“Ігри по ліцензії”… Це словосполучення особисто для мене має у собі два сенси – як ностальгію по дійсно непоганим проєктам, що прекрасно доповнювали переглянутий фільм чи мультфільм, так і невимовну фрустрацію від тих жахливих поробок, що сміють називати себе іграми.
В цьому довгочиті (та моєму відео) я поговорю про перший тип таких ігор, які дійсно були непоганими та конкурентоспроможними для свого часу, і в які цілком непогано пограти можна й сьогодні.
А розпочну я зі справжньої класики ігор по ліцензії – ігровізацій перших трьох фільмів про Гаррі Поттера!
Harry Potter 1-3 (2001, 2002, 2004)
Якщо ваше дитинство проходило у 2000-х чи їх середині, та за сумісництвом ви мали в розпорядженні персональний комп’ютер, то я впевнений що ви коли-небудь запускали на ньому одну з перших трьох частин ігрових адаптацій історії хлопчика що вижив на ім’я Гаррі Поттер. Це були дійсно фанові, лампові та в цілому дуже приємні ігри, з максимально атмосферним саундтреком за авторством Джеремі Соула, який в цілому може конкурувати з тим, що ми можемо почути у самих фільмах.
І найбільш цікавим у ігрових адаптаціях “Філософського каменю”, “Таємної кімнати” та “В’язня Азкабану” є той факт, що хорошими ці ігри були на всіх платформах свого релізу. Що ж це може бути, як не справжня магія?
На ПК та консолях п’ятого покоління перші три “Поттери” в цілому схожі за візуальним стилем та ігроладом. Це платформери, у яких досить часто вам доведеться вирішувати за допомогою магії певні головоломки на ігрових рівнях, більшість з яких присвячені вивченню нових корисних заклинань, як наприклад Фліпендо, що штовхає різні об’єкти та приголомшених ворогів, чи Люмос, за допомогою якого можна підсвічувати собі шлях у темряві, а також виявляти приховані платформи у повітрі.
Але на тій ж PlayStation 2, XBOX та GameCube до напрямів платформеру та пазлу додався й певний RPG елемент у плані менеджменту заклинань та дослідження замку Гоґвортс. Та й в цілому ці ігри нагадують мені 3D представників нінтендівської серії “The Legend of Zelda”. Тут навіть меню інвентаря та інтерфейс досить таки схожі. Ну а також версії на консолях шостого покоління по графіці та можливостям помітно перегравали ПК-шних представників. Чого тільки вартує літання на Німбусі 2000 або гіпогрифові Бакбику навколо високих веж Гоґвортсу.
На портативних консолях ситуація двояка, бо частина ігор схожі на свої старші версії, але зі спрощеним ігроладом й видом зверху, а частина взагалі є абсолютно іншого жанру – JRPG. Тобто це справжнісінькі рольові ігри, з покроковими боями, партійною системою та повноцінною прокачкою як персонажів, так і замовлянь.
Усі ігри з усіх платформ, очевидно, слідують за сюжетом фільмів, проте розширюють його сценами та персонажами, які були наявні тільки в оригінальних книгах. Як приклад, це привид Півз, який фігурує в усіх трьох старших версіях, і в той ж час відсутній в фільмах з Деніелом Редкліфом. І, на особисто мою думку, ігри є адаптацією більш книг ніж фільмів. Можливо в цьому зіграв роль такий фактор, що під час розробки, у працівників студій був відсутній сценарій до фільмів, проте під рукою були наявні книжки.
Spider-Man 2 (2004)
Напевно ви чули про ПК версію ігровізації другого фільму про Людину-Павука від Сема Реймі, розроблену студією Fizz Factor. Це була дуже посередня гра для свого часу, жанру та платформи, у яку сьогодні пограти можна лише через ностальгію.
Про цю та інші погані ігри по ліцензії я, до речі, розповів в окремому відео на своєму каналі.
І, знаєте, я так і не зрозумів чому видавець гри Activision не міг взяти та просто попросити якусь студію портувати на персональні компи консольну версію “Spider-Man 2”. Бо це, для свого часу, була дійсно дуже крута гра, яка, насправді, привнесла багато чого у ігри про супергероїв, а особливо таких, дія яких відбувається у відкритому світі.
Консольний “Spider-Man 2”, був розроблений студією Treyarch, яка сьогодні відома по конвеєру “Call of Duty”. Їхня гра 2004 року, по факту, була першою про Людину-Павука де з'явилися ті самі реалістичні польоти на павутині, яка тут реально чіпляється за будівлі. Також тут була наявна й досить непогана бойова система з класними анімаціями. Й усе це діло доповнює драйовий електроний саундтрек, який я готовий переслуховувати вічно.
Сюжет “Spider-Man 2”, в цілому, слідує сюжету кінострічки, проте дещо розширює його та змінює окремі моменти. Головний антагоніст тут той самий, проте окрім нього тут фігурують й інші лиходії вже з коміксів, котрих вирішили вплести в ігрову історію. Через очевидні причини розробники вирішили змінити події з втратою Пітером своїх павучих здібностей, бо як я казав у своєму відео про найкращі ігри про Людину-Павука:
“Кому цікаво буде грати за звичайну людину у грі про супергероя?”
Тому цю сюжетну арку замінили іншою — з Чорною Кішкою та проблемою суміщення звичайного та супергеройського життя Пітером Паркером. Найголовнішим плюсом сюжетної частини гри є той факт, що більшість головних персонажів озвучені тими ж акторами, що грали їх у фільмі — це Тобі Магвайр, Кірстен Данст та Альфред Моліна.
Що ж до іголаду — тут також повний порядок. У нас наявні головні сюжетні місії, між якими гравцю доведеться виконувати теж непогані, хоч і дещо репетативні побічні завдання та прокачувати різні здібності та характеристики Павучка.
Так, у цій грі наявна повноцінна система прокачки, де ви можете покращувати як наявні здібності стінолаза, так і відкривати абсолютно нові. Побічні квести у “Spider-Man 2” з себе представляють вирішення злочинів, рятування нью-йоркців та доставку піци під трек, який ви сто відсотків чули у якомусь з мемів.
Що ж до сюжетних квестів, то вони різноманітні: частина з них відбувається на вулицях Нью-Йорку (один з них навіть на статуї Свободи!), інша — у будівлях: на складах, музеях, театрі тощо.
Навіть зараз другий “Spider-Man” від Treyarch грається досить бадьоро. Найголовніша складність у вас може виникнути із польотами на павутині — бо вони тут доволі дубові та складні в керуванні, але що поробиш, це все ж таки дебютант та проба пера серед ігор про Людину-Павука у відкритому світі!
X-Men Origins: Wolverine (2009)
Вже зовсім скоро на PlayStation 5 повинна вийти сольна гра про марвелівського Росомаху від Insomniac Games, де ви зможете майже по-справжньому відчути себе в шкурі цього брутального супергероя.
Проте якщо вам після перегляду того ж “Дедпула та Росомахи” вже не терпиться пограти за Логана, то можу порекомендувати зацінити “X-Men Origins: Wolverine”, яка релізнулася у 2009 році на всі актуальні ігрові платформи. Для свого часу це була дійсно офігезна річ, яка навіть сьогодні грається цілком непогано. І хочу попередити вас, що гра про Росомаху має рейтинг 18+, через присутність жорстокості та тисячів літрів відбірної кров’яки. Але усе це, чорт забирай, грається та відчувається фаново!
“X-Men Origins: Wolverine” представляє з себе “hack-n-slash”, який в цілому надихався першими частинами “God of War” від Sony, але який при цьому виглядає досить оригінально та самобутньо. Тут в ролі Росомахи гравцям доведеться пробігти через усі ті події що відбувалися в оригінальному фільмі, змітаючи на своєму шляху купу різних ворогів. Проте на відміну від стрічки з рейтингом PG-13 тут, як я раніше сказав, події та візуал стали дещо жорстокішими.
Так само як у іграх про Кратоса, бої тут відчуваються максимально брутальними, смачними та візуально приємними, за що нам слід завдячувати добре проробленій бойовій системі з різноманітними комбо-зв’язками, а також якісними анімаціями мувсету Логана. Їх ви зможете прокачувати по ходу гри, отримуючи за вбивства ворогів очки досвіду, які перетворюються у спеціальні жетони прокачки.
Сюжетно гра, очевидно, розповідає нам історію походження Росомахи у виконанні Г’ю Джекмана, який, до речі, озвучив свого персонажа і у самій грі, при чому озвучив дійсно добре. Але, чесно кажучи, історія тут розкривається доволі рвано та сумбурно, тому “X-Men Origins: Wolverine” це гра більше про сам ґеймплей та відчуття від нього.
Візуально та графічно “Росомаха” виглядає досить добре для свого року випуску, особливо на ПК. З цікавих візуальних фішок – тут наявні різні етапи зміни тіла Логана від тієї шкоди, яка йому наноситься ворогами, та звичайно ж анімація регенерації супергероя. За проходження гри ви навіть маєте змогу відкрити класичні костюми Росомахи з коміксів, наприклад іконічний синьо-жовтий.
З мінусів хіба що особисто я можу виділити деяку репетативність, бо пройшовши більше половини гри ви помітите, що рядові вороги тут повторюються, та й не тільки вони, а навіть деякі міні-боси!
Але не дивлячись на усі мінуси, це дійсно хороша та фанова гра, яку я можу назвати одночасно як однією з найкращих ігор по фільмам, так і однією з найкращих супергеройських.
Batman: Begins (2005)
Якщо ви думаєте, що “Batman Arkham Asylum” був першопрохідцем у цій своїй концепції ідеальної гри про Бетмена, де вам доведеться бродити рівнями, використовуючи різноманітні бет-гаджети для прогресії, ховатися та стелсити у тінях, ну і звичайно ж набивати морди бандюкам, то хочу вас виправити – першим була “Batman Begins”, адаптація першої частини культової трилогії Крістофера Нолана у форматі відеогри.
Вона була розроблена студією Eurocom, видана Electronic Arts й Warner Bros Interactive та релізнулася у 2005 році, на PlayStation 2, XBOX та GameCube, і, на жаль, оминула персональні комп’ютери.
Сюжет “Batman Begins” звичайно ж слідує фільму, і досить прикольно, що сцени навчання Брюса Вейна у храмі “Ліги Тіней” перетворили на туторіал до самої гри, де гравець зможе навчитися стелсити, усувати ворогів та звичайно ж бити їх.
Атмосферно ігрова адаптація історії становлення найвидатнішого у світі детектива також зроблена добре, та схожа на сам фільм. З хорошго у плані сюжету та можливо самої графіки я можу навести той факт, що Брюс Вейн, Рас-аль-Гул та Опудало тут озвучені тими самими акторами, які грали їхні ролі у фільмі. Ну і окрім свого голосу вони позичили ігровим відповідникам власні обличчя.
Якщо ж казати про ігролад, то це біт-ем-ап та стелс, з вкрапленням перегонів на Бетмобілі між ігровими секціями. Особисто мені “Batman Begins” чимось нагадує перші частини “Splinter Cell” своїм ігроладом. Тут досить схожі анімації руху, можливості переміщення, деякі гаджети та сама загальна атмосфера. І, так, у цій грі в плані ігроладу упор йде саме на скрадання. Але на відміну від юбісофтівських ігор, “Batman” є більш лінійним та легким для гравців, в більшості своїй через наявність візуальних підказок місць для використання гаджетів.
Що ж до перегонів, то тут на повній швидкості Бетмобілю вам треба добиратися з точки А в точку Б, на ходу врізаючись у інші машини або об’єкти. І це виглядає та грається досить фаново, скажу я вам!
З цікавого також можна виділити систему залякування ворогів. Перед бійкою з ними ви можете використати ваші гаджети або навколишнє середовище задля відкриття численних цегляних заводів на локації, якщо ви розумієте про що я. Це може допомогти вам у майбутньому файті з ворогами, бо від страху вони впускають свою зброю.
В графічному плані “Batman Begins”, на диво, виглядає пристойно на усіх трьох системах свого релізу. Тут наявні хороші моделі, цікаві графічні ефекти, особливо освітлення, та навіть досить непогано пророблені анімації самого бетса.
Тому якщо ви хочете доповнити враження від перегляду першого фільму ноланівської трилогії про цього супергероя, то рекомендую вам зацінити “Batman Begins”, наприклад на тому ж емуляторі.
Matrix: Path of Neo (2005)
Якщо ви поціновувач бойовиків, то сто відсотків дивилися культову трилогію “Матриця”. У свої часи ці фільмі дійсно підривали мізки глядачам своєю загальною видовищністю, стильністю, сюжетом та крутим концептом. Та й навіть сьогодні трилогія про обранця Нео та те як він кожного разу все потужніше набиває пику Агенту Сміту дивиться цілком непогано.
Так ось, у 2005 році, через рік після випуску “Матриці: Революція”, на ПК та консолі шостого покоління релізнулася адаптація та у якійсь мірі деконструкція трилогії братів Вачовські. Вона дала гравцям можливість пережити усе те, з чим зіткнувся персонаж Кіану Рівза у оригінальних трьох фільмах. Тобто власноніж пройти той самий важкий, проте епічний Шлях Нео.
І, знаєте, в деяких аспектах “Matrix: Path of Neo” була дійсно проривним проєктом для свого часу, хоч і графічно це все діло виглядало не прям щоб добре для свого року релізу, навіть на ПК та XBOX.
Сюжет “Matrix: Path of Neo”, очевидно, слідує за трьома стрічками трилогії “Матриця”, проте не прям щоб детально та повністю. Одні сцени та ситуації повторюють аналогічні з фільмів, проте інші або взагалі не з’являлися у трилогії, або ж розвиваються по іншому сценарію. Наприклад – це фінальна битва з Агентом Смітом, який тут перетворюється на якогось Меха-Сміта, складеного зі звичайних Агентів та шматків брухту.
І найбільший прикол в тому, що перед бос-файтом відбувається невеличка кат-сцена, у якій брати Вачовські, що брали безпосередню участь у розробці гри, у вигляді таких от піксельних аватарів пояснюють вам що тут вони вирішили змінити кінцівку та фінальну бойову сцену фільму, бо у грі вона просто не працює. І, знаєте, скоріш за все воно так і є.
До речі, кат. сцени тут зроблені як на рушії гри, так і представляють з себе буквально вирізані фрагменти з оригінальних фільмів.
Що ж до ігроладу, то це досить непогана екшен гра від третьої особи, у якій поєднуються елементи шутера, біт-ем-апу та стелсу, і поєднуються досить таки непогано. Чого вартує тільки бойовка – вона відчувається та грається прям приємно та, так сказати, флюїдно, що можна порівняти, наприклад, з бойовою системою з ігор серії “Batman Arkham”.
Тут Нео так само ніби примагнічується до ворогів, ну і також тут наявні досить видовищі добивання. Під час мордобою використовувати ви можете не лише власні кулаки, а й різноманітну холодну зброю. Також ви можете навіть знищувати різні об’єкти на локаціях, що робить ігровий процес епічнішим. Але увесь кайф від бойовки у “Matrix: Path of Neo” можна отримати, на особисто мою думку, лише граючи на ґеймпаді.
З “Enter The Matrix” у цю гру перекочував режим Фокусу, при якому час починає текти повільніше, і в той ж час удари та постріли Нео стають потужнішими й видовишнішими. Ну і звичайно ж тут ви можете ухилятися від куль, робити різні акробатичні рухи та навіть високо стрибати. Ці здібності ви зможете прокачувати у спеціальному меню між рівнями гри.
З мінусів “Шляху Нео” я можу згадати рівні-туторіали, бо вони якісь занадто аж затягнуті, хоч і візуально оформлені прикольно. Ну і видавець тут вкотре наступив на граблі у ситуації з портом на ПК, бо він так само як і в “Enter The Matrix”, вийшов не дуже хорошим, але в цілому іграбельним.
Висновки
Підсумувавши усе сказане та показане, можна констатувати, що ігри по фільмам були як об’єктивно поганими й чисто для рубання бабла на фанатах, так і реально непоганими проєктами, де дійсно видно, що розробники вклали творчість та душу в них.
А в які ігри з цього відео грали особисто ви? Або ж може ви грали у інші круті ігри по ліцензії про які я не згадав? Можете написати про них у коментарях, щоб інші читачі та я могли про них дізнатися, і, можливо, навіть пограти!
