Рік 1922: Велика Пожежа у місті Смирна

Оригінальний текст викладено англійською та має назву The Great Fire Of Smyrna. Мою увагу привернула саме назва міста, Смирна…

1922 року Смирна було одним зі справді космополітських міст світу. «Нема місця, де б Схід та Захід сплелился у більш дивовжний спосіб» – писав Джордж Гортон, американський консул, що жив там. Це місто в Туреччині, в якому, проте, домінувало населення етнічних греків, яких налічувалося у Смирній близько 320 000. Різні національності знайшли свою домівку у місті Смирна. «Там були усі…» – пізніше згадував французський журналіст, «Швейцарські готельєри, Німецькі купці, Австрійські швеці, Англійці, що володіли млинами, Датські торгівці інжиром, Італійські брокери, Угорські бюрократи, Вірменські агенти та Грецькі банкіри». Це був такий комерційний вузол, і, навіть після жахів та незгод воєнних років (які зачепили цю частину країни менше, ніж інші частини гинучої Оттоманської Імперії), місто лишалось багатим та розкішним, зберігало свою витноченість та шарм. Попри це, за два тижні вересня 1922 року тут розгорнулася одна з найбільших людських трагедій 20го століття. 

Ці жахливі події в місті Смирна були незапланованими наслідками хаосу, що слідував за війною та конфліктом двох бачень майбутньої Анатолії. Одним з них була амбіція Кемаля Аттатюрка (ім’я за яким згодом він став відомим світові) замінити руїну Оттоманської Імперії новою, модерновою та об’єднаною Турецькою нацією, іншим – була мрія грецького політика Елефтеріоса Веніцелоса, так звана «Megali Idea», «Грандіозний задум»: розширення Греції таким чином, щоб охопити ті території Анатолії, на яких проживала більша частина грецького населення. Ці два проекти, зрозумілим чином, були непоєднувані, а протистотяння між Греками та Турками ввижалось неминучим. 

Заручившись підтримкою Прем’єр-міністра Британії, Девіда Ллойда Джорджа, у травні 1919 грецькі війська взяли під контроль місто Смирна та його околиці. Впродовж наступного року греки поступово просунулись глибше у територію Анатолії. Літом 1921 року грецькі сили були у своїй найкращій позиції, в той час як сили турецьких націоналістів під командуванням Кемаля Ататюрка видавалися майже переможеними. 

Грецький король, Константин I, мав картату кар’єру монарха, певний час навіть провів в екзилі, коли його замінив його син Александер. Александер, проте, рано помер. У віці 27 років його вкусила його ручна мавпа. Через те, що рану не було вчасно знезаражено, в нього почався сепсис, який і призвів до летального випадку, після чого його батька було поновлено на посаді правлячого монарха. Тепер Константин із тріумфом відвідав Смирну. Містяни-греки зустрічали його як справжнбого героя. Турецькі сили не справили на Константина жодного враження, він вважав їх слабкими і бачив необхідність подальшої грецької експансії. Турки були нездатні просуватися вперед, він писав: «зараз найбільш підходящий момент для них блиснути востаннє та зникнути за обрієм Азійських ландшафтів, там, звідки вони і походили». Більшість його командирів та вояк підтримували цю точку зору. Вони були готові тіснити турків назад, вглиб, проте недооцінили опонента та місцевість, на якій знаходились. 

До початку вересня 1921 року грецькі війська були вже у самому серці Турецьких земель, але їхній наступ став преривистим, а лінії постачань розтягнулись на велику відстань та тепер знаходились під постійним вогнем турецьких партизанів. Зрештою, грекам довелось зупинитись та шукати надійного укриття. Тепер вони застрягли посередині Анатолії, нездатні ані просуватись вперед, ні повернути назад. Єдиним рішенням залишалось окопатись та сподіватись на краще. 

У найкращий з 12 місяців період, ще вчора тріумфуючі та впевнені грецькі війська, тепер, застрягнувши посеред центральної Анатолії, перетворились на деморалізованих солдатів, чий моральний дух слабшав день-у-день. Перспективи їхнього майбутнього не намагався прикрасити і чоловік, який взяв на себе відповідальність за командування так званою Армією Азійської Меншості. Генерал Георгіос Хатцянестіс був досвідченим військовим, що мав за плечима барвисту військову кар’єру, але наприкінці літа 1922 року, він вже був у стані сильної ментальної хворобливості. Були дні, коли він страждав від галюцинацій ніби його ноги зроблені зі скла; він відмовлявся вставати через страх, що вони розіб’ються. Не дивно, що очевидці його станів говорили ніби йому більше пасуватиме життя в карцерній палаті божевільні, аніж на полі бою, та ще й у ролі головнокомандувача армії. 

Частини під його командуванням були у жалюгідному стані. Скориставшись цим, 26 серпня Кемаль Ататюрк дає команду своїм військам наступати: «Вашою метою є Середземномор’я». За лічені дні турецькі війська перевернули гру догори дриґом. Батальйони грецьких вояків було розгромлено вщент, бувально до солдата. Десятки тисяч було взято в полон. Ті, що вижили, прямували до узбережжя, гнані турецькими військами, залишаючи по собі спалені вщент міста та селища. Незабаром почалося велике переселення народів, цивільні та військові, намагаючись оминути хаос війни, шукали спокійнішого життя. Так, 6 вересня 1922 року на околицях Смирної з’явилися перші біженці. Один із очевидців у листі описав ці події як «безкінечний потік розбитих грецьких вояк». «Вони були», – продовжував він, «в дранті, в пораненнях, брудні, голодні та ошалілі, і з ними було багато мирних, і греків, і турків; крокували у нещадних променях пекучого сонця, захлинаючись курявою гарячого пилу, що здіймався з-під їхніх ніг».  

До заходу сонця наступного дня їх було вже близько 100 000, вони розселялися прямо на вулицях Смирної, і щогодини прибували все нові і нові біженці. Коли у місто зайшли війська Кемаля, переможно крокуючи містом, вони поводилися стримано та дисципліновано. Песимістичні прогнози, ніби вони принесуть із собою хаос та руйнування, здавалося, не виправдали себе. Гортензія Вуд, член одного зі знатних родів торговців, що входила в еліту громади міста Смирна, занотувала у своєму щоденнику: «Ідеальна дисципліна та абсолютна тиша. Жодного пострілу. Зміна Грецької та Турецьку адміністрації була мовчазною, спокійною та виваженою попри всі занепокоєння та очікування». Додатковим завіренням спокою для містян Смирної була присутність в бухті європейських військових кораблів, серед них 11 кораблів Великої Британії та 5 кораблів Франції. Вони ж захистять Смирну, чи не так?

Проте, серед грецького та вірменського населення Смирної ще лишалося багато людей, нажаханих присутністю людей Кемаля Ататюрка. І вони, напротивагу оптимістам типу Гортензії Вуд, виявилися правими у своїх опасіннях. Недільного ранку турецькі солдати прийшли до вірменського кварталу із перевіркою. Частково це були турецькі партизани, якісь люди взагалі не належали до армії, але інші, безперечно, були військовими Кемаля Ататюрка. Метрополітан Хризостом, головий клерик Грецької Православної Церкви міста Смирна, вийшовши із зустрічі з турецьким військовим командуванням, зіткнувся із розлюченим натовпом. Його обступили та почали знущатися з нього. Зі слів очевидця: «Його почали бити кулаками та палицями, плювали в його обличчя. Тягали за бороду, відірвали її, били палицями по ребрах, вичавили йому очі, ножем відрізали носа та вуха». Французські солдати, що були присутні у місті для забезпечення порядку, не втручались, спостерігаючи насильство. Закатований Метрополітен помер від завданих травм, скинутий на задвірки. 70 років потому, його буде проголошено мучеником та канонізовано у святі тієї церкви. 

Ситуація у Смирній погіршувалась. До вівторка місто ледь дихало від навали грецьких біженців, що покидали свої домівки, тікаючи від збройних сутечок. Вони були у немилості в турецьких солдатів, чия дисципліна випарувалась, як роса на сонці. Командування майже не мало над ними авторитету. Греки та Вірмени Смирної стали головними мішенями для нападів та жорстокості. Місто стрімко розчинялось у анархічних настроях. Мародерство, ґвалт та вбивста стали новою нормою. Преподобний Чарльз Добсон, вікарій Англіканської церкви у Смирній, був свідком тих жахіть. Коли він, набравшись сміливості, повернувся до міста, то побачив трупи, розкидані по вулицях Смирної. «Звуки пострілів лунали щохвилини, а затим слідували крики, паніка, люди бігли, у пошуках порятунку. Мародерство, грабіж були відкритими, турки не приховували своїх апетитів та намірів», – писав він. Найжорстокішого ставлення зазнав вірменський квартал. «Я застряг, дивлячись на гору трупів, там були жінки, діти, молода дівчина, майже гола, з простреленим тулубом, з відрізаними грудями, з кривавим місивом в області геніталій, я розумів якою була її доля перед самою смертю».

Добсон напевно думав, що місто вже не може стикнутися із трагедією, страшнішою за цю, проте, якщо так, він помилявся. Наступного дня, місто охопило полум’я. Грецький та Вірменський квартали палали. Досі існують різні версії, що стало тому причиною, але більшість доказів все ж вказують на причетність турецьких військових, ніби вони організовано підпалювали окремі будівлі. Вірменський священник свідчив, що бачив, як Турки несуть бомби, порох, керосин та усе, що може стати в нагоді, щоб розпочати пожежі. На сході сонця у середу узбережжя було заповнене половиною мільйона людей, яких вогонь витіснив із міста аж до морської лінії. «Крики палаючих у вогні було чутно за милю. Можна було обрати до душі одну з трьох доступних смертей: позаду вогонь – можна згоріти заживо, на околицях міста усюди Турки, біжи – розстріляють, а попереду лише океан», – писав очевидець.

Англіканський клірик Чарльз Добсон, проводив, рятуючи від полум’я, групи Британців до безпечних кораблів у бухті, та із сумом озирався на місто. До п’ятниці вода біля берегу була сповнена плаваючих напівобгорілих трупів. Гротескно було бачити, як дюжини молодих турецьких чоловіків та хлопчиськ плавають поміж них, видивляючись цінні речі. «Їхні носи були вкриті шарфами, зав’язаними за головою, так, щоб вони могли вільно дихати, не вдихаючи сморід гниючих трупів. Вони мали при собі гострі ножі та уміло ними користувались: відсікали вуха з сережками, відтинали пальці з каблучками…»

Один з тих, що дивом врятувався зі Смирної, писав: «Одне з найсильніших вражень, яке я виніс з собою з того полум’я, було відчуття страшенного сорому, що я належу до людської раси». 

Оригінал: 1922: Scenes from a Turbulent Year