Розділ 7, в якому Дурень прямує до Вежі
Тонкі пальці вправно тасують карти. Таємнича посмішка кривить коралові вуста. Темні очі дивляться уважно і чіпко. Ніби на нього, а насправді — крізь. У самісіньке єство.
Важкі штори створюють морок і затишок в кімнаті. При світлі свічок її шкіра здається неприродно білою. Чорна сукня і чорні кучері. З прикрас — лише камея на шиї із темно-червоним каменем. У серці і очах — пітьма.
Пітьма цієї жінки зовсім не схожа на його власну — холодну й хижу. Вона бентежна й мінлива, наче неспокійні води Великої Ріки, на дні якої рано чи пізно знаходять спокій всі шукачі скарбів. Цей вир затягує його, як затягнув вже багатьох інших. І він не проти. На якусь мить він дозволив собі уявити, що це все не гра, не майстерна вистава на публіку, нехай лише для одного глядача. Але…
Він дивився на колоду карт, що танцювала в її руках. На тонкі білі пальці, що з легкістю фокусника створювали ілюзію дива.
Його темрява просилась назовні. Не гарчала і не скалила зуби. Їй просто… було цікаво?
Гоббс все ж таки наважився. Дав їй трохи волі та дозволив вийти з клітки, притримуючи повідець. Готовий будь-якої миті смикнути за нього і загнати свого примарного гончака назад.
«Софіє!» — подумки покликав її тим іменем, що було йому відоме.
Вона звела погляд і глянула на нього із подивом.
— Он як? — голос приємний і глибокий. І здивування у ньому майже щире. — Не подумала б на вас, містере…
— Інспектор Мілтон Гоббс, — відрекомендувався він.
Коротка пауза. Швидкий погляд.
— То що вас привело до мене, інспекторе?
— Ваші вікна.
— Хіба з ними щось не так? — В її голосі відчувалася насмішка.
— Цієї ночі під вашими вікнами вбили людину, — його ж голос навпаки, стриманий і серйозний. — Можливо ви щось бачили чи чули?
Вона похитала головою.
— Вікна моєї спальні виходять на протилежну сторону.
— Можливо чули інші?
— Про це краще в інших і питати.
Вона ж кепкує з нього, чи то йому лиш здається?
— Ви ж вже знаєте, кого вбили? Яку ж треба було мати силу, щоб перемогти Джекі Джонса?
Ворожка кинула на нього швидкий здивований погляд.
— Не перебільшуйте. Навіть моєї сили було б цілком достатньо. Перевага Джонса завжди була в тому, що він не гребував бити в спину. Просто цього разу хтось вдарив першим, — і після короткої паузи додала: — Ні, мені не відомо, хто то був.
— А якби знали — сказали?
Гоббс сумнівався. Міг би натиснути, але не хотів це робити завчасно.
— Сказала б, — відповіла вона.
Брехала?
— Не дивіться на мене з такою підозрою, — легко посміхнулась. — У мене немає причин щось приховувати. Джонса тут не любили. Боялися. Але його вбивця лякає мене сильніше.
Танець карт в її руках заворожував.
— Що можуть ваші карти? Вони бачать майбутнє, чи відкривають минуле?
— Це б було занадто просто. Вони не дадуть вам прямої відповіді на питання. Це лише дороговказ, який часом допомагає не заблукати.
Ворожки та шахраї завжди напускають туману. Жодної чіткої відповіді. Але це ж і не допит.
— Я зараз в такому становищі, — інспектор стиснув пальцями перенісся, — що не відмовлюсь від будь-якої підказки.
Вона подивилась на нього довгим поглядом темних очей.
— Гаразд. Я можу запропонувати вам дещо. Якщо не злякаєтесь.
На обличчі Гоббса був скепсис. Він не вірив. Проте його відчай був достатньо сильним, щоб схопитись за будь-яку зачіпку.
— Що саме ви пропонуєте?
— Є один засіб. Він відчиняє двері свідомості. Дозволяє зазирнути за межі. Я могла б відчинити їх для вас. Але весь шлях ви маєте здолати самостійно. Це може бути… важко.
— Я можу не повернутись?
— Загроза не в цьому, — вона наморщила чоло, підбираючи слова. — Ви повернетесь. Як тільки дія зілля закінчиться, вас викине назад. Але те, що ви там побачите може вас змінити. Деколи такі зміни можуть бути не на краще.
Інспектор удав, що розмірковує над її словами. Хоча ще до того як вона договорила, вже знав, що погодиться. Він вже бачив достатньо у своєму житті, щоб боятися вивертів своєї свідомості.
— Гаразд, несіть своє зілля.
Ворожка кинула карти на стіл та граційно піднялась. Вийшла з кімнати, а коли за хвилину повернулась, в її руках було два келихи та пляшка.
Поки її не було, Гоббс, швидше з цікавості, ніж з іншої причини торкнувся рукою карт. Колода все ще зберігала тепло рук Софії. Він зняв верхню карту і перевернув малюнком догори.
Вежа, охоплена полум’ям.
Побачене йому не сподобалось, тож він перевернув другу.
Дурень, що відвернувши голову, з усмішкою крокує у прірву.
