Автор: підписник К. у листі до редакції.
Матеріал видання Ґрунт - за посиланням
Тезово:
Коли СССР розпався, кожна з країн отримала у військовий і економічний спадок ті підприємства та озброєння, які було розміщено на її території.
Далеко не всі республіки отримали те, що знаходилося на їх території. Країни Балтії, наприклад, відмовилися від участі у розділі Збройних сил та просто вимагали якомога швидшого виведення. Закавказькі республіки отримали узгоджену частину озброєнь частин, що виводилися, і те, над чим встигли, так би мовити, «встановити контроль» та придбати. Таджикистан взагалі отримав «дірку від бублика», бо рф зберегла контроль над 201 мсд та іншими частинами, що стояли на його території.
Відтак Україна дістала одне з найбільших військових угруповань в Європі, ядерну зброю, потужний флот, авіапарк, і низку інших сучасних (і не дуже) озброєнь.
Флот наші як раз-таки не отримали – він опинився у подвійному підпорядкуванні рф та України. Подейкують, що Касатонов (адмірал, перший командувач чорноморським флотом рф – прим. ред.) був готовий привести його до нашої присяги і навіть прибув до Києва, щоб обговорити це питання з Кравчуком, але йому так і не надали уваги з усіма наслідками, що з цього витікають.
13 грудня 1991 року новообраного Президента України Леоніда Кравчука проголосили Верховним Головнокомандувачем Збройних сил, до яких на той момент входили: 21 дивізія (14 мотострілецьких, 4 танкові та 3 артилерійські), 8 артилерійських бригад, 1 бригада спецпризначення, 9 бригад ППО, 1 окрема армія ППО, 4 повітряні армії, 7 полків бойових вертольотів.
Бригад спецпризначення було три (8, 9, 10), полків гелікоптерів – 10 (51 гв., 119, 287, 320, 335, 340, 441, 442, 488, 513), все інше вже ліньки рахувати.
Загалом – 980 тисяч військовослужбовців, 7200 артилерійських систем, понад 500 бойових кораблів і суден, 1500 бойових літаків, понад 1000 одиниць тактичної ядерної зброї та 176 міжконтинентальних балістичних ракет.
Вищезазначена таблиця відображає запаси озброєнь, які мали сторони до початку скорочень з урахуванням Ташкентської угоди і станом на момент, коли ці скорочення мали бути завершені. Що ховається за числом «980 тисяч» - загадка.
Щодо ядерної зброї – взагалі повна нісенітниця. Контролю над тактичними ядерними зарядами не було. Крім того, у нас навіть не знали їх точної кількості, тому при вивезенні їх виявилося на 200-300 одиниць більше, ніж проходило за звітністю нашого МО.
Ще у 1990 році було прийнято Договір про звичайні збройні сили в Європі. Його підписантом був Радянський Союз, але згодом квоти «розписали» серед республік СССР. Для України ліміти стосувались не тільки ядерної зброї…
Неправда. ДЗЗСЄ не стосувався ядерної зброї.
Та на момент, коли СССР розвалився, в армії й далі залишався мішаний контингент. Солдати та офіцери мали швидко приймати рішення про те, в якій державі вони залишаються жити та служити, кому переприсягати і чи присягати взагалі.
Це не так. Переведення військовослужбовців між республіками розтягнувся на декілька років. Окремі люди переводилися навіть наприкінці 1990-х років (дивись приклад Михайла Забродського).
Власне, і сам Кравчук, і дипломати неодноразово згадували про цей тиск. Здебільшого йшлося, звісно, про ядерну зброю.
Принципову згоду відмовитися від ядерного статусу наші задекларували самі в Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 року.
Порізали на метал і вивели з ладу 5300 танків, 2400 бойових броньованих машин та 477 бойових літаків.
Об'єми утилізації техніки в рамках ДЗЗСЄ можна перевірити по вищезгаданій табличці.
Сьогодні ми знаємо: Росія весь час готувалася до наступної війни. На відміну від решти світу і нашої з вами країни, у РФ не збиралися роззброюватись.
Це агітка чистої води. Росіяни бадьоро скорочували армію до 2009 року включно, а останню довгострокову програму утилізації техніки та озброєнь прийняли в 2011 році (Друкарня не дає проставити посилання на російський сайт - прим. ред.) і здійснювали її у відповідності до плану аж до 2017-го року (і тут теж не дає проставити - прим. ред.). Я, до речі, не знаю, наскільки йобнутими треба бути, щоб знищувати запаси техніки та озброєнь протягом трьох з половиною років війни.
Подібні скандали вплинули на те, що імідж офіційного Києва на міжнародній арені безнадійно зіпсувався, і з сумлінного партнера в очах Заходу Україна перетворилася на корупційну неконтрольовану діру в центрі Європи. В якої конче потрібно забрати якомога більше зброї, бо вони не здатні дати з нею ради.
Тут автори делікатно промовчали про продаж ракет Х-55 до Ірану та Китаю, який наші спочатку довго спростовували, а потім визнали на офіційному рівні, тобто вагомі підстави побоюватися розповсюдження зброї, зокрема ракет, в обхід міжнародних обмежень все ж були.
У 1997-1998 роках мав минути термін обслуговування встановленого в Україні ядерного озброєння. Відтворення ядерного циклу потребувало неймовірних бюджетів і часу, яких у України не було.
Якщо я не помиляюся, у наших все ж була певна кількість зарядів, які могли протягнути у безпечному стані до першої половини 2000-х років.
Україна отримала у спадок від СССР третій у світі за потужністю й кількістю боєзарядів арсенал ядерної зброї. 176 міжконтинентальних балістичних ракет і пускових шахт, від 1514 до 2156 боєзарядів стратегічної зброї, від 2800 до 4200 тактичних ядерних боєзарядів та від 30 до 43 важких бомбардувальників.
Писати такі речі у 2023 році просто соромно. Кількість тактичних зарядів, облікованих (2633 штуки) та переданих рф (2883 штуки), парламентська слідча комісія озвучила ще в 2017 або 2018 році. Число стратегічних зарядів відомо лише приблизно – біля 1900 одиниць, в тому числі 1240 на МБР. Щодо бомбардувальників – теж нісенітниця: по серійним номерам відомо про 19 Ту-160, 25 Ту-95МС у строю та три Ту-95МС у ремфонді, не враховуючи пари російськиз Ту-95К-22 (теж у ремфонді). Я не знаю, як можна було написати таку нісенітницю, маючи вихід до Інтернету.
Коротше кажучи, мені набридло розбирати цю маячню. Якщо вам не шкода часу – можна почитати, але там стільки помилок, підтасовок та відвертої брехні, що практично кожен абзац та кожне речення треба перевіряти по іншим джерелам.
Я не знаю, про що хотів написати автор (авторка - прим. ред.) матеріалу, але у нього (неї - прим. ред.) вийшла посередня агітлистівка, зміст якої можна описати фразою: «До 2014-го року все було дуже погано, потім стало дуже добре, а далі буде ще краще». Як можна було зробити «дуже добре» у році, наприклад, 2001-му, коли країна намагалася тягнути більш ніж 400-тисячну армію, коли ВВП не дотягував і до 40 мільярдів доларів, автор не говорить. Тоді на оборону знайшли 560-570 мільйонів доларів. В абсолютних цифрах це дуже мало, але відносно ВВП витрати виглядали зовсім непогано – 1,4 - 1,5%. Це більше, ніж за «патріотів з біло-помаранчевого табору»: за них витрати на оборону просіли до 0,9 - 1% від ВВП, попри загрозу з боку рф, що зростала.
Головний недолік цієї статті, на мій погляд, полягає в тому, шо її писала людина, яка слабо орієнтується в темі і свідомо не хоче це виправляти, але водночас має цілком визначену політично обумовлену думку. Припустимо, я бачу, шо автор явно симпатизує Ющенку та щосили намагається його відбілити, а заодно – протиставити його попередникам, які йому так само не подобаються. Тому, наприклад, він обходить те, що масовий розпродаж відносно сучасних озброєнь почався в середині 2000-х років з подачі його соратника Гриценка, а призначення Богатирьової секретарем РНБО цілком собі вкладалося в логіку змови з ПР, апофеозом якої стало створення коаліції за участі НУ-НС і призначення Януковича прем'єром (так, формально вона швидко розвалилася, але, як відомо, міцні зв'язки на рівні керівництва там зберігалися аж до 2010-го року, коли Ющенко, який вже став політичним трупом, фактично включився в агітацію проти Тимошенко). До речі, щодо «яструбиної політики» Ющенка по відношенню до НАТО - раджу ознаймомитися з інформацією за цим і ось цим посиланнями - він як раз не хотів брати на себе відповідальність за які-небудь різкі кроки у зовнішній політиці та послідовно намагався перекласти її на народ.
Коли автор замість того, щоб почати з'ясовувати, як і чому ми докотилися до того, що маємо зараз, починає відмазувати фаворитів і перекладати відповідальність на тих, хто йому не подобається, матеріал з аналітики перетворюється на агітку. Щоб це не було агіткою, йому б варто було написати, що ми жебракуємо по світу і благаємо про залишки, тому що списали та розпродали – коли на експорт, а коли на злом своїм ділкам – багато сотень бронемашин та гармат, які можна було б зберегти попри договірні обмеження. Але в такому разі з'ясовується, що умовно прозахідні сили часів першого Майдану скорочували оборонний потенціал аж ніяк не менш успішно, ніж умовно проросійські, а, отже, різниця між ними, якщо абстрагуватися від лозунгів, була набагато меншою, ніж прийнято вважати (це наочно підтверджує і великий договорняк між помаранчевими та синьо-блакитними на грунті спільної неприязні до Тимошенко - але вона теж є тією ще мерзотою). Тимошенко, як прем’єр-міністр, несе відповідальність за списання та розпродаж техніки та озброєнь у 2005 та 2007-2009 роках, разом з Гриценком та Юрієм Єхануровим від НУ-НС.
