Грім і блискавка супроводжували дійство ніби невідʼємна частина. Вони були такі природні в даній ситуації, ніби інакше й бути не могло.
Священник в білому одязі, заплющивши очі і склавши долоні в молитві, повторював слова латиною, раз за разом, все голосніше і голосніше. І чим гучнішим ставав його голос, тим слабшим ставав його супротивник.
Він був величезний, з попелястою шкірою, моторошними чорними очима і довгими рогами, що робили його ще грізнішим. З пащі, з безліччю гострих зубів, лунав моторошний рик, що пронизував до кісток. Демон в чорних сталевих обладунках, тримав в руках палаючого меча і люто дивився на всіх, хто ховався за спиною священника.
Вони чекали доки він втратить свою демонічну силу і ослабне звʼязаний святим словом.
Демон не міг наблизитися, відчував що, чим ближче він до священника, тим важче зробити наступний крок. Меч ставав все важчим, тіло ніби наливалося свинцем.
Священник кивнув головою — це був сигнал для інших. Вони схопили освячений ланцюг і почали швидко наближатися до демона.
Щойно освячене срібло торкнулося його шкіри, вона зашипіла від опіку. Демон несамовито заревів. Меч випав з ослаблих рук, а він моторошно волав, доки його зковували срібними ланцюгами, не в силах побороти дію святого слова.
На останньому «Амінь» світ померк в очах демона і він провалився в небуття…
********
Минуло років двісті і вже давно не лишилося жодного живого свідка тієї події.
Грозові хмари затягли небо, віщуючи неспокійну, далеко не тиху ніч. Сильний вітер завивав навколо монастиря і, ніби щось шукаючи задував в кожну шпаринку.
Агнес поглянула на вікно високо під стелею, з якого було видно шматочок чорного неба і зітхнула. Вона знову відволіклася від роботи, задумалася, не закінчила вчасно прибирання в бібліотеці і пропустила вечірню службу. Матінка Настоятелька буде незадоволена… «Краще не потрапляти їй на очі,— подумала вона, закусивши губу.— Зараз швидко закінчу прибирання, а як всі поснуть — тихенько проберуся до себе в келію, може ніхто не помітить…»
Дівчина поправила темне пасмо волосся, що вибилося з під хустки і вмокнувши ганчірку в відро з холодною водою, прийнялася мити підлогу.
В мерехтливому сяйві свічки по бібліотеці гуляли страхітливі тіні, що разом з перекатами грому, створювало лячну атмосферу.
Раптом Агнес почула кроки і чиюсь тиху розмову. Вона впізнала голос Матінки Настоятельки і її вірної помічниці сестри Софії. Агнес кинула ганчірку і підскочивши до столу, де горіла єдина свічка, злякано зиркнула в бік дверей. Вони явно йшли сюди.
Дівчина хутко дмухнула на свічку і заскочіла під стіл, затамувавши подих. Подумки вона лаяла себе за таку дитячу поведінку. Велика дурість вважати, що це спрацює і вони її не помітять. Кроки наближалися. Незважаючи на шум грози, дівчина чула, як настоятельниця пройшла повз, ледь чутно промовляючи молитву. Вона була така зосереджена, що дійсно не звернула увагу на свічку з якої йшов ледь помітний димок.
Агнес прислухалася і визирнула. Мати Анна разом з сестрою Софією, що тримала свічку, підійшли до стіни з фрескою, що зображувала Архангела Михаїла. Сестра Софія мовчала опустивши голову, а настоятельниця натисла на зображення пʼяти архангела. Почувся звук, характерний для переміщення чогось важкого по камʼяній підлозі. Збоку від Анни відкрився потаємний прохід. Агнес здивовано відкрила рота, спостерігаючи, як вони тихо спустилися в темряву тунелю. На якусь мить вона розгублено завмерла, не знаючи що робити, але раптом почула крик.
Розпачливий чоловічий крик. Здавалося, що когось сильно катують. Крик був сповнений такої муки, ніби той, хто кричав переживав найжахливіший біль в своєму житті…
Агнес не могла повірити своїм вухам, не розуміла, що відбувається і перший порив — піти і дізнатися: що там таке? хто кричить? і чому?
Вона вилізла з під столу і зробила крок вперед. Одразу в голові промайнула думка, до яких наслідків призведе її втручання… Очевидно — те, що відбувається в тій таємничій кімнаті, було чимось дуже секретним. Можливо для Агнес було б безпечніше зробити вигляд, що вона нічого не знає… Повагавшись кілька секунд, вона швидко розвернулась і кинулася до дверей, але вони були зачинені на ключ. Агнесс безуспішно посмикала двері, до останнього сподіваючись, що вони відкриються. В розпачі вона кинула погляд на тунель, де було видно слабке світло. Крик продовжувався і краяв серце дівчини. Вона не могла зрозуміти, що там відбувається, хто цей чоловік і чому Настоятелька катує його… Вона не знала, як вчинити. Втрутитися і видати себе, чи почекати більш вигідного моменту? Якщо втрутиться, точно буде покарана, скоріше всього — дуже суворо… Але і слухати його крики було нестерпно. Чому? Навіщо? Мати Анна була суворою з послушницями і ученицями, але щоб катувати… Звідки він взагалі взявся в жіночому монастирі? Чому його ховають в підземеллі?…
Агнес прикрила рота рукою, бо крик став ще більш пронизливий.
Скільки вона простояла, картаючись муками совісті, що своїм невтручанням дозволяє комусь переживати нестерпні муки, вона не знала. Здавалося, це тривало безкінечно довго.
Раптом крик припинився. Дівчина насторожено прислухалася. Почулися кроки. Хаотично озирнувшись, навпомацки в темряві, Агнес кинулася під найближчий до неї стіл, боляче вдарившись об нього стегном. Вона зціпила зуби і затамувала подих, прислухаючись до кроків, що наближалися. Почулося, як потаємний хід закрився.
— Кожного разу все голосніше кричить…— невдоволено прошепотіла сестра Софія.
— Цить, не можна про нього говорити…— шикнула на неї Настоятельниця.
Вони квапливо пройшли повз, Агнес чітко почула, як лязгнув за ними засов замка.
Шоковано розширивши очі, вона усвідомила, що зачинена в бібліотеці…
Раптовий грім змусив дівчину перелякано сіпнутися. Серце несамовито вискакувало з грудей від страху. Вона лишилася сама, зачинена в темній бібліотеці до ранку…
«Хоча… не зовсім сама…»— згадала про загадкового чоловіка в підвалі Агнес. Вона вилізла з під столу і поглянула туди, де раніше був прохід в підземелля. Темрява була непроглядна. Вона могла орієнтуватися лише за вікном високо під стелею, що було якраз над фрескою.
Обережно навпомацки вона почала просуватися вперед. І дійшовши до стіни, почала шукати пʼяту Архангела, хаотично натискаючи на деталі фрески. Після безлічі невдалих спроб, вона нарешті почула знайомий звук. Стіна відʼїхала вбік, слабке світло з тунелю манило дівчину. Вона підійшла до проходу і притримуючи довгу спідницю почала повільно спускатися старими камʼяними сходинками. Джерело світла буле десь знизу, за поворотом. Ухиляючись від павутиння, що шматтями звисало зі стелі тунелю, дівчина спустилася до низу і на мить завагалася. «А раптом він вже мертвий? А раптом він кинеться на мене?— вона різко розвернулася, зібравшись втекти нагору.— А якщо йому потрібна допомога?»
Дівчина глибоко вдихнула і вирішила все таки обережно визирнути. Але не встигла, почула приємний чоловічий голос:
— Ти ще не награлася Анно?
Агнес злякано застигла: «Він живий, і дуже бадьорий, певно краще піду нагору…»
Між тим чоловік продовжив задумливо:
— Хоча, ні… Твоє серце калатає від страху, як в маленького зайченяти… Ти точно не Анна… Хто ж ти? Не бійся, Зайченя… Вийди сюди…— його голос заворожував і манив.— За стільки років сюди не спускався ніхто окрім Анни… Навіть її подружка не наважувалася стати так близько, як стоїш ти… Тебе привела сюди цікавість? Я задовольню її. Я так довго ні з ким не говорив… Зайченя?
Агнес вагалася. Страх і цікавість боролися в ній. Врешті вона зробила нерішучій крок і визирнула, зустрівшись поглядом з чорними очима. Дівчина вражено застигла.
Це був найгарніший чоловік з усіх, що коли-небудь бачила вона в своєму житті. Неймовірно правильні риси обличчя, чорне волосся, такого глибокого темного кольору, що здавався нереальним, гріховно спокусливі губи, що зігнулися в напівусмішці, і тіло… Агнес поспішно заховалася, зрозумівши що він помітив, як вона безсоромно роздивлялася його ідеальний торс. Він був лише в штанях, босий, стояв в колі із свічок. Закований по рукам і ногам срібними блискучими ланцюгами, що кріпилися до підлоги.
— Зайченя…— покликав він лагідно.— Не йди…
Вона уткнулася потилицею в стіну і глибоко вдихнула відганяючи образ його тіла з перед очей. Та видіння не полишало її, навпаки кортіло знову поглянути на нього, краще роздивитися…
— Господи…— прошепотіла вона, заплющивши очі.
— Не вздумай молитися,— невдоволено пробурмотів чоловік.
Агнес здивовано розплющила очі: «Він прочитав мої думки?». Вона підхопила спідниці і швидко побігла нагору сходами. Губи шепотіли молитву, але перед очима досі стояв образ загадкового незнайомця в кайданах. Щойно Агнес вийшла з підземелля — прохід закрився сам, ніби приховавши цю таємницю за товстими стінами.
Вона вмостилася на лаві, і безуспішно намагалася відволіктися від думок про те, що бачила і чула… Це було неможливо. Вона бачила його всього коротку мить, але так чітко запамʼятала кожну деталь його зовнішності, що його образ не зникав і не стирався з її памʼяті, бентежачи і інтригуючи. В неї в голові роїлося купа питань, на які не було жодних відповідей. Врешті вона не зчулася, як задрімала, а прокинулася під ранок від голосного брязкоту ключів, якими хтось відкривав бібліотеку. Агнес завмерла, радіючи, що в бібліотеці темно, вона сподівалася, що її і цього разу ніхто не помітить.
Знову матінка Настоятелька разом з сестрою Софією пройшли до фрески, з одною єдиною свічкою. Так само як і перед цим відкрили прохід і спустилися.
Агнес підвелася і, тихо просковзнувши між столами, підійшла до дверей. Знову почула той страшний, повний розпачу крик, вона озирнулася і, прошепотівши: «Діво, Маріє, пробач мені мою малодушність…», смикнула ручку дверей. Полегшено зітхнувши, коли вона піддалася і відчинилася, вона тихо висковзнула і кинулася до себе в келію, так швидко як тільки могла.
*******************************
Три дні Агнес намагалася робити вигляд, що нічого не знає. Три дні вона уникала дверей бібліотеки, боячись навіть підходити до коридору, що вів до цього моторошного, тепер, приміщення. Три дні вона молилася, про прощення, бо її досі мучила совість, за те, що вона втекла. А потім їй почали снитися сни. Розпусні, гріховні сни, з тим самим загадковим незнайомцем, де вона не лише дивилася на його бездоганне тіло, а мала змогу торкнутися… Три несамовиті ночі, де уві сні він торкався її своїми гарячими губами і сильними руками… Сни, котрі здавалися яскравішими і насиченішими, ніж сіра реальність, в якій були лише тяжка праця і молитви.
******************************
Розкішні апартаменти, вогонь в каміні, палахкотіння свічок в канделябрах.
Агнес на мʼякому ліжку, лежала в обіймах незнайомця.
— Я більше не зможу прийти до тебе в снах, Зайченя,— прошепотів він поглянувши їй в очі і ніжно прибравши неслухняне пасмо зі щоки.
— Чому?— розчаровано спитала Агнес.
— В мене не вистачить більше сил на це…— зітхнув він.— Ти маєш прийти до мене сама.
— Куди?— злякано прошепотіла вона.
— Ти знаєш де я,— усміхнувся він і приник до її губ пристрасним поцілунком, від якого вона ледь не збожеволіла, таким він був палким і солодким. Відсторонившись, він поглянув їй в очі:— Я там, де ти мене лишила.
Сон обірвався і вона прокинулася в холодній напівтемній келії.
До ранку їй так і не вдалося заснути. Вона лежала і переконувала себе, що цей сон нічого не означає. Навіть подумати не сміла, щоб знову туди піти.
Цілий день вона була задумлива, допомагаючи сестрам на кухні. Не могла зосередитися під час обідньої служби, неуважно слухала сестру Софію, коли та її лаяла… Вночі вона спала неспокійним сном без сновидінь, а на ранок почувалася виснаженою… Це тривало кілька днів. Дівчина почувалася самотньою, нещасною і втратила жагу до життя. Вона відчувала пустку всередині, ніби якась частинка її зникла, загубилася і назавжди втрачена.
— Агнес, мене турбує твій вигляд? Ти захворіла?— спитала стурбовано матінка Настоятелька, після вечірньої служби.
— Ні, матінко, зі мною все добре,— опустивши голову промовила дівчина.
Анна повернула голову до сестри Софії, що стояла поруч:
— Хай завтра відпочиває, звільніть її від роботи, геть погано виглядає.
— Дякую, матінко.
Софія простягнула Агнес товстий молитовник:
— Віднеси його до бібліотеки і йди відпочивай.
Агнес нервово ковтнула і тремтячою рукою взяла книгу. Не насмілилася перечити, хоча зовсім не хотіла підходити до бібліотеки. Обхопивши книгу обома руками, вона, як зачаклована, пішла до бібліотеки.
Щойно переступила поріг, вона застигла, зрозумівши, що не зможе просто так піти звідси. Вона хотіла його побачити. Знала, що чоловік з її снів — лише плід її уяви і гріховних фантазій, але хотіла ще раз побачити, того хто так збентежив її душу. Дізнатися про нього, або переконатися, що те, що вона бачила — не було з нею насправді. Може вона просто вигадала все… Ще один дивний сон… Чому це не може бути сном?
Агнес поклала книгу і загасивши свічку зачаїлася. Вона мала дочекатися часу, коли всі заснуть. Потай сподівалася що ніхто не зайде, але зовсім не здивувалася коли почулися кроки і тиха розмова. Дівчина сумно зітхнула, зрозумівши, що знову їй доведеться терпляче слухати крики болю і розпачу.
«Отже не сон…»— подумала вона почувши, як закричав чоловік десь в глибині підвалу.
Серце боляче стислося — «невже вони роблять це кожного дня?»
Вона різко підвелася і зробила кілька кроків вперед — не могла більше слухати, але раптом почула шепіт:
— Ні! Зайченя, не йди, заховайся, почекай…
Вона вражено застигла на місці, не розуміючи, як вона почула такий знайомий, такий бажаний шепіт. Вона нерішуче зробила ще крок і знову почула його:
— Ще трохи, крихітко… не втручайся.
Серце вискакувало з грудей, Агнес не розуміла, як вона може чуть одночасно його крики і шепіт… Це здавалося неможливим, але вона не сумнівалася, що чула його. Дівчина повернулася до сховку і твердо вирішила перечекати. Нарешті крики стихли і вона почула, як повз пройшли Настоятелька і сестра Софія.
Лязгнув замок. Вона знову опинилася зачинена в бібліотеці, але тепер це її не лякало. Її лякало все окрім цього. Знайти пʼяту Михаїла цього разу було простіше. Тремтячою рукою, вона натиснула, і на мить завмерла, дивлячись на таємний хід, що відкрився. Завагалася лише на мить — чи варто робити крок в невідомість? Чи, може, ще не пізно повернути назад?… Агнес рішуче ступила на камʼяні східці і почала спускатися. З кожним кроком рішучість вивітрювалася з неї, — вона йшла все повільніше, ніби кожен наступний крок був важчий за попередній.
Врешті вона завмерла на останній сходинці. В голові промайнула думка: «Нащо я сюди прийшла?».
— Ти повернулася до мене, Зайченя?
Від його голосу в грудях, ніби щось спалахнуло. Тепло розлилося по всьому тілу, а подих перехопило — він ще не побачив, а вже відчув її присутність? Хіба таке можливо? Вона не наважилася нічого промовити, ніби язик присох до піднебіння.
— Зайченя? Не бійся… Я не скривджу тебе…
— Хто ти?— тихо спитала дівчина, не зрушивши з місця.
— Можеш звати мене Бел.
— Чому ти тут?
— Бо не можу піти. Це ж очевидно. Зайченя, нам буде зручніше говорити, коли ми бачитимемо один одного. Підійди ближче.
— Я постою тут.
— Ти ж бачила ланцюг? Я нічого тобі не заподію, — ніби підтверджуючи його слова, почувся брязкіт металу.
— Чому ти в ланцюгах?
— Бо Анна не хоче мене відпускати… Вона отримує задоволення катуючи мене.
— Матінка Настоятелька?— недовірливо перепитала дівчина.
— А хто ж ще… Виходь,— не вгамовувався він, але це не було схоже на наказ, скоріше прохання.
— Ти без одягу…— ніяково промовила Агнес відчуваючи, як спалахнули щоки.
— Ну то й що?— байдуже спитав він.
— Мені не можна бачити оголеним чоловіка, з яким я не складала шлюбних обітниць…
— Я обіцяю нікому не казати,— вкрадливо промовив він.
— Це гріх… Господь все бачить…
Чоловік голосно засміявся і додав:
— Звісно, йому ж більше нічого робити, окрім як стежити, щоб монахині не задивлялися на чоловіків.
— Це богохульство,— обурилася дівчина, попри те, що його сміх заворожував.— І я не монахиня, я лише навчаюся тут.
— Тим паче. Якби ти склала обітницю, тоді напевно це було б дуже погано, для твоєї душі… Виходь. Я окрім Анни не бачив нікого тут вже багато років. Я хочу побачити тебе.
Агнес повільно вийшла на світло і завмерла не підводячи голови, смиренно тримаючи руки перед собою.
Чоловік з цікавістю оглянув її. Вона була збентежена і боялася підняти очі, хоча дуже хотілося піддатися спокусі і ще раз поглянути, мабуть саме тому вона зробила цей крок і покинула своє укриття. Він мовчки чекав, ніби знаючи, що вона зараз бореться сама з собою. Хоча вона не дивилася на нього, але ніби фізично відчувала, як його погляд застиг на її обличчі.
— Зайченя, чому ти спустилася сюди?— спитав він.
— Я чула крики… Хвилювалася, чи не потрібна допомога…— на мить вона втратила над собою контроль, поглянула на нього і одразу ж відвела очі вбік, кудись під стелю, пообіцявши собі кілька годин молитися, щоб спокутувати цю слабкість.
— Від того, що ти поглянеш на мене, з тобою нічого не станеться…— їй здалося, що його забавляло її збентеження, принаймні його тон говорив саме про це.— Втім як хочеш, якщо стеля цікавіша — дивися на стелю.
— Чому Матінка Анна тримає тебе тут?—спитала Агнес, вирішивши змінити тему. — Звідки ти тут? Хто ти? Чому вона тебе катує?
— Ти питаєш це у стелі?— хитро спитав він.
Дівчина закусила губу і перевела на нього погляд, з усіх сил намагаючись не опускати очі нижче його підборіддя:
— Я питаю в тебе.
— Мені подобається, як ти червонієш, Зайченя,— усміхнувся він, а в неї від цієї усмішки ніби зупинилося серце. Вона знову опустила очі в підлогу і саме зараз звернула увагу, що коло із свічок, було оточене колом із містичними символами, і на самих ланцюгах були також символи. Вона не розуміла їх значення. Тут відбувалося щось дивне, незбагненне. Вона нічого не розуміла. Мозок не міг вигадати жодного логічного пояснення тому, що вона бачила. По спині пройшовся холодок поганого передчуття.
— Ти не відповів.
— Тобі не сподобаються відповіді, Зайченя.
— Я хочу зрозуміти, що тут відбувається.
— Підійди ближче, і я все тобі розповім,— його голос здавався трохи лиховісним, тому вона не поспішала. Вона справді почала почуватися зайченям, котрого намагається вполювати хижак.
— Мені тут добре…
— Поглянь на мене,— це вже прозвучало владно і мимоволі вона зустрілася з ним поглядом.— Підійди,— сказав він і Агнес зробила крок вперед, не в силах відвести погляд від його темних очей.— Ще ближче.
Вона зробила ще крок. Її ліва нога наступила на один з символів і свічки миттєво спалахнувши почали миготіти, частина з них згасла.
Він, дзенькнувши ланцюгами, схопив її за лікоть і смикнув до себе. Агнес злякано застигла відчуваючи, як він міцно тримає її руку, а іншою притискає її до себе за талію. Долоні дівчини опинилися на його оголених гарячих грудях. Обличчя палало від усвідомлення того наскільки це гріховно і від думки, що якась частина її була в захваті.
Агнес боялася підвести очі на його обличчя. Серце вже не калатало — воно завмерло, вона навіть, здавалося не дихала. Він відпустив лікоть і одним рухом зняв з її голови білу хустку і висмикнув стрічку з волосся, що до цього було заплетене в тугу косу.
— Так набагато краще, Зайченя…— прошепотів він нахилившись до її вуха. Від його шепоту по шкірі побігли мурашки.
— Відпусти,— тихо попросила вона.
— Ні, крихітко,— він вказівним пальцем змусив її підвести голову і поглянути в очі.
В Агнес знову зʼявилося відчуття, що вона не володіє собою, не в змозі відвести погляд. Ніби зачарована вона дивилася в його темні очі і втрачала звʼязок з реальністю, не могла ні про що думати, окрім безмежної порожнечі, що таїлася за ними. Його рука ковзнула до її шиї, розстібуючи верхні ґудзики на комірі сукні, ніби обпікаючи її ніжну шкіру кожним доторком.
— Що ти собі дозволяєш?— злякано і обурено спитала вона, відчувши як вільніше стало дихати. Його рука зупинилася дійшовши до ключиць.
— Не хвилюйся,— промовив він усміхнувшись.— Маю дещо прибрати.— Він схопив рукою розпʼяття, скривившись ніби від болю, зірвав його з її шиї і викинув геть. Поглянувши їй в очі усміхнувся:— Мені подобається твій хід думок, маленька розпусниця.
Його обличчя було надто близько, подих надто гарячий, а вся ситуація нагадувала сон. Не страшний кошмар, а один з тих снів, що хвилювали її серце, і лишали душевного спокою, про які вона соромилася розповідати кому небудь. Її щоки збентежено спалахнули.
— Я так довго чекав на звільнення, Зайченя…— нахилившись прошепотів він, притримуючи її за підборіддя, щоб вона не відвертала обличчя.— Нарешті це станеться…
— Що станеться?— тихо спитала Агнес, боячись поворухнутися.
— А це вже залежить від тебе, Зайченя,— лиховісно прошепотів він, блиснувши очима.— Або я виберуся сам, перед сходом сонця, і загинуть всі… Окрім тебе, я подарую тобі таку милість, за те що звільнила. До інших не буду таким поблажливим. Я виберуся так чи інакше, бо ти порушила захисне коло і згасила свічки. Це вже не змінити.
— Господи…— прошепотіла злякано Агнес, відчуваючи, як його рука ковзнула на її шию.
— Тут, в цьому підземеллі, його немає і ніколи не було, Зайченя. І зранку його в обителі не буде… Я звільнюся і влаштую кривавий бенкет.— Його тон свідчив про те, що він не жартує і дійсно готує жахливу долю для всіх хто трапиться йому на шляху.— Їх можеш врятувати лише ти, від тебе залежить чи доживуть вони до світанку. Але чи вистачить в тебе сили духу?
— Що я маю зробити, щоб цього не було?— пошепки спитала дівчина.
— Все просто,— він спокусливо усміхнувся, окинувши її поглядом.— З усього, що ти мені могла б запропонувати, мене цікавить лише одне — твоя душа, Зайченя.
— Нащо?— розгублено спитала дівчина, відчуваючи його пальці, котрі вивчали пульсуючу венку.
— Цього я тобі вже не скажу, твій розум не здатен це осягнути. Але мені саме потрібна невинна душа дівчини, котра здатна пожертвувати собою, заради інших.
— Якщо я не пожертвую собою…
— Житимеш з усвідомленням того, що могла всіх врятувати, але нічого не зробила.— Закінчив він замість неї.
— А якщо погоджуся?— ледь чутно спитала дівчина.
— Ти належатимеш мені душою і тілом. Я зроблю все, щоб ти впала так низько, як не падала жодна смертна жінка. Твоя душа стане такою чорною, що ти станеш навіки проклята і тобі назавжди буде закрита дорога до світла. Ти страждатимеш доти, доки не виконаєш те для чого мені потрібна. Я заберу тебе з собою.
— Куди?
— До Пекла, дурненька.
Агнес почала хаотично хитати головою, не підводячи на нього очей, страх захопив її в свої міцні обійми:
— Ні, ні… я точно не та, хто тобі потрібен… Я не можу… Відпусти мене…— з очей потекли сльози. Їй хотілося втекти, заховатися, прокинутися від цього страшного кошмару.
Він відпустив, з усмішкою спостерігаючи, як вона з острахом позадкувала і швидко зникла з виду. Її віддалені поспішні кроки чулися на сходах.
—Думай, Зайченя, в тебе часу небагато…— почула вона вслід його насмішкуваті слова.
Агнес вискочила в темну бібліотеку і з розгону боляче вдарилася об стіл, котрий не побачила. Одразу за нею з шумом закрився потаємний хід. По щокам текли сльози, руки тремтіли, а серце, вистукувало так, немов хотіло вирватися з грудей. Голосний гуркіт грому змусив її злякано підскочити. Навпомацки вона залізла під стіл, обхопила коліна руками і дала волю емоціям, котрі не в силах була стримувати.
Цей чоловік дуже її налякав і разом з тим вабив до себе, ніби метелика вогонь. Вона не розуміла своїх почуттів. Якась частина її хотіла повернутися до нього в обійми і це лякало ще більше, ніж його моторошна обіцянка. «Як я могла сподіватися, що він виявиться таким же, як був в снах? Він — зло. Підступний спокусник, що заліз мені в голову і маніпулював мною… Все для того, щоб я спустилася і порушила захисне коло… Невже я зробила непоправну помилку? Чи можна все виправити?» Агнес змахнула сльозу з обличчя і почала молится, і тут же почула його шепіт над самим вухом:
— Припини негайно, це не допоможе…
Вона злякано озирнулася — поруч нікого не було. Агнес приречено зітхнула, почуваючись загнаною в кут і винуватою. Її уява вже почала малювати жахливі картини того що може трапитися…
Скільки пройшло часу вона не знала, не зімкнувши очей вона сиділа в темряві і думала… Мучилася муками совісті, докоряла собі за нерозважливість. Вона хотіла все виправити. Думка, що хтось постраждає через її дії була нестерпною.
Врешті решт Агнес прийшла до висновку, що має зізнатися в усьому настоятельці. Раптом, вчинена нею шкода не така непоправна, як здається? Раптом, все можна виправити?
Вона почала чекати. Очікування було нестерпним, через шепіт який вона чула час від часу. Він кликав її, спочатку тихо і лагідно, а з часом почав вимагати, щоб вона знову відкрила тунель і спустилася до нього. Вона ігнорувала його, запевняючи себе, що якщо підкориться — зробить лише гірше. Він кликав все наполегливіше і опиратися було все важче. Частина її досі хотіла опинитися в його обіймах. Він ніби знав про це — продовжував маніпулювати її почуттями і промовляв спокусливо-гріховні обіцянки, від яких їй ставало спекотно.
Агнес була готова здатися, як раптом почула, як дзенькнула вʼязка ключів сестри Софії. Дві жінки тихо увійшли. Полумʼя свічки в руках сестри тремтіло, розганяючи темряву навколо них. Агнес стояла біля фрески опустивши голову і підбираючи слова. Вони побачили її, лише коли наблизилися впритул. На обличчі матінки Настоятельки застиг вираз здивування, який змінився справжнім жахом. Вона перевела очі на фреску потім знову на дівчину. Агнес впала на коліна:
— Пробачте мені, матінко…
— Що ти зробила?— пошепки спитала Настоятелька.
— Я не хотіла, чесно… я не знала… він кликав…
Софія злякано прикрила рота рукою.
Обличчя Настоятельки спотворила гримаса люті. З усією злістю вона боляче вдарила дівчину по обличчю товстим молитовником і квапливо рушила до фрески. Агнес від удару втратила рівновагу і впала на підлогу. На якусь мить в неї потемніло в очах, щока палала, сльози текли по обличчі, вона раптом відчула, що вже не має сил підвестися. Софія поставила свічку на стіл і поспішила за Анною.
За якусь хвилину Агнес почула жахливий повний болю жіночий крик. Матінка Настоятелька кричала так, що важко було навіть припустити, що там з нею відбувається. А потім був вереск сестри Софії, почулися її кроки. Вона намагалася втекти, і вже показалася в проході, але раптом щось ніби затягло її назад. Розпачливий крик, що раптово обірвався і звук чогось, що впало… Агнес злякано застигла сидячи на підлозі. Вона чекала, що він зараз вийде і ці кілька секунд тяглися нестерпно довго. Ніби час зупинився. Агнес в абсолютній тиші дивилася на відкритий таємних хід, затамувавши подих, боячись навіть ворухнутися. Нарешті тишу порушили кроки.
Він вийшов повільно, ніби не поспішаючи нікуди. І з його появою всі свічки, що були в бібліотеці спалахнули — приміщення осяяло світлом. Перше, що побачила Агнес — кров на його руках, торсі і трохи бризок на обличчі… Озирнувшись він помітив дівчину і підійшов, простягнувши до неї руку:
— Ходімо, Зайченя,— промовив він.
— Куди?— тремтячим голосом спитала Агнес, дивлячись на його закривавлені пальці.
— Я ж обіцяв, що ти будеш дивитися, як всі страждатимуть. Ходімо. Вставай сама, бо потягну силою,— його тон був досить переконливий, вона не сумнівалася, що він виконає і цю свою обіцянку.
— Не вбивай більше нікого…— прошепотіла Агнес.
На його губах, зʼявилася лукава посмішка:
— Ти знаєш умову, Зайченя,— все ще подаючи її руку, промовив він.
Агнес повільно вклала свою тендітну руку в його закривавлену долоню. Він смикнув і дівчина знову опинилася в його обіймах.
— Ти готова віддати мені свою душу?— спитав він поглянувши в її налякані очі.
— Так, якщо більше тут ніхто не загине,— промовила Агнес.
— Хай буде так,— усміхнувся він і торкнувся її губ своїми.
Цей поцілунок не був схожий на жоден інший, він обпікав все всередині, ніби вогнем, випалюючи щось глибоко в серці. Агнес відчула раптовий біль, що пронизав все її тіло, ніби тисячі маленьких голок. А щойно він відсторонився вона відчула чорну порожнечу всередині…
— Ти врятувала кілька десятків сестер, а скоро знищиш тисячі, крихітко…— промовив він перетворюючись на страхітливого монстра. Величезного, рогатого, з попелястою шкірою в чорних блискучих обладунках.
