Якби той, хто знаходиться у позиції сильного (авторитета) по відношенню до вас, наказав би вам вдарити розрядом струму в 350 вольт іншу людину тільки за те, що вона неправильно відповіла на запитання тесту, ви б підкорились? Я б також ні.
Це дослідження Стенлі Мілгрема з Університету Йеля мало на меті дослідити природу покірності та садизму і призвело до тривожних результатів.
Дослідження Мілгрема, разом із тюремним експериментом Зімбардо, увійшло в історію психології як одне з найрезонансніших. Воно зустрічається та обговорюється у кожному тесті з загальної психології та у кожному підручнику із психології соціальної поведінки. Запитайте будь-якого студента психологічного факультету і, скоріше за все, саме це дослідження буде серед тих, які він згадає першими. На основі даного дослідження згодом була написала ціла книга (1974) на тему психології покірності, а також було знято документальну стрічку, що донині використовується підчас навчального процесу в університетах. На це дослідження часто посилаються, говорячи про поведінку покірності та механізмів підкорення, бо важливі не тільки його результати. Сам процес дослідження сколихнув наукових світ та увів у дискурс питання етичності залучення людей у експерименти подібного формату.
Ідея для проведення такого дослідження полягала в інтересі Мілгрема до того, звідки у індивіда внутрішні сили та мотивація на заподіяння фізичної шкоди людині виключно через вербальну вказівку іншого (наказ). Мілгрем прямо посилався на жахи Другої Світової та більш загально на історичну простоту та беззаперечну згоду із якою одні підкорюються словам інших. Мілгрем вірив, що в деяких випадках, внутрішня людська схильність до покори настільки вкорінена в рисах особистості, що вона зводить нанівець здатність індивіда поводитись морально, етично, емпатично.
Коли науківці вирішують детально дослідити механізми людської поведінки, перш за все їм треба розуміти яким чином утворити такі контрольовані умови, які дозволили би зосередитись на вивченні саме тієї риси людської природи, яка їх цікавить. Для певних досліджень це найскладніших етап, оскільки не всі ситуації з життя можна відтворити коректно у лабораторних умовах. Задача, що постала перед Мілгремом звучала так: як змусити одну людину наказати іншій заподіяти шкоди третій людині таким чином, щоб зрештою ніхто ні до кого не застосував методів фізичного впливу?
Теоретичні передумови
Первинна теоретична база даного дослідження полягала у тому, що люди схильні підкорюватись наказам тих, хто знаходиться у позиції авторитета по відношенню до них, навіть попри те, що ці накази можуть порушувати їхні особисті моральні та етичні установки.
Він вірив, що люди, які самостійно ніколи не завдали би шкоди іншому, з легкістю готові заподіяти навіть фізичного болю у разі, якщо б отримали вербальний наказ від того, хто видається їм достатньо могутньою та впливовою особою.
МЕТОД
Найбільш вражаючим було те, як технічно Мілгрем спланував цей експеримент у лабораторних умовах. Він розробив спеціальний пульт із позначками вольтажу поруч із перемикачами. Крок у 15 вольт розділив шкалу на 30 однакових секцій. Найменшим значенням на панелі був удар струмом у 30 вольт, кінцевим значенням – у 450 вольт. Їх було згруповано та виділено у декілька секторів: легкий удар струмом, помірний удар струмом, небезпечно: сильний шок. Ідея полягала в тому, що головний учасник експерименту матиме змогу адмініструвати цей пульт, завдаючи ударів струмом іншому учаснику експерименту натискаючи на перемикачі. Зараз ви, мабуть, подумали, що садистом був сам автор дослідження. Хоча апарат і виглядав правдоподібно і лякаюче, проте насправді ніяких ударів струмом не відбувалося.
Для участі в експерименті було відібрано 40 чоловіків віком від 20 до 50 років. Серед них були 15 магістрів та 15 робітників без освіти, 16 офісних співробітників, продавців або підприємців, та 9 спеціалістів. Їх знайшли завдяки рекламі у газетах та через прямі запрошення, надіслані поштою. Оголошення містило наступні дані: розшукуються волонтери для участі в експерименті, що проводить Йельський Університет, на тему дослідження пам’яті та навчання. Участь в експерименті оплачувана.
Чоловіків було рекрутовано окремо, тобто вони не були знайомі між собою, кожному учаснику запропонували винагороду у розмірі 4,50$ (за мірками 1963 року, на сьогоднішній день це еквівалент приблизно 30$). Усім пояснили, що оплата лише за те, що вони погодилися проходити експеримент в лабораторних умовах і вони можуть залишити собі гроші, незважаючи на результати експерименту. Це потрібно було для того, щоб учасники знали, що їхня поведінка ніяким чином не обумовлює отримання заробітку. Вони отримають його в будь-якому випадку.
Крім того, були ще два ключові учасники: конфедерат (47-річний бухгалтер, актор), якому задавали питання тесту та актор, вбраний у сірий лабораторний халат, що грав головного експериментатора.
Учасники прибували у лабораторію Йельського Університету в різний час, у прийомній кожен з них «зустрічав»«другого учасника»(конфедерата). Ясна річ, розкривати умов експерименту не можна було, оскільки це спотворило би усе дослідження, тому «головний експериментатор» кожному учаснику окремо давав ввідну інформацію про перебіг дослідження: це дослідження, що стосується навчання та покарання за помилки у процесі навчання. Після цього учасники тягнули навмання з капелюха папірці із позначками «вчитель» та «учень», щоб визначити свої ролі в експерименті. Цей етап був підлаштований таким чином, щоб справжні учасники завжди «випадково» отримували роль вчителя. Тримайте в голові те, що і «учень», і «експериментатор» були конфедератами.
«Учня» відводили в іншу кімнату за скло, де його садовили на стілець та приєднували до його тіла дроти та датчики, «вчитель» спостерігав за процесом. «Учень», хоча його тіло міцно опоясували паски безпеки, дроти та датчики, все ж мав змогу дотягнутися до кнопок з позначками A, B, C, D.
Задачу докладно пояснювали обом. Вона полягала у тому, в загальних рисах, що «учень» мав запам’ятовувати зв’язки у нестандартних парах слів та потім відтворювати їх. Задача була не з простих, тест був довгим, а пари слів жодна людина не змогла б запам’ятати та відтворити за час та в умовах експерименту. «Вчителю» треба було чітко та гучно зачитувати ці пари слів, після чого за допомогою тестових завдань перевіряти, чи запам’ятав «учень» вірні відповіді. «Головний експериментатор» пояснив «вчителеві» як користуватись пультом, що посилає розряди струмом: за кожну неправильну відповідь треба було натискати певний перемикач, поступово піднімаючи силу ударів. Все було обставлене настільки реалістично, що жоден з учасників не піддавав сумніву правдивість експерименту.
Відповіді «учня» були більш-менш зрежесовані, його відповіді були правильними та неправильними однакову кількість разів для кожного з «вчителів». З тим, як сила ударів струмом типу зростала, «учень» починав демонструвати ознаки дискомфорту та болю: нив, стогнав, повторював, що його непокоїть серце, кричав від болю. Реакції також були попередньо погоджені, «учень», як і «головний експериментатор» були акторами. На позначці в 300 вольт він валився на стіну та благав зупинити тортури. На наступних відмітках «учень» залишався мовчазним та відмовлявся давати відповіді. «Вчителю» було надано інструкцію розцінювати мовчання як неправильну відповідь та повторювати удар струмом.
Більшість з учасників експерименту в якийсь момент звертались до «головного експериментатора» за роз’ясненням, продовжувати експеримент чи ні. Коли це ставалось, «експериментатор» наказував продовжувати, він мав серію команд, які вимовляв з інтонацію, що поступово ставала жорсткішою, холоднішою та більш наполегливою.
Команда 1: Будь ласка, продовжуйте.
Команда 2: Експеримент вимагає, щоб ви продовжили.
Команда 3: Це цілком необхідно, щоб ви продовжували експеримент.
Команда 4: У вас немає вибору: треба продовжувати.
Мірою покірності визначалося те, на якій відмітці учасник відмовлявся підвищувати силу ударів струмом. На панелі було 30 перемикачів, тому кожен з учасників міг отримати оцінку від 1 до 30. Тих, хто дійшов до 30 меремикачала, було названо Покірними, а тих, хто відмовлявся продовжувати на найнижчих позначках було марковано Зухвальцями.
РЕЗУЛЬТАТИ
Чи стали учасники експерименту підкорюватись наказам експериментатора? До яких граничних позначок вони дійшли? Подумайте про себе, друзів, знайомих, колег, вчителів, родичів, людей в широкому значенні. Як думаєте, який відсоток людей здатний вдарити струмом силою в 450 вольт незнайому людину просто так?
Перш ніж розкрити результати експерименту, Мілгрем зібрав консиліум у Йелі, куди запросив науківців-мастодонтів, щоб запитати їхню думку, попросив кожного з них зробити таке відсоткове припущення. У їхніх відповідях цей відсоток коливався між 0% та 3% із середнім значенням 1,2%. Іншими словами, не більше 3 людей зі 100 здатні на крайню жорстокість.
Результати були шокуючими. Таблиця нижче показує отримані в ході експерименту статистичні дані.
бивало з пантелику те, скільки учасників погоджувались продовжувати експеримент до останнього. Хоча 14 учасників і відмовились проводити експеримент десь на середніх позначках вольтажу, 26 учасників, а це 65% (!) підкорювались наказам експериментатора до найвищих, травмуючих позначок. Не сказати, що учасники були щасливі від дій, які їм доводилося скоювати, багато з них були в стані стресу, глибокої занепокоєності та навіть висловлювали агресію до експериментатора. Однак, вони підкорились.
Після експерименту дослідники перевірили, чи не було нанесено психологічних травм учасникам експерименту. Для того, щоб заспокоїти їх та запевнити в «нормальності» того, що з ними відбулося, з кожним було проведено сесію так званого «дебрифінгу». Підчас цього етапу учасникам повідомлялося, для чого насправді потрібні були такі екстримальні умови, крім того, їх просили поділитися своїми враженнями, відчуттями, пересторогами, занепокоєннями, описати свій емоційний, ментальний та фізичний стан. Сесія тривала рівно доти, доки учасник експерименту не був готовий спокійно покинути приміщення лабораторії.
ОБГОВОРЕННЯ
Мілгрем хотів зосередити дискусію навколо цього дослідження на двох аспектах:
вражаюча покірність учасників експерименту
те, з якою тривогою та невротичністю люди підкорювались словесним вказівкам заподіяти шкоди іншому.
Учасниками були звичайні нормальні чоловіки, що не проявляли садистичних рис та схильності до жорстокості. Мілгрем підкреслював, що ці чоловіки з нормальних родин, де їх змалечку навчали відрізняти погане від доброго. Так, еспериментатор мав авторитарну позицію, але якщо подумати глибше: в чому полягала його сила? Він не мав змоги жодним чином впливати на учасника ескперименту окрім як голосом. Очевидно було, що сама ситуація, обставини, атмосфера експерименту впливала на учасників таким чином, що підштовхувала їх до хибних рішень.
Що ж до морального та емоційного станів учасників, це також дивувало. Хоча вони відчували дискомфорт, переживання, очевидно розуміючи неправомірність своїх дій, експеримент продовжувався. 65% учасників не зробило НІЧОГО, щоб зупинити насилля.
Стаття Мілгрема, в якій було викладено результати цього дослідження, завершувалась переліком можливих причин до покори, запропонованих самим автором. Серед них:
З точки зору учасника експеримент було спонсоровано Університетом Йеля, іменитим закладом, що має високий ступінь довіри, тож, напевно, усе, що відбувається – вірно.
Скоріше за все результати експерименту неймовірно важливі, тож своєю участю учасник допомагав досягти потрібних результатів
В кінці-кінців, другий учасник теж прийшов у цей проект добровільно, тож він напевно знав, яких наслідків йому слід очікувати
Тим паче, ролі було розподілено навмання, експеримент міг бути повернутий і проти «учителя»
«Мені за це платять, тож краще закритися і робити справу»
Учасники не були певні в тому, які вийняткові права мають організатори експерименту, тож в критичному випадку вони покладались на відповідальність організаторів
Обом учасникам було сказано, що удари струмом болючі, але не несуть загрози життю.
КРИТИКА
Хоча це дослідження і зажило слави, воно також спричинило довготривалі наслідки у галузі етичних норм проводення експериментів. Хоча нікому не було завдано реальної фізичної шкоди, проте ментальні травми, нанесені учасникам експерименту також могли дискредитувати усе дослідження цілком…
Оригінал дослідження:
Milgram, S. (1963). Behavioral study of obedience. Journal of Abnormal and Social
