В дитинстві моя бабуся разом зі своєю родиною мешкали неподалік від кошар, що розташовувалися на півдні Херсонщини. Мій прадід, батько моєї бабусі - дід Іван, був досвідченим вівчарем, який займався доглядом за племінними вівцями, яких культивували на знаному того часу племрадгоспі "Червоний Чабан". Вказаний племзавод був одним із провідних на тодішніх просторах УРСР, через те обсяг роботи та відповідальності кожного працівника були чималими. Взимку прадід постійно затримувався на роботі допізна, пораючись у вівчарнях; влітку регулярно був відсутній вдома по декілька тижнів, коли починався період випасу овець на вигоні.
Одного зимового дня дідові Івану знову довелося працювати до пізньої ночі. Того часу одними з більш використовуваних засобів пересування в побуті були бідарки (двоколки) - відкриті двоколісні візки, запряжені конем. Саме на такій і мав повертатися прадід тієї ночі додому. Шлях до його оселі пролягав через дикий степ вузенькою, накатаною бричками, бідарками та поодинокими радгоспними вантажівками, ґрунтовою дорогою. Поїздка у діда Івана мала зайняти, приблизно, годину. Запріг дідунь свого коника та й вирушив у путь.
Чудова ніч видалась тоді. Тиха, безвітряна, морозна. Небо було чисте, всуціль всіяне міріадами зірок, а місяць у повні заливав своїм попелястим сяйвом весь обшир навкруги. По обидва боки від дороги простягалися неосяжні оку, безлюдні простори степу, вкриті товстим шаром білого, неторканого снігу. Все видко, як удень. Коник жваво крокував, бідарочка видавала рипучі монотонні звуки. Тиша неймовірна! Зимне повітря добре бадьорило, не даючи втомі зморити діда.
В якийсь момент кінь почав себе неспокійно поводити: нервово фиркав та хропів, смикався, намагався звернути з дороги в степ. Заспокоївши коня, прадід подумав, що тварина могла зачути десь неподалік вовків, що частенько траплялися в тій місцевості. На півдорозі до місця призначення гнідий знову почав дратуватися, сповільняти ходу і в якийсь момент так різко смикнувся вбік, що дід Іван ледь не випав зі свого повоза. Тієї ж миті чоловік почув тоненьке нявчання, що лунало з боку узбіччя. Подивившись туди, прадід побачив біле кошеня, що бігло вздовж узбіччя поблизу бідарки. Гадаючи, що кінь так гарячкувато відреагував саме на маленьку тварину, дід Іван хлиснув віжками й змусив жеребця пришвидшити темп. Та як би резонно все не виглядало, в душу чоловікові почали закрадатися невиразні відчуття тривоги й страху. Коли на горизонті дід Іван побачив у світлі місячного сяйва обриси свого будинку, бентежні думки потроху стали відпускати його, але ненадовго.
Кінь різко почав переходити майже на галоп, не реагуючи на спроби прадіда зупинити тварину дужими посмиками віжок. Тоді ж чоловік почув позаду себе гучне рохкання і верещання. Обернувшись, він побачив величезну свиню, що швидко бігла за бідаркою, намагаючись її наздогнати. Не розуміючи, що відбувається, дід Іван, не зважаючи вже на можливість того, що його повіз може перекинутись, дав волю коневі й вони стрімголов помчали до свого подвір’я.
Коли, здається, прадід відірвався від переслідування і чудернацька безрога зникла з поля зору, чоловік дістався до місця свого мешкання. Прожогом заїхавши на обійстя, дід Іван рвучко зіскочив з бідарки, швидко розперезав коня і, не гаючи ні хвилини, поспіхом завів гнідого до стайні. Перебуваючи в стані незбагненного жаху, прадід намагався тремтячими руками хутко зняти із жеребця оброть, щоб скоро потрапити до будинку, де його чекала родина. Мотузок зрадницьки ніяк не піддавався на намагання чоловіка, якого били дрижаки, звільнити коня від вуздечки, але, майже впоравшись із цим завданням, дід Іван почув якийсь шурхіт біля причинених до стайні дверей. Заціпеніло повернувши голову до входу, прадід пополотнів. У напівпричиненому дверному отворі з'явилося здоровезне свиняче рило, яке шумно втягувало ніздрями повітря і глухо рохкало. Зі слів діда Івана, вперше в житті він відчув на власній шкурі, як його волосся, в буквальному сенсі виразу, повільно почало ставати дибки. Не маючи змоги навіть поворухнутися від переляку, що скував прадіда, так і стояв той, дивлячись на моторошний писок тварини. Та за мить рийка свині затихла і безшумно зникла за дверима. Чоловік, не зволікаючи, на ватяних ногах, шпарко попрямував до житла.
Здавалося б, ну й що ж моторошного може бути в цій розповіді? Прадід міг від втоми сприймати все перебільшено. Та й уява зробила своє діло. Велика справа - побачив кошеня чи свиню, кінь нервував... Це все можна чітко, з точки зору логіки, пояснити. Однак...
Однак, на той час серед люду побутувало повір'я, ніби живуть серед звичайних селян люди, частіше жінки, які схильні до чаклунства. Відьми, одним словом. Як говорила бабуся, це "плем'я" серйозної шкоди односельцям не завдавало, однак до капості куди охоче було. То корову заговорять так, що та безпричинно припиняла давати молоко, то городина починала сохнути. Про силкування таких щось попросити у господині проти ночі не варто і згадувати.
Найчастіше відьми чи відьмаки полюбляли обертатися вночі в якусь тварину чи коло від воза і жахати одиноких мандрівників на безлюдних дорогах. З бабусиних слів, в той час навіть побрехеньки існували, ніби їхали фірою однієї місячної ночі якісь чолов'яги через степ путівцем і почало їх переслідувати, не знати звідки взялося, колесо від підводи, що хвацько котилося за ними, не збавляючи темп. Не з лякливих виявилися подорожні. Спинили різко свого воза, а колесо візьми, та й впало на дорогу. Дядьки знайшли якийсь шмат линви, пронизали ним колодку колеса, міцно зв'язали кінці та й поїхали далі. А на наступний ранок, як поговорювали люди, бачив хтось жінку, яка крадькома кудись поспішала, з рота якої шматок мотузки витикався.
