, чому він не спав?» — подумала Лія.
«Цікаво, чому вона тут?» — подумав Вук.
Він помітив її тривожність.
Ледь помітне тремтіння рук видавало її, хоча обличчя залишалося спокійним. Як завжди.
У ті рідкі моменти, коли вона посміхалася, Вук бачив, що посмішка для неї не повсякденне вбрання.
Втім, поруч із нею він теж не носив її постійно.
Дивним чином він почувався з цією дівчиною так, ніби залишався наодинці із собою.
Без гри.
Без масок.
Без очікувань.
Без повчань гіпертурботливої мами.
Це водночас надавало впевненості й насторожувало.
Адже до такого він не звик.
І в голові майнула думка:
«Треба бути насторожі».
Хоча він намагався її прогнати.
Адже тут і зараз йому було спокійно.
І добре.
Може, так було тому, що між ними існував мовний бар'єр, а сама Лія була не з його країни.
І...
Певно, вона не знала його.
Або робила вигляд.
Хоча не всі ж зобов'язані його знати...
Але з іншого боку — як вона може його не знати?
Ця думка чомусь засмутила його.
Хоча ж саме цього він і хотів.
Спокою.
Щоб ніхто його не турбував.
Щоб ніхто не впізнавав.
Щоб можна було ходити без масок і бути собою.
Наче саме так і сталося.
Але...
_____--------
Лія знала, що вже не засне, тому вирішила писати далі.
Чи буде відповідь від видавця, чи ні — вона мусила довести розпочату справу до кінця.
Така вже вона була.
Ніколи не кидала почате на півдорозі.
Це було водночас її перевагою і великим недоліком. Бо не все потрібно доводити до логічного завершення.
Але визначити, що варто довести до кінця, а що ні, — це все ще було непростою задачею.
Вук теж не мав бажання спати, тому заварив чай.
Зелений.
Він бадьорив краще за каву.
Тим більше у Вука були справи.
І він хотів зробити їх тихцем, не привертаючи зайвої уваги.
Під стукіт клавіш і тиху музику, що лунала з кімнати Лії, Вук остаточно заспокоївся.
Усі його суперечливі думки осіли, наче дорожній пил.
Він вийшов у ніч.
Лія ж цього не помітила.
Вона повністю занурилася в написання тексту.
_________
Ранок, як завжди, був несподіванкою.
Начебто й природний хід речей, але все одно дратував.
«Як же я не люблю ранки. Завжди таке відчуття, наче відходиш від наркозу», — подумала Лія.
Очі вперто не хотіли розплющуватися.
І Лія знову заснула.
Не чуючи, як на кухні господарював Вук, готуючи сніданок для них обох.
Йому знову захотілося поснідати з цією дивною жінкою.
Він не розумів, чому виникло це бажання.
Може, тому що переважно він був серед людей, але почувався самотнім.
А тут був сам, але зовсім не почувався самотнім.
Дивне відчуття.
Давно забуте.
Але таке знайоме.
Він добре пам'ятав його.
Та спогади, пов'язані з ним, вперто відганяв від себе.
“Не цього я зараз хочу.
Тиші.
І спокою.
А не аналізу та самокопання”.
Стіл він накрив у вітальні.
На терасі вже повністю господарювало сонце.
Але Лія ніяк не прокидалася.
Іти її будити він не хотів.
Тому просто чекав.
Аж раптом почув крик із її кімнати.
Не гаючи часу, Вук кинувся до дівчини.
Відчинивши двері, він завмер.
Лія радісно стрибала на ліжку й цілувала екран телефону, водночас вигукуючи якісь радісні слова.
Чи просто звуки.
Вук не зрозумів.
Він лише бачив щасливе обличчя жінки, яка раділа якійсь новині.
І, як завжди після сну, її волосся більше нагадувало пташине гніздо, ніж зачіску.
Але чомусь Вуку дуже сподобалася ця ранкова недбалість.
Вона виглядала мило.
І трохи кумедно.
Лія помітила Вука, який усміхався, стоячи у дверях.
Вона швидко дістала перекладач і пояснила, що їй відповів видавець.
Він погодився видати її книгу.
Вона йому сподобалася!
Щастя Лії миттєво передалося і Вуку.
Він теж щиро зрадів за неї.
На радощах Лія підбігла до Вука, схопила його за руки й потягнула до себе в кімнату.
Потім почала кружляти з ним у якомусь дивному танці, сміючись і підстрибуючи, наче дитина.
Вук же стояв майже нерухомо, спостерігаючи за нею.
І тут раптом Лія підскочила й цьомнула його в щоку.
А потім знову весело розсміялася.
___---_____
Вук був трохи спантеличений.
Не самим поцілунком.
Хоча й ним теж.
А тим, як легко Лія наблизилася до нього.
Як легко поцілувала його в щоку.
І не надала цьому жодного значення.
Наче це була найзвичайнісінька річ у світі.
Бо ж вона одразу продовжила поводитися так, ніби нічого не сталося.
Хоча...
Так і було.
Нічого ж не сталося.
Лише дружній чмок у щоку.
І все.
Чи...
Не все?
Він не очікував такого.
З одного боку.
А з іншого — нічого «такого» ж і справді не сталося.
Усе виглядало цілком природно.
Принаймні для неї.
У цьому він був майже впевнений.
Відкинувши свої думки, Вук запропонував Лії розділити з ним сніданок і відсвяткувати цю важливу для неї подію.
Лія з радістю погодилася.
Переодягатися вона не пішла.
Піжама якраз те, що треба.
Тим більше...
Чого вони один в одного ще не бачили?
Піжама — не те, що може поставити в незручне становище.
Інша справа — рушник. 🤣☝️
Лія була вражена тим, як Вук усе приготував.
І...
Навіть залишив кухню чистою.
Більше того — помив посуд після вчорашнього сніданку, який вони їли на терасі.
Озброївшись перекладачами, чоловік і жінка приступили до сніданку, який уже більше нагадував обід.
Вук відкоркував вино.
Розлив його в келихи й привітав Лію.
Побажав їй успіху.
Лія прийняла вітання і взялася до їжі.
Лише тепер вона зрозуміла, що відчуває просто вовчий апетит.
Після сніданку Лія запропонувала помити посуд.
Але Вук відмовився.
Сказав, що любить такі хатні справи.
Лія й не наполягала, бо саме такі справи вона не дуже любила.
Проте залишилася поруч і продовжувала розмовляти з чоловіком.
Саме тоді на телефон прийшло повідомлення від Ари.
«Ліє, я чекаю тебе в себе. Ти ж не забула?»
Лія швидко відповіла:
«Я буду»
— Ну що ж... Дякую тобі за сніданок. Але я маю бігти. Усе було дуже смачно. Ти чудовий кухар, — промовила дівчина.
Потім усміхнулася й додала:
— Можеш цим заробляти на життя.
Вук усміхнувся у відповідь.
Але водночас відчув дивне відчуття.
Він не хотів, щоб Лія йшла.
І ця думка йому зовсім не сподобалася.
Навіть налякала.
Звісно, він нічого не сказав.
Лише продовжив витирати тарілку, яку тримав у руках.
«Що це зі мною таке?»
І головне...
Навіщо?
___________
Лія не йшла до Ари.
Вона бігла.
А радше — летіла на крилах.
Так сильно їй хотілося поділитися цією ранковою новиною з подругою.
Подруга...
Хм.
У неї з'явилася подруга.
Начебто нічого особливого.
Але Лія була цьому рада.
Бо подруг у неї майже не було.
Не тому, що не хотіла.
І не тому, що була вовчицею-одиначкою.
Просто ті стосунки, які колись були дружбою, вичерпали себе.
Та й сама Лія припинила ту так звану дружбу.
Вона не любила поверхневих розмов.
Не любила пліток.
Не любила, коли все відбувається в односторонньому порядку.
Коли ти для когось ресурс, а у відповідь отримуєш лише знецінення.
Я звикла бути надійною опорою для інших. -Згадала дівчина.
Через це оточуючі часто сприймали мою силу як щось належне, навіть не здогадуючись, що я теж потребую підтримки й маю право на вразливість.
Мій запит на глибоку щирість і відсутність фальші робить поверхневі соціальні зв'язки нецікавими, а справжню близькість — складною у пошуку.
Моя самотність — це не відсутність когось поруч.
Це вибір бути вірною собі.
Навіть якщо іноді це означає йти складним шляхом наодинці.
Та й що то за дружба, коли доводиться будувати стіни замість того, щоб бути собою?
З друзями має бути комфортно.
Не соромно.
Не напружено.
І головне ,без засудження за те, ким ти є.
Має бути так само спокійно, як наодинці із собою.
З Арою було саме так.
Поруч із нею Лія могла бути собою.
Такою, якою є.
І Ара бачила її справжньою.
З усіма сильними сторонами.
З усіма дивностями.
З усіма недоліками.
І приймала.
Без спроб переробити.
Без масок.
Без гри.
Фальш і лицемірство Лія просто ненавиділа.
________
У студії все минуло як завжди.
Я позувала доти, доки тіло не налилося свинцем.
Ара старанно працювала.
І знову попросила увімкнути мою музику.
Їй зайшов наш гурт «Бумбокс».
Я зраділа, що у нас однакові музичні смаки.
Нехай вона й не розуміла слів, але музика не потребує перекладу.
Її потрібно відчувати.
Та все ж я пояснила, про що та чи інша пісня.
Для повнішої картини, так би мовити.
До речі, Ара теж щиро зраділа новині про мою книгу.
Після роботи ми знову пішли до Джіхуна.
І цей ритуал мені дуже подобався.
Сьогодні я запропонувала пригостити друзів.
І вперше захотіла спробувати їхній місцевий алкоголь — соджу.
Ара й Джіхун не відмовилися.
Більше того, я дозволила їм самим обрати, яке саме соджу мені варто скуштувати.
Адже, як виявилося, воно буває дуже різним.
І ось...
Я вперше пробую цей напій.
Соджу виявився доволі цікавим.
Чистий смак із легким спиртовим відтінком.
Набагато м'якший за звичайну горілку.
Тому п'ється легко й не має такого різкого, палючого ефекту.
У післясмаку навіть відчувається легка солодкість.
Мене особливо потішило, що коли ми, українці, п'ємо горілку, то теж любимо хорошу закуску.
У цьому ми з корейцями виявилися схожими.
Отже, сиділи ми добре.
Святкували.
Сміялися.
Спілкувалися.
І я зовсім не очікувала, що соджу має такий підступний характер. 🤣
Через свою м'якість воно п'ється дуже легко.
Але, зрештою, це все одно міцний алкоголь.
Тож сп'яніння приходить непомітно.
І досить швидко.
Охмелілі, веселі й завзяті, ми вирушили до норебану.
Караоке.
Я сама не знаю, навіщо попхалася з ними.
Певно, за компанію.
Бо навряд чи у них знайдеться наше «Ой у лузі червона калина».
Кімната була невеликою.
Зі зручними сидіннями, кількома мікрофонами та великим екраном на стіні.
Друзі якось дуже швидко домовилися, яку пісню співатимуть.
Екран перед очима мерехтів.
Корейські літери витанцьовували в такт музиці, зливаючись у суцільний потік незрозумілих знаків.
Друзі навколо сміялися.
Їхні обличчя підсвічувалися неоновими відблисками.
Уся атмосфера була наповнена справжнім, живим щастям.
Але я відчувала, як цей шум поступово стає для мене стіною.
Я була тут.
Серед них.
І водночас — ніби за мільйони кілометрів звідси.
Я дивилася на літери, які стрибали по екрану, наче живі.
І раптом усвідомила, що скучила за домом.
За весь час після приїзду до Кореї я жодного разу не відчувала цього.
Туги за домівкою.
І я заплакала.
І, певно, не стільки від суму, скільки від випитого соджу. 🫂😭🤣
Друзі одразу кинулися мене втішати.
А я вже почала сміятися.
Бо виглядала зараз точнісінько як дитина, яка сумує за мамою, що залишила її на ночівлю в родичів.
Заспокоївшись, я захотіла заспівати.
У мене гарний голос і слух, тому я співала акапельно.
Наші народні пісні.
Вони були сумними.
Про долю молодої жінки, яка шукала щастя.
«Іде чорна хмара, а за нею сива.
Скажи мені, мамо, чом я нещаслива...»
Тужлива пісня.
І друзі це відчули.
Тож тепер уже вони почали плакати.
А моя черга була їх втішати.
Ми, можливо, не до кінця розуміли причину сліз одне одного.
Але розуміли одне одного.
І цього було достатньо.
Заспокоївшись, я вже заспівала веселу пісню, яка час від часу потрапляла мені в стрічку тіктоку.
«Колись в мене була, хлопців рота...»
Після цього я розповіла, про що саме ця пісня.
І ми всі дружно та щиро сміялися з її слів.
Так за співом, сльозами й сміхом минув наш вечір.
До того ж хміль, який нас тримав, уже вивітрився.
І ми стали схожими на розряджені батарейки.
Як це зазвичай буває після алкоголю та сильних емоцій.
Друзі провели мене додому.
Потім Джіхун повів Ару.
А я пішла до будинку.
Знову зайшла, не вмикаючи світла.
Ритуал у нас такий,жити в напівтемряві, наче вампіри🤣
Вук, як і напередодні, стояв біля вікна й дивився в темряву.
Тіні сьогодні не було.
Він бачив, як Лію провели друзі.
І зрадів її появі в будинку.
________
Лія одразу пішла до ванної кімнати.
Вук хотів було щось запитати, але не встиг.
Тож слова, які він намагався сказати, так і залишилися висіти в повітрі.
Через деякий час він почув голос Лії з ванної.
Розібрав лише своє ім'я.
Отже, точно кликала його.
Вук одразу взяв перекладач і підійшов до дверей.
— Що сталося? — запитав він.
Виявилося, ця дивна жінка забула взяти із собою рушник. 🤦🤣
І чомусь це не здивувало його.
Навпаки.
Навіть насмішило.
І тут Вук сказав уже знайому їм обом фразу:
— Ван мінут.
Після чого пішов по рушник.
Свій.
Ходити й шукати рушник у її кімнаті він не хотів.
Постукавши у двері ванної, Вук зачекав кілька секунд.
І в щілину між дверима просунулася жіноча рука.
— Сенк'ю, — сказала Лія, забираючи рушник.
Вук дуже хотів пожартувати й не віддавати його ще кілька секунд.
Просто щоб побачити її реакцію.
Але не наважився.
І ця думка раптом збентежила його.
Навіть трохи присоромила.
— Що ти собі думаєш, Вук?
Це якесь безумство.
Чорт.
Вилаявшись, чоловік узяв цигарки й пішов на терасу.
Лія повернулася до кімнати.
Спочатку їй чомусь було соромно одразу виходити з ванної.
Бо всі ці історії з рушниками ніколи не закінчувалися нормально.
Завжди траплялися якісь оголені непорозуміння.
Але, дякуючи тактовності Вука, який одразу пішов на терасу, Лія спокійно повернулася до себе в кімнату.
Вона навіть не здогадувалася, що зовсім не тактовність змусила чоловіка піти на терасу.
Ой, не вона.
Вук викурив одразу дві цигарки одну за одною.
І все ж трохи заспокоївся.
Хоча чому б це йому нервувати?
Він і сам не розумів такої реакції на своє невинне, майже дитяче бажання подражнити Лію.
Чорт.
Чорт.
Чорт!
— Я ж не підліток... — пробурмотів Вук.
І пішов геть у ніч.
_________
Наступні два дні Лія і Вук майже не перетиналися.
Було чути їхню присутність у будинку, але якось так виходило, що коли Лія працювала за ноутбуком, Вук десь зникав.
Коли Лія йшла до Ари — він повертався.
А вночі вони спали.
Чи намагалися спати.
Чи лише робили вигляд.
Навіть на терасі не перетиналися.
І тут Лія впіймала себе на думці, що, можливо, Вук чомусь її уникає.
Хоча жодної явної причини для такої поведінки вона не бачила.
Ось і сьогодні дівчина так само поверталася від Ари.
І знову з'явилося дивне відчуття, ніби за нею хтось спостерігає.
Вона знала, що іноді такі відчуття можуть сигналізувати про небезпеку.
Саме вони не раз рятували її під час окупації.
Але тут?
Тут же безпечно.
Чого це я...
Лія швидко зайшла до будинку.
І почула, як Вук голосно та емоційно розмовляє телефоном на терасі. Аж відти було чути емоційну розмову.
Вона не розуміла, про що саме йде мова.
Але тон розмови підказував, що бесіда не з приємних.
І водночас із тих, які не можна просто обірвати.
Бо йшлося про щось важливе.
Тому Лія тихенько заварила чай.
З меліси та м'яти, які привезла з собою.
Точніше...
Які мама змусила її взяти.
Чай був готовий.
Лишилося лише дочекатися, поки він настоїться.
Запах був неймовірним.
Нагадав дім.
Маму.
Голос на терасі стих.
Лія подумала, що, можливо, вже можна підійти до чоловіка.
Вона взяла дві чашки чаю й вийшла на терасу.
Вук сидів, спершись ліктями на стіл і сховавши обличчя в долонях.
У світлі ліхтарів Лія помітила на його обличчі розпач.
Змішаний із гнівом.
І відчайдушним бажанням заплакати, яке він стримував.
Лія не знала, як реагувати.
Першим її поривом було обійняти його.
Зігріти.
Він виглядав наче песик, якого покинули під дощем.
Але Лія стримала цей порив.
Натомість поставила чашки на стіл і сіла поруч.
Увімкнула перекладач.
Потім обережно взяла чоловіка за руку.
І тихо, майже м'яко, запитала:
— Хочеш поговорити?
Вук підняв на дівчину очі.
Сповнені болю.
І сліз.
Лія помітила цю зміну й без зайвих слів обійняла його.
Просто по-дружньому.
Вона відчула, що саме цього він зараз потребує.
Тихо прошепотіла:
— Поплач, Вук. Поплач.
Для неї чоловічі сльози ніколи не були ознакою слабкості.
Та навіть не завжди були ознакою болю.
Часто вони ставали ознакою того, що людина надто довго тримала все в собі.
Увесь той біль.
Розпач.
Образу.
Тривогу.
Усе те, що роками ховалося за маскою мужності й нарешті потребувало виходу.
І це було природно.
За роки війни вона бачила багато чоловічих сліз.
Усі вони були різними.
Але мали спільну гіркоту, яка не вивітрювалася роками.
Хтось плакав від нестерпного болю через втрату побратима.
Хтось — від тихої безпорадності, коли телефонний зв'язок із рідними обривався на півслові.
А хтось — від ледь помітного тремтіння рук, яке видавало виснажені нерви краще за будь-які слова.
Вона навчилася розрізняти ці сльози так само, як розрізняють звуки наближення ворожої техніки.
Одні були швидкими й гострими.
Інші — повільними й важкими, наче свинець, що осідав на дно душі.
Це був окремий, невидимий фронт.
Там не було зброї.
Не було наказів.
Не було перемог.
Там оголювалася людська вразливість.
І Лія знала:
Жоден із цих чоловіків не ставав слабшим від того, що дозволяв собі плакати.
Навпаки.
Саме в такі хвилини вони були найбільш справжніми.
Оголеними перед війною, яка щодня намагалася забрати в них право залишатися живими людьми.
Вук був саме такою живою людиною.
Людиною, яка просто дуже втомилася.
___________
Він заплакав...
тихо,
обережно,
наче перевіряв мою реакцію — чи не висмію я його.
Та, відчувши, що я не реагую на сльози як на щось зверх особливе, він плакав так, як плаче кожне втомлене серце і зраджена душа, не зважаючи на стать, статус, расу чи релігію. А я слухала та обіймала. Мовчки. Просто була поруч.
Через деякий час він заспокоївся і відсторонився від моїх обіймів. Я мовчки протягнула йому чашку з чаєм. Потім, також мовчки, підпалила цигарку і протягнула її йому.
Він взяв її не говорячи ні слова, злегка нахиливши голову на знак подяки. Я теж потягнулася за сигаретою. І ми, знову ж таки мовчки, курили й спостерігали за тишею.
Ритуал було відновлено...
________
Чай було випито.
Я піднялася зі стільця й почала прибирати чашки. Та щойно зібралася йти, Вук зупинив мене, схопивши за рукав.
Я поставила чашки назад і сіла.
Зрозуміла, що має бути розмова... Точніше, певно, монолог.
Вук увімкнув перекладач і поступово, не поспішаючи, почав розповідати мені те, що вважав за потрібне.
Це не було поясненням сліз — я його й не потребувала.
Це була сповідь.
— Мама, — перше, що промовив чоловік. — Я люблю її. Я вдячний їй.
Та я відчуваю величезний тиск через цей «борг» перед матір’ю. Я знаю, що вона віддала мені найкращі роки, піднімала мене на ноги, адже тата я втратив ще в дитинстві. Але я ж теж людина. Хочу бути вільним, та боюся завдати їй болю. Адже відмова від її «бачення» того, як я маю жити, сприймається як відмова від самої мами.
Він трохи помовчав...
Потім почав знову:
— Для продюсерів я не людина. Я — ресурс, що генерує результат. Для фанатів я — ідол, який не має права бути слабким, втомленим або просто звичайною людиною. Вони вимагають від мене того, що я їм «продаю» — ідеального образу.
Коли весь світ навколо хоче від тебе лише результату, у тебе виникає ілюзія, що якщо ти зупинишся — світ завалиться.
Монолог скінчився...
Лія ще трішки почекала, а потім сказала:
— Знаєш, часто батьки не можуть прийняти, що їхня дитина виросла й стала окремою особистістю.
Такі мами живуть лише життям своїх дітей, майже не займаючись власним.
Я знаю... У мене з мамою були такі самі стосунки. Я знаю, як це тисне морально. Як це — бути вічною дитиною.
Я не раджу тобі нічого. Просто ділюся власним досвідом.
Я розумію.
Ти відчуваєш порожнечу саме тому, що всередині тебе не залишилося місця для твого власного голосу.
Коли ти все життя «обслуговуєш» чужі потреби — мамині поради, режисерські вимоги, фанатські очікування — ти просто перестаєш чути, чого хочеш ти сам.
Ти ніби примара, бо твоє життя — це сума очікувань інших людей.
І ці слова Лія сказала для них обох. Бо вона дуже добре розуміла його стан. Адже сама жила так не один десяток років.
_________
І ось тут настала та незручна тиша...
Наче вона їх розділила, а не зблизила.
Лія не розуміла, що не так. І чому все раптом стало саме так.
Лія запалила одразу дві цигарки — для себе і Вука.
Він узяв свою, не дивлячись їй в очі.
Дівчина це помітила.
«Ну ні, так не піде», — подумала вона.
І сказала вже добре знайому їм обом фразу:
— Ван мінут! ☝️- просто не фраза, а золото 🫣
Забравши чашки зі столу, вона пішла на кухню. Там узяла соджу, яку прикупила собі на всяк випадок. Щоправда, не думала, що цей випадок настане так швидко.
Прихопила стаканчики й вийшла до чоловіка на терасу.
— Соджу? — запитала вона.
Чоловік заперечно похитав головою.
Лія наполегливо сказала:
— Треба!
Вук лише знизав плечима та погодився.
Перші дві чарки вони випили мовчки, закусивши все це цигарками.
Наливаючи третю, Лія запитала:
— То ти що, зірка місцева? Чи як?
Вук усміхнувся.
«Вона дійсно мене не знає. Оце так поворот. А мрії здійснюються», — подумав він.
І відповів:
— Так, щось типу того. Я актор. І так, доволі знаменитий...
Лія тільки й сказала:
— О, як... Цікаво.
Потім трохи подумала й додала:
— То тепер що? Тепер мені треба дивитися всі фільми з твоєю участю?
Вук засміявся. Щиро і голосно.
— Та не обов'язково. Мені взагалі подобається те, що ти мене не знаєш як актора.
— Ну, тоді ти звільнив мене від однієї задачі.
І вона засміялася.
Напруга між ними спала. Чи то соджу так подіяло, чи то що розмова вже була не про біль. Але вони стали почуватися значно вільніше один з одним.
Лія відчула, як нічна прохолода торкається її плечей і оголених рук.
Вук це помітив. Підсів ближче й обійняв її за плечі. Обійми були теплі. Рука чоловіка лежала невимушено і природньо.
Вони випили.
Потім ще.
І ще.
Вони обоє хотіли зняти напругу цього вечора за допомогою соджу.
Щоправда, Лія вже не хмеліла від нього так, як уперше. Адже що там якихось 16–25% у порівнянні з 45, які вона часом вживала вдома за столом. А самогон... То взагалі пекельний напій. Не для слабаків.
Вук, обіймаючи Лію, відчув тепло. Воно наповнило його тіло й розслабило.
Соджу теж дало свій результат.
Він одночасно і заспокоївся, і розслабився. Навіть з'явилася якась грайливість.
Він повернув голову до жінки й сказав:
— Дякую. Камсахаміда.
Це слово Лія знала.
Вона теж повернулася до Вука. У його очах вона побачила щиру вдячність.
І щось ще...
Ледь вловиме.
І не встигла вона зрозуміти, що саме ховалося в його погляді, як відчула його губи на своїх.
Спочатку вона навіть перестала дихати.
Але чоловік лише ледь торкнувся її вуст і теж завмер.
Чекаючи на її реакцію, Вук не продовжував того, що почав.
Він спостерігав.
Промацував шлях, наче ніндзя, який крадеться вночі.
Лія не знала, як реагувати.
Зовсім.
Це було наче струм.
Наче блискавка.
«О боже... Боже... Боже...» — лунало в її голові.
«Що робити? Що робити?» — хаотично крутилися думки в голові дівчини.
Втекти було б дивно. Не тому, що вона повинна відповісти взаємністю, а тому, що вона не з тих людей, які карають інших за вразливість.
Лія глибоко вдихнула й нарешті сказала:
— Ти зараз дуже ускладнюєш мені життя...
Вук повільно відсторонився від неї.
— Вибач... Я...
— Не треба. Не пояснюй. Усе нормально.
Вона мимоволі усміхнулася.
— Таке буває.
На кілька секунд запала тиша.
— Це все соджу, — додала Лія.
І сама не була певна, кого саме намагалася заспокоїти — його чи себе.
— Давай уже підемо в дім.
___________🫂
Чоловік лежав у своєму ліжку й згадував нещодавні події.
І раптом зловив себе на думці, що йому аж ніяк не ніяково за все, що сталося.
Ну, окрім невдалої спроби поцілунку.
Але на що він, власне, розраховував?
Так, він ризикнув. Після тих сліз, після обіймів йому раптом захотілося її поцілувати.
Просто захотілося.
Наче раптовий порив.
Йому здалося, що слів вдячності було замало.
Але ж...
Момент зовсім не схиляв дівчину до такого розвитку подій.
І все ж він був вдячний їй за те, що вона просто залишилася поруч.
Навіть нічого не відповівши на поцілунок, вона вже дала йому відповідь.
Вона не сказала категоричного «ні».
Вук усміхнувся.
Його це влаштовувало.
— От халепа... — прошепотіла вона в темряву.
Бо від чужих почуттів ще можна було відмахнутися.
А от від власних — значно складніше.
В іншій кімнаті Лія теж не спала.
От тут монолог був значно бурхливішим.
Лія ніяк не могла заспокоїти емоції, які вирували всередині, наче хвилі під час шторму.
«Він хотів мене поцілувати?»
Дівчина завмерла на мить.
«Він хотів мене поцілувати...»
Вона промовила ці слова пошепки, ніби перевіряючи, чи справді вони звучать реально.
— Боже...
Потім перевернулася на інший бік.
— Це ж навіть дивніше, ніж історія з рушниками...
Лія схопила подушку й притиснула її до обличчя.
— Що я тепер маю робити?
— Як я маю реагувати?
— Що тут взагалі відбувається?!
— Мій мозок зараз вибухне...
— А-а-а-а-а...
Але, попри весь цей внутрішній хаос, десь глибоко всередині себе вона вже знала одну річ.
Вона хотіла того поцілунку.
І тут Лію вразила одна думка.
Насправді її збентежило зовсім не те, що Вук проявив ініціативу.
І навіть не сам поцілунок.
Найбільше її вразило інше.
Їй хотілося відповісти.
Ось що лякало найбільше.
Не те, що Вук її майже поцілував.
А те, що вона цього хотіла.
Хотіла... і навіть не усвідомлювала цього до тієї самої миті, коли його губи торкнулися її вуст.
_______
Ранок настав, як зазвичай. Але погода за вікном ніби казала:
«Сьогодні ви обоє будете вдома».
І наче насміхалася з них.
Дощ не просто йшов — він періщив.
Оскільки Лія майже не спала вночі, то під цей шум дощу вранці їй спалося просто чудово.
Вук же прокинувся бадьорим.
Наче скинув із плечей цілу брилу.
Він замовив доставку: піцу, вино... багато вина, фрукти.
І радів, наче дитина.
Тому що на вулиці дощ.
Тому що Лія, найімовірніше, залишиться вдома.
Тому що вони, як-не-як, живуть разом уже більше місяця.
— Гарний привід випити вина разом., — усміхнувся він.
Настрій у нього був чудовий.
Лія нарешті прокинулася.
Дощ усе ще йшов.
І вона ясно зрозуміла, що сховатися чи втекти сьогодні не вийде.
Дівчина приречено видихнула й почимчикувала до ванної.
Вук тим часом сидів у вітальні з келихом вина й чекав, доки дивна жінка покине своє лігвище.
І нарешті двері відчинилися.
Ще сонна, Лія човгала до ванної.
Ця картина неабияк розвеселила чоловіка.
Дивна жінка з гніздом на голові.
Це було кумедно.
І так по-домашньому.
Лія ж, як завжди, навіть не помітила Вука.
Класика. 🤣
Причепурившись, дівчина вийшла з ванної й одразу побачила перед собою усміхненого і, як на зло, дуже красивого чоловіка.
— Прошу, проходь до столу, — запросив Вук.
Лія глянула на годинник.
— Давай... е-е-е... обідати.
Хоч за всіма правилами це мав бути сніданок, але за фактом уже настав обід.
