Пролог
Зазвичай кажуть, що час лікує рани…
Я довго в це вірила, трималася за цю думку, ніби за щось, що дає мені полегшення. Але з часом зрозуміла, що рани лікує не він. Їх лікує прийняття. Повільне, болісне, а іноді майже нестерпне. Бо біль нікуди не зникає. Він не стає менш колючим і не втрачає своєї гостроти. Він іде з нами від самого початку й до кінця, вплітається в кожен день, у кожну думку, у кожен подих. І все, що нам залишається, - по-своєму навчитися жити з ним, не дозволяючи йому остаточно зламати нас.
Мої сни – це місце, де цей біль не ховається і не прикидається мовчазним. Там він не маскується під спокій і не чекає слушного моменту, щоб вирватися назовні. У снах він говорить, кричить, набирає форм страхів, втрат і спогадів, яких я не завжди здатна витримати при сяйві денного сонця. Там немає захисту й виправдань – лише оголена правда, від якої неможливо відвернутися.
Ця книга народилася саме зі снів. З тих, після яких прокидаєшся зі сльозами на обличчі й важкою порожнечею всередині, ніби щось вирвали з грудей. З тих, у яких хочеться залишитися бо там ще є відчуття близькості, або ж ніколи більше не повертатися, аби не проживати цей біль знову і знову.
Я не знаю, чи допоможуть ці сни зрозуміти себе, чи принесуть відповіді, яких я так довго шукала. Але знаю напевно – вони не дозволяють забути. Я пам’ятаю… Пам’ятаю тебе… таку малу й усміхнену… живу. І цей спогад живе в мені так само вперто, як і біль, з якого народилися ці слова.
І.
Перша ніч, коли вона пішла...
Я пам’ятаю, як вперше після цього заплющила очі. Якесь дивне відчуття страху наповнювало мене тоді… від думки, що заплющивши очі, я втону у темряві, яка лише цього й чекала.
Темрява прийшла не одразу… вона ніби повільно сповзала згори, накривала все навколо, і разом із нею приходила тиша. Така глибока, що здавалося, ніби світ навколо зник, а я залишилася одна… тет-а-тет з собою, зі своїми думками.
Із тим як очі заплющувались дедалі щільніше… холод ставав ближче й ближче… і ось в одну мить він вже проходив крізь шкіру, осідав у грудях, стискав пальці, і я не могла зрозуміти, чи це сон.
Тиша та темрява навколо… однак, що це… перед моїми очима щось мов ковдра стелилося навколо… таке неосяжне та сіре… кладовище…
Без людей… Без звуків… Без світла в небі... Лише простір, наповнений важким повітрям, і відчуттям, що тут не можна довго стояти, але й піти неможливо.
Це виглядало, ніби я дивлюся крізь чужі очі. Вони рухалися без поспіху, тягнули мене вперед, ближче й ближче до неї. З кожним кроком дихати ставало важче… Проте, щось стискало мене зсередини, ніби навмисно заважало знайти її.
Я не знала, що з нею… та де вона… Але майже одразу відчула ще до того, як зупинилася - це воно! Місце, де вона тепер…
У якийсь момент рух припинився, і я зрозуміла, що стою просто навпроти. Земля переді мною була темною, ніби ще не встигла охолонути після того як великі лопати дістали її з глибини… Повітря навколо ворушилося від вітру, який торкався мого обличчя, шиї, рук, проходив по шкірі, залишаючи після себе дрібне тремтіння.
Мені було страшно, і водночас так порожньо. Я стояла, не знаючи, що робити далі, бо кожен рух здавався неправильним, і саме тоді я відчула... Наче межа між тим, що реальне, і тим, що сховане, почала зникати. Переді мною відкрився темний простір потойбіччя, так, ніби хтось дуже обережно дозволив зазирнути всередину.
І там була вона…
Мала… беззахисна… та бездиханна… Вона виглядала так, ніби життя ще не встигло її торкнутися, ніби вона не знала нічого про біль, страх і втрати, ніби світ ненавмисно забрав у неї майбутнє…
Її маленьке тіло лежить так обережно… наче цей дерев’яний будиночок із дверима що захищали на глибині від тиску землі, сам відчинив двері для мене… Сльози текли з моїх очей, я не відчувала, як вони з’являються, лише те, як вони із силою летять на її маленьке тіло…
І десь дуже глибоко всередині я відчула… поклик… Він ішов зсередини мене, але я знала… це вона. Вона кличе мене… І хоча в житті вона ще не знала багато слів, але її поклик здавався таким дзвінким, таким дорослим…
У цей момент її очі розплющилися ширше, і той рух був таким живим, таким справжнім, що в мене перехопило подих. Вона протягнула руки вперед… повільно, невпевнено, як це роблять діти, коли шукають захисту або обіймів у матері чи батька.
Я дивилася на неї і розуміла, що маю піти до неї… Але десь у середині з глибини тієї темряви, щось хотіло мене попередити… якщо підеш то назавжди…
І я пішла… пішла їй на зустріч… у ті маленькі ручки, які вже охололи… Це не було рішенням… Це було відчуттям, яке не потребує жодних думок чи пояснень.
І саме тоді я прокинулася…
Відкриваючи очі, я відчула, як сльози заливають обличчя, а холод стискає тіло ще сильніше… Мені хотілося щось сказати, проте мій голос ніби не існував, і вже давно мене покинув. Я була поруч з людьми, але водночас - сама. Здавалося, що слова виходять з мене, але не доходять ні до кого, наче між мною і світом з’явилася стіна, невидима, але дуже щільна.
І лише потім, коли реальність почала повертатися різкими рухами й голосами, я зрозуміла, що то не сон…
Бо навіть тоді я відчувала її…
Вона була поруч…
І вона кликала мене…
Кликала востаннє…
Та я не дійшла…
ІІ.
Я - батько…
Поруч - дружина, наша восьмирічна донька і маленьке немовля, якому щойно виповнилося три місяці.
Ми давно хотіли відпочити всією родиною на природі, у тиші та спокої. Якомога далі від шуму міста, запахів брудного повітря, які поєднували машинне мастило із місцями для швидкого приготування фаст-фуду. Хотіли забути трохи про будні та постійну метушню на роботі.
Це був прекрасний та водночас спокійний день.
Чисте блакитне небо, п’янкий запах трави та квітів, блиск води в озері й сміх наших доньок, що лунав навколо, наче музика, яка гріла наші серця і душу.
І раптом - важка крапля з неба впала на моє обличчя. Я здивувався, адже, дивлячись у гору так і не побачив жодної хмаринки. Проте каплі з’являлися одна за одною, наче кружляли у парному танці, об’єднуючись в одне ціле.
Ми кинулися шукати укриття, і я помітив печеру на іншій стороні озера. Перша думка – ми можемо перечекати зливу там, а з таким краєвидом наша прогулянка лише набере обертів.
Ми увійшли всередину, і на секунду мені здалося, що ми знайшли порятунок. Однак, найстрашніше на нас ще чекало попереду…
Раптом по моєму обличчю пробігла тінь. Спершу я подумав, що це птах, який так само як і ми шукав де б сховатися від дощу. Проте, в цю ж секунду, стіни в печері заворушилися. Каміння, яке я вважав нерухомим, виявилося зубами. І на наших очах печера почала повільно змикатися навколо нас, а повітря стало густим і спертим, немов хтось намагався душити нас із середини.
Дружина, притискаючи немовля до грудей, схопила доньку за руку, і вони стрибнули в озеро, щоб врятуватися.
Та вода в озері вже була без блиску, вона миттєво перетворилася на кислоту. Я бачив, як шкіра, одяг і волосся моєї родини почали розтікатися наче віск від вогню. Їхні крики рвали мені серце…
Я кинувся за ними, в надії врятувати, але озеро знову стало прозорим, а вода - звичайною. Тиша навколо мене… Наче я весь цей час був один…
Щойно я повірив в те, що це лише дурна примара, як з глибини піднявся інший монстр. Його тінь наводила морок… я відчув цей сморід, що змусило мене затримати подих і кинутися бігти, не дивлячись під ноги.
Я біг з усіх ніг, дихання ставало важким, а паніка стискала груди. І весь цей час в моїх вухах лунав крик немовляти - тонкий, крихкий, відчайдушний. Усвідомлення, що я залишив його, що не зміг врятувати, розривало мене зсередини...
Я хотів повернутися, але знав - це означало б мою смерть…
Біжучи, я бачив, як світ навколо стає сірим і в’язким, як у якомусь кошмарі.
Листя з дерев зникло, вони витягнулися наче чорні гори надомною, їхні гілки дряпали шкіру та чіпляли одяг, земля під ногами ставала слизькою і липкою, і кожен крок давався все важче.
І весь цей час – цей крик…
Малюк, живий? Невже він кличе мене, а я тікаю, бо повернення - це смерть?
Зрештою монстр наздогнав мене. Я відчув його подих у потилицю… Зупиняюсь… повертаюсь до нього. Ось він, дивиться на мене готовий стиснути й розчавити моє тіло.
І в цей момент я прокидаюся…
Але відчуття про покинуте дитя досі зі мною… Мене переповнюють спогади. Я її не врятувала… її нема…
ІІІ.
Звичайний сонячний день…
Сиджу на лавці, дивлюся навкруги і помічаю його… майданчик, що живе власним життям – повним радості й безтурботності, якої мені ніколи не вистачало. Де повітря тремтить від дитячих голосів, від легкого, дзвінкого сміху, що мав би зігрівати серце, але замість цього повільно стискає його, немов нагадуючи про те, чого так і не сталося.
Я дивлюся на чужих дітей і мені стає сумно від усвідомлення, що я ніколи не приводила її сюди, ніколи не хотіла бути поруч там, де потрібно було просто підійти й обійняти.
Цей майданчик ніколи не був частиною нашого життя. Я обходила такі місця стороною, ніби вони вимагали від мене чогось, чого я не могла дати – участі, тепла, присутності.
Я не хотіла з нею гратися, не хотіла чути її сміх поруч, не хотіла бачити очі, сповнені очікування, бо кожен такий погляд змушував відчувати власну порожнечу ще гостріше.
Вона стільки разів тягнулася до мене – невпевнено, обережно, ніби вона наперед знала, що я знову відведу погляд. І я відводила. Відштовхувала її не різко, не грубо – буденно, мов щось несуттєве, що можна відкласти на потім. А потім так і не настав.
Я мала просто підійти, просто обійняти, просто дозволити собі бути поруч… але кожного разу обирала відстань.
Тепер я корю себе за це…
Кожна думка про неї болить, кожне усвідомлення ріже зсередини, через цей холод...
Разом з думкою про холод, що можна порівнювати з пустотою та безсердечністю, я бачу матір та батька, які ніколи не показували, як це — любити без умов, без страху, без стримування. Вони не стали прикладом, не навчили торкатися серцем, і я виросла з переконанням, що почуття — це слабкість, а близькість — небезпека.
Через них… через матір і батька… я не навчилася любити. І вона не побачила тієї любові, на яку заслуговувала як ніхто у цьому світі.
Цей день, цей простір, цей сміх навколо — усе це не має нічого спільного з радістю. Це нагадування. Про те, ким не варто бути. Про те, що кожен вибір сьогодні — це наслідки завтра, які неможливо виправити, переграти чи повернути назад. Відтепер фраза «потім» викликає відчуття страху... втрати… того, що було так дорого, але розуміння останнього прийшло не одразу.
Я намагаюся вдихнути глибше, але повітря ніби стає густішим, важчим. І наче світ продовжує рухатися, діти сміються, життя не зупиняється, але ж… саме в цьому найбільша жорстокість. Бо життя триває не для всіх… та важче тим, в кого в всередині все давно зламалося.
Не знову починається дощ? І чому так завжди… хвилину тому було сонце, було тепло, а тепер все окутане темрявою, холодом…
…прокинулася.
Але це відчуття не зникло. Воно залишилося зі мною — у грудях, у руках, у пам’яті. Усвідомлення того, що любов не була віддана вчасно, не дає спокою. І я знаю: цей біль — мій. Бо я зробила свій вибір тоді… і тепер живу з ним.
ІV.
Стою у підвалі. Навколо лише темрява і тиша… Повітря переповнене запахом сирості, бетонних стін і чогось невидимого, гіркого, що повільно проникає в мене.
Я відчуваю, як невпевненість, злість і біль стають єдиним цілим. І це руйнує мою особистість, руйнує мене… Сльози котяться з очей одна за одною та щось стискає ребра й не дає дихати.
І лише одне в голові - він пішов… пішов до іншої…
Я дивилася, як його постать віддаляється. Та всередині мене боролися наче дві особистості. Одна рвалася назовні, бо лють затьмарила очі… долоні стиснулися в кулаки, маленькі, але здатні розтрощити усе навкруги. Інша ж, лише безсило та приречено мовчала, переповнена порожнечею.
Але замість удару я лише криком змусила його поглянути на мене.
Його очі пусті… відводжу погляд…
Розчарованість - ось чим була наповнена ця підземна, холодна кімната.
Я кинулася навмання. Бігла, не озираючись, поки ноги не підкосило й тіло не впало. Темрява накрила мене знову… І лише здалеку доносилося відлуння сміху, яке змусило мене прийти до тями.
Підвівшись на ноги, я завмерла… мої очі переповнилися здивуванням… Море... Таке прекрасне… Воно було осяяне сріблом місяця і зорі над ним, мов маленькі вогники, що підсвічували все навколо. А постаті людей розсіялися в його величних хвилях…
Мені захотілося лишитися тут. У місці, де темрява не має влади, а самотність залишається невідомою для людства.
…прокинулася.
Але відчуття страху й темряви досі глибоко сиділи в мені. Бо я залишилася одна… Моє серце розбите…
V.
Війна тривала десять років… Вона здавалась нескінченною, люди були виснажені та втомлені від думок та питань, що накривали їх щодня – Чи настане завтра? Чи це остання ніч, коли ми засинаємо поруч і чуємо дихання один одного? А як там мої … сестра.. брат.. батько.. матір чи навіть – дитина? Чи все в неї гаразд?
Лише уявіть – 3 650 днів жаху. Коли кожен день життя – це подарунок, а можливість бачити рідних та близьких поруч – це щастя.
Тиждень тому оголосили, що війна скінчилася. Але світ не став спокійнішим: він виглядав, як старий шрам – наче рана, яка зверху загоїлась, але все ще гниє усередині.
Я відчуваю, що не одна людина. Я – родина... Родина з великим болем, втомлена від постійної темряви, втомлена від життя…
Батько з важким поглядом, мати з втомленими руками, старший син, якого забрала війна, і молодший – ще надто малий, аби зрозуміти, що життя назавжди зламалося навпіл.
Сьогодні ми опинилися біля майстерні кравця. Вона стояла просто на болоті, й здавалася наполовину зануреною у чорну багнюку. Наче сама земля намагалася проковтнути її разом із вічною темрявою, що забрала стільки життя…
Він шив взуття для нас, але в його погляді була безнадія, яка накопичувалася тижнями, місяцями. Такий погляд міг свідчити лише про одне – про втрату, яку неможливо відновити чи замінити чимось іншим…
Батько й матір сперечалися з ним при вході. Їхні голоси ставали дедалі гучнішими, гострішими. Здавалося, що у цій сварці вони спілкувалися не про чоботи, а про шмат життя.
А молодший… молодший син сидів поруч, на дерев’яному настилі, й нудьгуючи колупав палицею багнюку. Він ганяв змій, як інші діти ганяють курей чи качок. Його позіхання було широким і довірливим, немовби світ уже більше не міг заподіяти зла.
Та одна змія відрізнялася від решти. Вона була величезна, темна, з блискучою шкірою, ніби вкритою рідким металом. Її тіло ковзало по болоту безшумно, наче вона його частина.
Вона піднялася до босої ноги хлопчика, обвила тонку щиколотку, ніби перевіряючи, чи була вона помічена. Потроху пробираючись все вище і вище по його тілу. Її рух був лінивим, невідворотним, як кроки долі.
І ось – він знову позіхнув.
На одну коротку мить його рот розкрився занадто широко.
Змія немов тільки цього й чекала, метнулася всередину, ковзнула в горло й уп’ялася зубами у верхнє піднебіння. Але то був не простий укус. Вона не відскочила. Вона рвала. Шматок за шматком, наполегливо, жадібно…
Крик дитини розірвав повітря. У тому крику було все — біль, відчай, переляк. Він захлинався сльозами й повітрям, його руки билися в повітрі, як крила птаха, що марно б’ється об стіни клітки.
Двері майстерні відкрилися з такою силою, наче ось-ось знімуться з петель. Мати й батько вилетіли назовні…
Їхні очі в ту мить зустрілися з жахом — маленьке тіло, змія, що вчепилася в рот дитини, й кров, яка капала на настил, яка вже стала однім цілим з болотом.
Я відчувала їхнє заціпеніння, їхній крик, їхнє бажання кинутися вперед - і саме тоді я прокинулася…
Сльози на очах… Мене поглинає темрява… Спогади накочують хвилею. Скільки не сказаного, скільки втрачено назавжди… Її нема… У голос прошу у неї пробачення… за все. Усвідомлюючи, що минуле вже не повернути… я хапаюся за тепле тіло кота, наче за останню нитку, що тримає мене тут. І в цій миті я дозволяю собі вдихнути ковток повітря і прийти до тями.
Анотація
Ця книга не про реальність.
Але й не про ілюзію.
Кожен сон – це дзеркало.
Те, що ми бачимо вночі, народжене нашими думками, страхами, втомою чи надією, стає частиною нашого дня. Іноді це наслідок щоденного стресу, тривога про майбутнє чи тінь спогадів про минуле, а іноді – відгомін радості та світлих надій…
Ми думаємо, що прокидаємося і залишаємо сни за дверима, але це неправда. Вони йдуть за нами, невидимі, впливають на рішення, фарбують емоції, змінюють те, як ми дивимося на світ.
Ця книга – не просто збірка фантазій. Це шлях.
Бо сон – це не тільки спокій. У його глибині завжди палає боротьба: із собою та власними сумнівами, зі світом, що кидає виклики кожного дня, які перевіряють нас на міцність. І навіть серед цієї темряви ми продовжуємо йти вперед.
Тут немає єдиної історії, але є правда, знайома кожному – боротьба ніколи не закінчується. Вона триває, навіть коли ми заплющуємо очі.
