Напевно, найбільший страх для людини, яка вимушено покинула дім, – це забути. Забути рідні вулиці, захід сонця, забути дім. За ці чотири роки не було ні дня, щоб я не згадувала свою домівку, не проводила собі перед сном уявні екскурсії містом, аби тільки не забути нічого.
Мелітополь – невелике місто в Запорізькій області. Місто, де пройшли мої найкращі п’ятнадцять років життя. Я не хочу, щоб люди асоціювали Мелітополь лише з окупацією, бо багато хто про нього дізнався лише після початку повномасштабного вторгнення або сприймав як «коридор до Криму». Я хочу спочатку розказати про те, яким я пам’ятаю місто мого дитинства. Я хочу, щоб люди знали, яким чудовим Мелітополь був, тому зараз я проведу вам ту саму уявну екскурсію.
Степовий рай
Уявіть собі весняний або літній день: у ці пори року найкраще можна відчути на собі степову атмосферу Мелітополя. На дворі обід, температура на сонці досягає майже +40°C. Для Львова це звучить як щось фантастичне, але якби ви були в Мелітополі, то вже в травні могли планувати поїздку на море. Адже тут це легко влаштувати: година вашого часу, машина – і ви вже відпочиваєте на березі Азовського моря.
А тепер уявіть червень… Ви йдете вулицею, а звідусіль цей солодкий, неймовірний запах черешні. Ти виходиш на вулицю – неймовірна спека, що навіть у тіні не сховатися. На тебе дує вітерець, такий сухий, теж теплий, степовий, який сильно не рятує від жари. Під твоїм вікном цвіте липа, яка дає неймовірний аромат і заповнює всю квартиру. У дворі поруч – декілька дитячих майданчиків, там діти грають у квача, в м’яча, стрибають через скакалки.
Пройдемося шляхом, який супроводжував мене протягом дев’яти років. Шлях до школи. Кожен раз, добираючись із гуртожитку до університету, згадую часи, коли до навчання мені було йти п’ять хвилин. Моя школа – велика, триповерхова, ніжно-синя. Я обожнювала школу. Вона подарувала мені безліч неймовірних людей, які, незважаючи на все, досі поруч зі мною, та вчителів, які стали для мене прикладом. Те, ким я є зараз, мої принципи та цінності – це заслуга не тільки моєї сім’ї та батьків, а й деяких вчителів моєї школи.
Серце міста
Тепер пройдемося центром міста, сідаємо в автобус. Не хвилюйтеся, їхати недовго – десять хвилин, і ми вже у парку ім. Горького. В центрі парку є фонтан у вигляді кульбаб, де на «Черешнево» (фестиваль черешні, який проходив у нас традиційно в червні) воду фарбували в червоний колір. Можна покататися на атракціонах або навіть побувати в Лондоні чи Італії, не перетинаючи кордонів України, бо у нас є власний Біг-Бен та Пізанська вежа. Можна погодувати лебедів та качок на озері.
Зовсім недалеко від парку, якщо пройтися по алеї, де всюди майорять наші українські прапори та символ нашого міста – ілюмінації у вигляді черешні, є головна площа Мелітополя – площа Перемоги. На цій площі завжди проводили всі урочистості, свята, а на Новий рік тут сяє головна ялинка міста. Нижче по сходах – алея з прапорами до пам’ятника Тарасу Шевченку, Педагогічний університет ім. Богдана Хмельницького і наш Центральний ринок, де мене та всіх моїх друзів вдягали до школи, бо у нас довго не було жодного нормального торгового центра.
Спадщина поколінь
Тепер пройдемся на північ міста. Там ви зможете побачити сади Філібера. Це величезна територія, історична алея, створена лікарем Андрієм Корвацьким. Там було висаджено понад 100 сортів фруктових дерев, насамперед – черешні. Це зона між спальними районами, дуже улюблене місце мелітопольців для прогулянок або фотосесій. А за містом – безкраї степи та поля, засаджені соняшниками.
Ви їдете українським степом і раптом бачите горб, схожий на могилу, обкладений каменями різних химерних форм, ніби печери.
Це Кам’яна Могила. Унікальна пам’ятка геології, археології та історії не тільки України, а й світу. Вона перебувала в реєстрі нерухомих пам’яток України, а з 2006 року – у списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Це єдине місце в світі, де на великій площі зосереджені малюнки від 20-го тисячоліття до нашої ери аж до середньовіччя. Вона давніша за Стоунхендж та єгипетські піраміди. Раніше вона виконувала суть «світової гори», як Олімп у Греції. Це наше місце сили, яке існувало ще тоді, коли на місці росії нічого не було. І ви можете завітати туди до музею, прогулятися заповідником та доторкнутися до місця сили наших предків, полазити по каменях, зайти в печери й намагатися зрозуміти, які ж послання залишили нам наші пращури.
Найочікуваніше свято
Звичайно, я не можу не розказати вам про найбільше свято у моєму рідному місті. Перенесемося на хвильку до вересня. Останні вихідні вересня – цього дня чекали всі мелітопольці цілий рік. День міста до війни був моїм улюбленим святом, я чекала його навіть більше за день народження. Був великий ярмарок, де продавали сири, ковбаси, м'ясо – все. А ввечері – великий концерт. В останній довоєнний 2021 рік до нас приїжджали Світлана Тарабарова та Тіна Кароль, а до цього були "Mozgi", "ТІК", Оля Полякова. І все це було абсолютно безкоштовно для мелітопольців.
Сьогодення
Звісно, я не можу проігнорувати той факт, що моє місто зараз окуповане. Адже зараз, коли ви читаєте цей текст, по моїх рідних вулицях ходять вороги. 25 лютого 2022 року Мелітополь захопили. У квітні буде чотири роки, як був останній раз (хочу вірити – крайній), коли я прокинулася у своїй кімнаті й покинула свій дім.
І хоч я не хочу пам’ятати Мелітополь таким, яким він є зараз, та я хочу, щоб ви знали, що росія зробила з моїм рідним домом. Моє сонячне, неймовірне, яскраве та гарне місто вона зробила сірим, прісним і похмурим. Прийшла росія – і пішло нормальне життя. Закінчився хліб і хочеш швидко сходити в АТБ за ним? Почекайте, тепер тільки в «Мєру» можете сходити. Хочете прогулятися центром? Готуйтеся на кожному кроці бачити той клятий рашистський прапор. В моїй рідній школі ви тепер не знайдете жодного слова рідною мовою чи хоча б одного портрета Шевченка. Але якщо вам з якогось дива захочеться подивитися на путіна – заходьте, його портрет тепер прикрашає майже кожен кабінет.
Біля школи ви можете посидіти на лавочці у сквері, але будьте насторожі: в будь-який момент російські солдати можуть туди заїхати, бо їм терміново треба зробити обшук квартир. Бо окупантів з кожним днем все більше, і їм, «бідненьким», ніде жити. Єдиний вихід – забрати дім у невинних людей.
Наше Азовське море заповнене мінами та іншими відходами після Каховської катастрофи. Нашу нову Льодову арену, де ми з друзями витрачали «тисячу Зеленського» на ковзани майже кожен тиждень, спортивний комплекс, де я в дитинстві проводила години на тренуваннях з гімнастики, або музичну школу – вони тепер виставляють у новинах, ніби це вони зробили. Хоча насправді єдине, що вони дійсно спромоглися створити свого – це «парк учасників сво», який відкрили у залізничному районі. Це виглядає як злий жарт: будувати парк на честь тих, хто прийшов руйнувати наше мирне життя, на землі, яка їх ніколи не кликала. Історичні сади Філібера вони просто вирубали, щоб будувати будинки для тих, кого привозять зі свого болота. І показово це все виставляють у своїх соцмережах, озвучуючи відео українською мовою з фразами: «Українці, дивіться, що росія зробила з Мелітополем. Невже це так погано?».
Кам’яну Могилу окупанти перетворили на філію Херсонеса Таврійського. Вони почали розкрадати її: вивезли скіфське золото, старовинні предмети побуту наших предків. Те, що не вивезли до себе в рф – просто знищили. А потім зробили з цього пропагандистські експозиції в школах Бердянська. Пам'ятник Шевченку знесли, поставивши бюст сталіна. Площа Перемоги, де всі, кому було не байдуже, виходили беззбройні з прапорами проти автоматів, тепер обвішана триколорами.
Те, що не під сили забрати
І можливо, вони змогли забрати в мене спокійне дитинство, моє звичне життя, мій дім. Але дещо їм не під силу забрати ніколи – це мої спогади, мою любов до міста і моє бажання ділитися тим, яким воно було чудовим. Найкраща помста, яку я можу для них зробити – це продовжувати жити, ніколи не забуваючи про справжній Мелітополь, і виборювати пам’ять про нього.
Я ніколи не повернуся туди тією 14-річною дівчинкою. Моє життя вже розділене між різними містами України. Але як тільки я побачу новину, що Мелітополь звільнено – я беру перший квиток. Навіть якщо я приїду туди вже як гість – я буду там. Здається, що лише коли я знову вступлю на перон нашого вокзалу, коли переступлю поріг своєї квартири – лише тоді я зможу вдихнути на повні груди. І хоча б на мить повернутися в те безтурботне дитинство без війни.
А ще – я всіх вас запрошую в наш український Мелітополь. Теплі береги Азовського моря та наша Кам’яна Могила завжди будуть чекати на вас. Бо Мелітополь – це не те, що росія намагається зліпити з нього. Мелітополь – це спогади, які живуть всередині мене.
