Пахне бензином та людьми. Перший, огидний запах перекриває другий, приємний — запах потенційної здобичі, але він усе одно проривається крізь хімічні міазми, вабить. Сьогодні я нікого не вполюю, але помріяти ж можна. Мої ніздрі тремтять, я роблю глибокий вдих, всотую цей запах, теплий, живий. На парковці майже не лишилося вільних місць. Я добре пам’ятаю, як 1933 року відкрився перший drive-in movie, там таких аншлагів не було. Ну, тоді й автівок стільки не було. З мого пагорбу мені все добре видно й чутно теж, я маю дуже гострий слух. Сьогодні демонструють якийсь старезний, ще чорно-білий фільм про вампірів. І звідки це лайнисько відкопали? Обожнюю фільми про вампірів! Вони такі кумедні.
Зазвичай, вампір у кіно, чомусь неодмінно багатий аристократ. Усі мої родичі, яких я знаю — волоцюги. Я сам безхатько, мав небагато й те розгубив. Щоправда, мені майже нічого й не потрібно — я дуже давно не їм людську їжу, одяг та взуття завжди можна знайти на смітнику, коли не маєш житла, не доводиться сплачувати рахунки. Замість труни мені набагато частіше доводилося спати в коробці з-під холодильника. Коли мені все-таки потрібні гроші, я жебракую. «Подайте постраждалому від повені в Новому Орлеані», написано на моїй табличці. Я там був колись, давно і недовго, і, в певному сенсі, постраждав — мене мало не впіймали, тож це майже не брехня. З кожним роком люди подають усе менше, не тому, що стають жадібніші, просто не всі мають при собі готівку, всюди кляті картки. Прогрес, хай йому грець! Нащо мені гроші, якщо я не потребую їжі та даху над головою? Щоб мандрувати. По-перше, жоден вампір ніколи нікого не вбиває там де живе, ми не серемо поруч із лігвом. Доводиться час від часу вирушати «на гастролі». По-друге... я просто люблю довго-довго їхати кудись, роздивляючись крізь вікно поїзда чи автобуса одноманітні пейзажі. Рух створює ілюзію життя. Звісно ж, усі мої поїздки відбуваються ввечері й уночі, але я чудово бачу в темряві. Сонце для мене не смертельне, але від нього моя шкіра гниє, вкривається виразками, мої обличчя та руки геть усі поцятковані слідами від них. Єдине, що трохи допомагає — це кров, внутрішньо та зовнішньо. Ні, це не порфірія, жодна хвороба, навіть така рідкісна, нікого не робить безсмертним. Мандрую я іноді й автостопом, але, коли їдеш поруч із людиною в тісній автівці, важко опиратися спокусі її запаху. Закінчується це, зазвичай, погано. Для того, хто погодився підвезти такого попутника.
Письменники, кінематографісти та інші творчі діячі романтизують та сексуалізують нас, зображаючи вампіра загадковим, блідим красенем, героєм-коханцем. Це особливо смішно. Можу побитися об заклад, що вам не те що романтики якоїсь та палких поцілунків у шию — сидіти поруч зі мною не захотілося б! Я потворний (не як чудовисько, а дуже пересічно, суто по-людському бридкий) і від мене смердить, як від компостної ями. Сам я не звертаю на це уваги й не почуваюся брудним, так само, як не почувається брудним дикий звір, а ось вам було б дуже неприємно, повірте. Жінки цікавлять мене тільки як здобич. Так само, як і чоловіки чи діти. Мені все одно, чиєю кров'ю втамувати свою спрагу, я просто обираю найбільш доступну жертву, яку можна вбити з мінімальним ризиком. Ті, хто уявляють вампірів жорстокими кровожерливими монстрами, мабуть, ближчі до істини, але й вони не зовсім праві. Докори сумління мені не дошкуляють. Я такий як є, хіба, скажімо, койот почувається винним у тому, що він когось роздер? Це для нього цілком природно. Я люблю вистежувати й полювати, в цьому є певний азарт, але я не люблю завдавати жертвам зайвих страждань. Зазвичай, моєю здобиччю стають такі самі знедолені бідолахи, як я. Нікому не потрібні люди, яких ніхто не шукатиме. Харчуємося ми, на щастя, доволі рідко — раз на кілька місяців, інакше мене б уже давно зловили. Я — старий та обережний хижак, що чудово навчився замітати сліди. Лише зрідка я нападаю на так званих «гідних членів суспільства». Вбиваючи таку людину, я усвідомлюю, що псую життя тим, кому вона дорога, руйную чиєсь щастя. Від цього мені сумно й трохи солодко водночас. Мені здається, що я таким чином відновлюю якусь справедливість, адже сам я дуже нещасний. Одного разу я вбив молоду красиву жінку — витяг її просто з машини, під час нічного сеансу в ось такому кінотеатрі просто неба. Вона, мабуть, посварилася зі своїм чоловіком (на пальці в неї була золота обручка, яку я потім продав за безцінь), поїхала трохи розвіятися та вирішила подивитися фільм. Я затягнув її до лісу і, випивши до останньої краплі, ще довго тримав у обіймах, вдихаючи запах чистоти та затишку. В цьому не було жодного сексуального підтексту, просто мене ніколи ніхто не обіймав.
В кіно часто показують вампірські клани. Це теж дурість. Будь-який вампір — вигнанець та одинак. Ми не розмножуємося статевим шляхом, вампіри взагалі імпотенти (знову ж таки, поіржемо з кіношних вампірів-коханців), людина, яку вкусили, не стає кровопивцею сама, вона просто вмирає. Або виживає, якщо їй не перегризли горлянку і вампірові щось завадило довести справу до кінця. Думає потім, що на неї напав якийсь звір (якщо не бачила нападника) чи божевільний. Звідки ж ми тоді беремося? Та якби я це знав! Просто одного непрекрасного дня, в цілком звичайній, нормальній родині, народжується кволе дитя, яке весь час хворіє, але не помирає, повільно росте і разом із ним зростає його незрозуміла жага. Аж поки, піддавшись своєму інстинктові, це дитя врешті-решт не скуштує чиєїсь крові. Зазвичай, першою жертвою стає якась тварина, але апетит приходить під час їди, хочеться більше й краще, там і до людей недалеко. Тоді, нарешті знайшовши себе, юний вампір входить у силу, досягає зрілості, потім припиняє старіти. Ми не терпимо конкурентів. Ніколи не ділимося здобиччю і не полюємо разом. Зустріч двох вампірів завжди закінчується бійкою за «мисливські угіддя». Якщо я випадково забрідаю на чужу територію, мене женуть звідти нещадно. Так само роблю і я. Вампір — це просто самотній хворий вилупок, який не може здохнути поки його хтось не вб'є. Навіть сам вбитися він не здатен. Я намагався безліч разів, але в нас настільки розвинений суто тваринний інстинкт самозбереження, що він просто не дозволяє нам завдати собі якоїсь непоправної шкоди. Щодо часнику, срібла, і того, що ми нібито не відображаємося у дзеркалах і не можемо зайти до приміщення, доки нас туди не запросили, то це взагалі повна маячня, не знаю навіть звідки це взялося. Що вживала людина, яка першою придумала, що ми здатні перетворюватися на кажанів чи дим, я теж не знаю.
На екрані огрядний, броватий «Дракула», вибалушивши очі та вищирівши штучні ікла наближається до прекрасної героїні. «Ні! Ні!», кричить вона і її гарненьке порцелянове личко кривить гримаса старанно вдаваного жаху. Обидва безбожно переграють. Я позіхаю. Цей фільм якийсь навіть несмішний, от коли я «Сутінки» дивився, то просто живота зі сміху надірвав. Опереточний «граф» смачно вгризається в ніжну дівочу шию, білою шкірою струменить цівка бутафорської крові. Мій рот мимоволі наповнюється слиною. Зробивши свою чорну справу, «Дракула» театрально загортається в плащ та зникає у хмарі густого диму. «Ще й газонув наостанок», саркастично констатую я. Далі відважний мисливець на вампірів, звісно ж, убиває лиходія, недоїдена героїня врятована, хеппі-енд. Як усе банально. Екраном знизу вгору повзуть титри, нічний сеанс добіг кінця, автівки починають роз’їжджатися, я, так ніким і не помічений, іду. До світанку ще далеко, але мені геть нема чого робити, тож лишається влаштувати десь ночівлю. Петляю між соснами, заглиблюючись усе далі в ліс, знаходжу одну зі своїх схованок і влягаюся там, накрившись кришкою з моху. Пахне цвіллю, за комір моєї брудної сорочки заповзають хробаки, мені вогко й холодно. У шлунку вже бурчить, отже скоро знову доведеться вирушати в мандри. А поки що час спати, сподіваюсь, мені насниться щось цікавіше за сьогоднішній фільм.
