Британія проти Наполеона
Трафальгарська битва була справжнім тріумфом Британії, за яким, втім, відбулася низка поразок союзників Об'єднаного королівства у протистоянні з Наполеоном. На додаток до цього прем'єр-міністр Пітт раптово помер у січні 1806 року. Смерть Пітта в 1806 р. стала непоправною втратою в управлінні країною у воєнний час. І ніби цього було мало, Георг ІІІ який вже певний час страждав на душевну хворобу, остаточно втратив розум і зір, і принц Уельський Георг був проголошений принцом-регентом.
Новим прем'єром став двоюрідний брат Пітта Вільям Гренвіль, а уряд вігів провів через парламент законопроект про заборону работоргівлі для британських підданих, і протягом чверті століття цей закон був імплементований по всій імперії.
Тим часом, 1808 р. Наполеон вже вторгся до Іспанії. Командувача армією Артура Уелслі викликали з Індії до Португалії, щоб той міг звідти здійснювати набіги на армію Наполеона на Піренейському півострові. Це вилилося в дорогу чотирирічну кампанію, в якій, мабуть, не було критичної потреби. Тим паче, що 1812 р. Наполеон почав виводити війська з Іспанії, переключивши увагу на Росію. Невдача в Росії та поразка в битві при Лейпцигу восени 1813 року призвели до втрати влади Наполеоном та засланням його на острів Ельба у 1814-му.
У тому ж році держави-союзники скликали Віденський конгрес, щоб остаточно розправитися з революційною Францією, але через кілька місяців конгрес було перервано звісткою про те, що Наполеон утік з Ельби. У лютому 1815 р. він висадився на півдні Франції, і через 20 днів вступив до Парижа, відновивши свою владу.
Реорганізувавши і зміцнивши імператорську армію, Наполеон увійшов до Бельгії, де його зустріла поспіхом зібрана армія союзників під командуванням Артура Велслі, який на той момент став герцогом Веллінгтоном. 18 червня 1815 року армії зустрілися неподалік Брюсселя, біля містечка Ватерлоо.
Ватерлоо
Союзні війська майже на третину переважали французів за кількістю, однак коли це зупиняло французького імператора? Наполеон вкотре покладався на доблесть французьких солдатів, та на свій військовий талант, який дуже рідко підводив Бонапарта. Однак часу зволікати не було, 68.000 прусаків під проводом маршала Блюхера були вже на підході до поля бою, тож Наполеону треба було діяти і діяти швидко.
Битва почалася близько 11:00, коли Наполеон наказує атакувати правий фланг Веллінгтона біля ферми Угомон. Він сподівається, що Веллінгтон залучить сюди свої резерви, відтягнувши їх від центру, куди буде спрямовано головний удар. Але британські та німецькі захисники Угомона відчайдушно трималися протягом усього дня. Одного разу французи прориваються через головні ворота ферми, але але і цю атаку було відбито.
Пізніше Веллінгтон назве оборону Угомона одним з вирішальних моментів битви.
Близько полудня 80 французьких гармат відкрили вогонь по головній лінії союзників. Більшість людей Веллінгтона були поза зором французів, на зворотному схилі пагорба, але багато гарматних ядер усе ще знаходять свою ціль, пробиваючи криваві діри в рядах союзників.
О 13:30 Наполеон посилає свою піхоту в атаку, але французькі колони зустрічаються з дисциплінованим мушкетним вогнем у відповідь, після чого їх атакує британська важка кавалерія. Французька атака сиплеться, а люди Наполеона намагаються врятуватися від копит та шабель ворожої кавалерії. Десятки французів було вбито, а два з їхніх знаменитих орлиних штандартів захоплено.
Але засліплена успіхом британська кавалерія атакує занадто далеко. Атака поступово в'язне, а кіннота розпорошується по полю бою, і коли британці знаходились у найуразливішій позиції, французька кавалерія контр-атакує, завдаючи жахливих втрат супротивнику, серед яких генерал-майор сер Вільям Понсонбі, командир однієї з союзних бригад.
Близько 16:00 маршал Ней помічає певні переміщення в рядах британців. Йому здалося, що союзники почали відступати і Ней очолює масовану кавалерійську атаку, щоб повернути перевагу в битві на бік французів. Але маршал помилився. Піхота союзників примкнула багнети та вишикувалася в каре, і французька кіннота не змогла прорватися крізь цю побудову. Французи безсило кружляли навколо союзних рядів, несучі безперервні втрати під мушкетним вогнем, і врешті решт, змушені були відступити. Ней не зміг підтримати цю атаку ні піхотою, ні артилерією що було серйозною помилкою.
І в цей час передові загони Блюхера почали прибувати на поле бою, захопивши село Плансенуа і загрожуючи правому флангу Наполеона
Наполеон кидає в бій резерви та відбиває Плансенуа, а близько 18:00 французька піхота нарешті захоплює ферму Ла Ей Сант у центрі поля бою, і підтягнувши артилерію, залпами з близької відстані починає наносити значні втрати союзникам, але становище Наполеона стає все більш безнадійним.
Основні сили прусаків прибувають на поле бою і французькому імператору вже не вистачає людей, аби битися на два фронти. Бонапарт кидає в бій свої елітні війська - Імперську гвардію, що заслужила репутацію найпотужніших військ у Європі.
О 19:30 3000 цих загартованих у боях ветеранів марширують повз свого Імператора та через всіяне трупами поле бою, до центральної лінії союзників. Вони навіть підтискають британців, однак червоні мундири Веллінгтона зустрічають їх нищівними залпами мушкетного вогню і коли союзники фіксують багнети та готуються до зустрічі супротивника врукопашну, імперська гвардія похитнулася і невдовзі почала відступ.
Побачивши, що елітні загони ворога відступають, Веллінгтон, віддає наказ про загальний наступ. Приблизно в той же час пруссаки знову захоплюють Плансенуа, що остаточно зломило дух французької армії. Новина про поразку імператорської гвардії та чутки про оточення пруссаками прокотилися французькими рядами і військо Наполеона почало панічну втечу з поля бою.
Тільки стара гвардія Наполеона, не дивлячись на відступ, зберегла свою дисципліну, до кінця продовжуючи героїчний, але безнадійний супротив. Оточивши гвардійців з усіх боків, один з англійських офіцерів вигукнув:
Хоробрі французи, здавайтеся!
На це генерал Камброн відповів своєю легендарною фразою:
Лайно! Гвардія вмирає, але не здається!
Більшість гвардійців загинули під вогнем британських мушкетів та гармат, і лише невелика частина потрапила у полон, разом з важкопораненим генералом Камброном.
Поразка Наполеона була остаточною. До сих пір загадкою залишається його здача в полон британцям, адже імператор мав шанс втекти до тієї ж Америки. Та як би там не було, Налолеона відправили у заслання на далекий острів Святої Олени в Південній Атлантиці. Там він провів останні шість років свого життя та помер у 1821 р. Друга столітня війна між Британією та Францією закінчилася.
Реакціоністська політика уряду
Після Ватерлоо у Відні було досягнуто певних домовленостей, які вважалися тріумфом європейської дипломатії, хоча, по суті, були глибоко консервативними і реакціоністськими. Незважаючи на те, що Віденський конгрес суворо покарав Францію за революцію і підтримав абсолютистські режими в Австрії, Іспанії та Росії, придушити революційний дух він не зміг. Революційний джин вже вирвався зі своєї лампи.
З 1812 по 1827 британський уряд очолював граф Ліверпуль, людина надзвичайно консервативного складу. Говорили, що він завадив би й процесу Створення світу, щоб зберегти первозданний хаос. І тепер, у цей переломний період історії Англії, він мав керувати країною. Країною конституція якої не змінилася з часів «Славної революції» 1688.
Британію лихоманило. Ринок праці наповнили 200 000 звільнених у запас солдатів і моряків. Впали державні витрати, настав економічний спад, що спричинило масові заворушення. У 1815 р. парламент, що все ще складався із землевласників, представив Закон про імпорт, який захищав доходи англійських фермерів, за яким пшениця, що ввозиться, обкладалася високим митом. Цей «хлібний закон» призвів до подорожчання хліба та хвилювання у великих містах. У той самий час на заводах і фабриках звані луддити громили верстати, які мали полегшити ручну працю, але забирали роботу у ремісників. У 1819 р. на площі Святого Петра в Манчестері мирна демонстрація робітників була розігнана військами, що впали в паніку. В результаті 15 людей було вбито, 600 отримали поранення.
Однак замість поступок консерватор Ліверпуль ще більше закрутив гайки. Були прийняті Шість законів, які обмежували свободу слова та мирних зібрань. Драконівська політика врешті решт призвела до змови з ціллю вбити Ліверпуля, однак її було вчасно викрито.
Політична система Великобританії скрипіла і хиталася. В 1820 році помирає сліпий і глухий та безумний Георг III, а його наступником стає Георг IV - ненажера і мот, одержимий бажанням перевершити в пишноті самого Наполеона.
На коронацію він одягнув костюм, який був копією коронаційного вбрання французького колишнього імператора. Король був ду-у-уже непопулярним серед населення Британії, яке стрімко зростало. До 1825 року воно складало вже близько 12 мільйонів людей. Зростанню населення сприяли урбанізація та покращення харчування, які підвищили середню тривалість життя та рівень народжуваності. На зміну старим єпархіальним містам прийшли нові, промислові міста – Манчестер, Бірмінгем, Лідс та Шеффілд. Над ними стояла димова завіса, і які однаково вселяли благоговіння та жах.
Політична крига скресла
Велика Британія стала найрозвиненішою країною в світі, а слідом за змінами соціальними назріли і зміни політичні. Виборці членів парламенту жодним чином не відбивали інтереси нової Британії, а його лідери були типовими представниками сільської олігархії. Місцева влада складалася з членів рад графств, церковних рад та мирових суддів. Англіканська церква втрачала популярність, її священики-плюралісти, які володіли кількома бенефіціями, отримували чималий прибуток від церковних парафій, в той час як деякі храми не ремонтувалися з XV століття, і стояли занедбаними, з дахами, що обвалилися. Всі союзи робітників були під забороною, натомість з'явилося безліч товариств взаємного страхування, товариських спільнот, які стали живильним середовищем для виникнення нових керівників, які являли собою альтернативу лідерам аристократії та церкви.
У 1820-х роках. на вулицях з'являються газети Manchester Guardian, Leeds Mercury і Scotsman, які читали городяни, що не мають виборчих прав, а фінансували купці, які також цих прав не мали. Влада намагалася приструнити незручних журналістів, але новини та громадська думка потоком виривалися з усіх політичних тріщин. В середині партії торі назрів розкол. Частина парламентарів виступала за вкрай реакціоністську політику та репресії, в той час як інша розуміла необхідність змін, що назріли. Прагматик Ліверпуль, не дивлячись на весь свій консерватизм, зміг спаяти обидві частини партії, та створити з них ефективний кабінет.
Так, міністр внутрішніх справ Роберт Піль поклав край варварським порядкам тюремної системи. Він радикально скоротив кількість злочинів, які заслуговують на страту, і заснував у Лондоні неозброєну муніципальну поліцію. Саме на честь Роберта Піля британських констеблів і до сьогодні називають «боббі». Міністр торгівлі Вільям Хаскіссон знизив ціни на продукти, зменшивши ввізне мито. Та прославився він, нажаль, не тільки цим. Йому судилося стати першим пасажиром, який загинув під колесами поїзда. Це сталося на відкритті залізниці Ліверпуль – Манчестер у 1830 році.
Найяскравішою фігурою в кабінеті був міністр зовнішніх справ Джордж Каннінг, що відстоював ліберальні погляди на імперію. У 1823 р. він підтримав доктрину Монро, яка проголосила Південну Америку зоною, закритою для втручання європейських держав, закликаючи "зробити з Нового Світу фактор збереження рівноваги сил у Старому". В той же час Великобританія підключилася до боротьби греків за незалежність від Османської імперії.
У 1827 р. прогресивні торі несподівано опинилися в критичній ситуації, коли Ліверпуля розбив параліч, а Каннінг помер, щойно встигнувши приступити до виконання обов'язків прем'єр-міністра. У розпачі хворий король попросив уславленого у боях герцога Веллінгтона вступити на посаду. І не дивлячись на те, що Веллінгтон належав до консервативного табору, йому все ж довелося йти шляхом мирних реформ. Він анулював прийнятий за часів Карла II Акт про присягу, яким лише особи англіканського віросповідання могли обіймати державні посади і посади в Англії, а у 1829 р. Веллінгтон шокував консерваторів, підтримавши ініціативу емансипації католиків Ірландії, після чого у парламенті було створено солідну фракцію ірландських католиків, яка з наростаючим успіхом відстоювала самоврядування.
1830 р. у Віндзорі помер Георг IV. Єдине чим запам'ятався обрюзший та вкрай непопулярний король, це реконструкцією деяких палаців, включаючи Бакінгемський, який з тих пір стає королівською резиденцією. Після смерті короля, у некролозі Times говорилося, що «ніколи ще не було людини, про яку співгромадяни шкодували б менше, ніж про цього короля». Трон перейшов до 64-річного брата короля Вільгельма IV, не дуже вдалого морського офіцера, який ніколи про королівську владу не думав і мало виявляв до неї інтересу. Він багато років прожив у цивільному шлюбі з актрисою Дороті Джордан і нажив із нею десятьох дітей, а ось законного спадкоємця чоловічої статі у нього не було.
Заради інтересів країни Велінгтон багато в чому зміг переступити через свій консерватизм, але в одному питанні він був непохитним — прем'єр до останнього опирався зміні виборчого законодавства, яка назріла вже дуже давно. Він заявив, що наявна система ідеальна, що викликало гнів населення. Члени кабінету нікуди не могли вийти без охорони і врешті решт герцог змушений був подати у відставку.
Прем'єр-міністром став 66-річний аристократ та лідер партії вігів граф Грей. І в 1831 році, член партії вігів, і майбутній прем'єр Джон Рассел вносить на розгляд палаті громад законопроект про реформу парламентського представництва. Цей білль анулював так звані “гнилі містечка”, населені пункти, що майже знелюднили, але все ще мали представництво у парламенті, яким користувалися місцеві лендлорди і часто цими місцями просто торгували. Більше ста міст або повністю втрачали або значно скорочували своє представництво в парламенті. Загальна кількість парламентарів скорочувалася з 658 до 490, а кількість виборців збільшувалася з 400 тисяч до 650. Також у парламенті вперше мали бути представлені великі промислові міста, такі як Манчестер, Бірмінгем та Лідс.
Законопроект пройшов із перевагою всього в один голос, причому на засіданні в палаті громад було так багато парламентарів, як ніколи в історії. У голосуванні взяли участь 608 членів парламенту. Однак потім торі відкинули цей білль, узявши гору в комітеті. У квітні Грей подав у відставку та оголосив вибори з одного питання – за чи проти білля. По всій країні утворювалися політичні союзи, і в травні 1831 р. відбулися нові вибори до парламенту, на яких реформісти посилили свої позиції. Білль Рассела був схвалений палатою громад і наприкінці вересня 1831 р. представлений до палати лордів, де знову був відхилений. Країною знову прокотилася хвиля заворушень. Пішли навіть чутки про створення збройних формувань.
У грудні 1831 р. білль Рассела було представлено втретє, та незважаючи на те, що його зміст було дуже сильно вихолощено, палата лордів знову відмовилася його прийняти. Тоді Грей зажадав, щоб король надав титул пера достатньому числу дворян, щоб ухвалити законопроект більшістю голосів. Король відчайдушно запропонував Велінгтону створити новий кабінет, але той не впорався. Герцог зрозумів, що гру закінчено, і запропонував королю негайно поступитися вимогам Грея. Радикально налаштований пер лорд Стенлі навіть зажадав, щоб перством нагородили цілу гвардійську бригаду.
Перед перспективою такого «розбавлення палати» лорди капітулювали. 7 червня 1832 р. знаменний Акт про народне представництво набув законної сили. Зникла більшість «гнилих містечок», їм на зміну з'явилося 125 нових міст. Кількість тих, хто отримав право голосу, зросла на 60 %, і хоча виборче право ґрунтувалося на майновому цензі і право голосу мали лише чоловіки, це був справжній прорив. Вперше після Англійської революції XVII ст. у Великій Британії було проведено перерозподіл влади.
1832 вважається одним з ключових років в історії Великої Британії. Парламент вловив дух часу і зміг вчасно прийняти необхідні зміни та уникнути народного бунту.
Нові ліберальні реформи
Новостворений уряд Грея прийняв пакет таких ліберальних законів, що вони сколихнули всю Європу. Новий уряд повністю скасував рабство у Вест-Індії, та заборонив фабрикам брати на роботу дітей віком до тринадцяти років. Вийшов Закон про бідних, який запропонував утримувати бідняків та знедолених у робітних будинках. Правда, внутрішній розпорядок у них був настільки суворим, що це спонукало Чарльза Діккенса написати роман «Пригоди Олівера Твіста», в якому письменник піддав їх суворій критиці. Символом падіння старого порядку стала пожежа 1834 р., внаслідок якої Вестмінстерський палац згорів ущент. Це видовище спостерігав та реалістично відобразив художник Джозеф Меллорд Вільям Тернер. Будівлю було відновлено у стилі «перпендикулярної» готики архітекторами Чарльзом Беррі та Огастесом П’юджином, завдяки яким вдалося зберегти в новому вигляді палацу велич старовини.
Того ж року Грей пішов з посади прем'єр-міністра. Його наступником став доброзичливий і ввічливий Мельбурн, а за три роки пішов з життя Вільгельм IV і на престол зійшла його племінниця, донька четвертого сина Георга ІІІ герцога Кентського Едварда 18-річна королева Вікторія.
Початок Вікторіанської епохи
Життєрадісна, ерудована, вишукана Вікторія була дуже невисокою, її зріст становив лише 150 сантиметрів. Мельбурн став її неофіційним секретарем, зустрічався з нею двічі на день, обідав із нею тричі на тиждень. Він виявився чудовим наставником, посвятив свою ученицю у таємниці конституції, а потім влаштував її щасливий шлюб з ефектним німецьким принцом Альбертом Саксен-Кобург-Готським.
1838 року залунали перші заклики до введення загального виборчого права для всіх чоловіків, в той час як промисловий прогрес продовжував набирати оберти. У 1830-х роках. у сфері вантажних перевезень роль залізниць почала переважати над внутрішніми каналами, а у 1840-х роках. "залізнична лихоманка" охопила всю країну. Було прокладено тисячі миль залізничного полотна, і по всій цій території після закінчення будівництва робітники поповнювали ряди заводських та фабричних працівників. Тепер від Бірмінгема до Лондона можна було дістатися лише за кілька годин. Незабаром значна частина країни щодня забезпечувалася товарами та поштою. У той час як умови життя нового робітничого класу залишалися жахливими, сільське населення, яке в основному звільнилося від кабальної залежності від землі, жило у відносному добробуті.
Для розвитку промисловості були потрібні ринки збуту за кордоном, а також імпорт дешевої сировини та дешева їжа для робочої сили. Піль розпочав боротьбу з тарифами – ворогами імпорту та експорту. У цій грандіозній справі до нього приєдналися два фабриканти-радикали Річард Кобден та Джон Брайт, які заснували Лігу проти «хлібних законів» з метою знизити ціни на продовольство. Щоб підтримати цю кампанію, з 1843 р. почав виходити журнал The Economist. У 1845 р. постачання продовольством та ціни на нього досягли кризового рівня у зв'язку з неврожаєм картоплі в Ірландії, що викликало голод по всій країні.
Саме голод змусив народ тікати із Британських островів. До кінця десятиліття до Америки емігрували вже понад мільйон ірландців. На деяких із цих кораблів продовольства було так мало, що до кінця кожного плавання вони втрачали третину своїх пасажирів. Єдине правильне рішення полягало в негайному зниженні ціни на хліб, а для цього необхідно було скасувати мито на пшеницю, що ввозиться. У 1846 р. за підтримки вігів і радикалів Піль досяг скасування «хлібних законів», що знизило ціну на хліб вдвічі.
Середина ХІХ ст. пройшла для країни під знаком постійних прогресивних змін у торгівлі, культурі, релігії та архітектурі. Британській монархії та парламенту вдалося втримати політичну ситуацію в країні. У той час як у 1848 р., що став роком європейських революцій, було повалено монархії у Франції, Австрії та Італії, в Лондоні, в Британському музеї, Карл Маркс у повній безпеці писав свій «Маніфест комуністичної партії», а палата громад розглядала закон про громадську охорону здоров'я.
Підпишись на Patreon: https://www.patreon.com/HistoriaSimplex
Альтернатива Патреону - Buy Me A Coffee: https://www.buymeacoffee.com/HistoriaSimplex
Підтримати автора також можна за реквізитами:
Monobank - 4441 1144 2125 6510
Privat - 4149 4993 7233 4225
Ваша підтримка важлива, як ніколи! Але не забудьте підтримати ЗСУ ;)))
