Нещодавно наш інфопростір сколихнула новина, що, бачте, в Києві хочуть знести пам’ятники обороні Києва в 1941 році від “фашистко-нємецкіх захватчіков”. Одразу з’явилися захисники цих барельєфів. Їх аргемент був такий: українці теж боролися з нацизмом у лавах РККА. При цьому старанно замовчується факт, що українці були вимушені боротися не за свою державу. До того ж пам’ятники - це такий же елемент впливу на нашу свідомість як, фільми чи картини.
Декрет про пам’ятники республіки
Комуністи чудово розуміли важливість пам’ятників, адже вони не тільки уособлюють пам’ять про особу чи подію, а й підкреслюють особі, що їх бачить, важливість устрою. На відміну від людей, пам’ятники можуть стояти століттями та нести людям ідею, яка переживе їх. Це чудово розуміли більшовики, тому в квітні 1918 року з легкої руки Леніна було ухвалено декрет про пам’ятники республіки. За словами його соратника Луначарського на використання монументів як пропоганди, Леніна підштовхнув утопічний роман “місто Сонця”.
Совіти організувалии конкурс на проекти пам'яток, які «мають ознаменувати великі дні Російської соціалістичної революції» і встановити перші моделі пам'ятників «на суд мас». Серед завдань спеціальній комісії було й проведення заміни написів, емблем, назв вулиць, гербів тощо новими, що відбивають «ідеї та почуття революційної трудової Росії”. На час “більшовицьких свят” було закрито тканиною пам’ятники, які планувалися знести. При цьому більшовики склали список осіб, які були достойні відображатися в пам’ятниках “совєтів”. Крім самих більшовиків та комуністів, туди входили діячі французької революції (Марат, Робісп’єр, Дантон інші), а також діячі античності брати Гракхів, Брут та Спартак. Були й українські діячі, яких віднесли до ідеологічно правильних: Шевченко та Сковорода. Загалом список складався з 66 імен. Звісно, що в умовах воєного комунізму не можна було швидко замінити всі ті пам’ятники. Яскравим прикладом цього плану є обеліск “совецкой конституції”, який був виконаний з цегли та бетону. Уже в 40-х він став виглядати жахливо, тому його знесли. В Україні більшовики використали знесений пам’ятник Кочуею та Іскрі та замінили його монументом повстання на заводі арсенал.У перспективі розвиткок монументальної пропаганди не обмежувалася образотворчим мистецтвом. Він ставив собі на меті широкий синтез усіх мистецтв для створення “нової свідомості”
Сталінський ампір.
На зміну Леніну прийшов Сталін. Коба, на відміну від свого попередника, вирішив приступити до цього процесу з більшою помпою. Було використано змішання “високих стилів” (ампір, неоготика, арт-деко). Тепер при будівництві використовували мармур, бронзу і цінні породи дерева в оформленні громадських інтер'єрів. Наявність забудови мала підкреслити могутність “країни совєтів”. Навіть те саме метро, на яке так милувася Такер Карлесон, був великою політагіткою, аби переконати населення в могутності совітів. Сталін особливо любив пишні проєкти, наприклад, на місці зруйнованого храму Христа Спасителя в Москві планували побудувати проєкт, який затьмарив би гітлервському залу народу. Усю композицію мав увінчувати Ленін висотою в 100 метрів.
Цей імперський наратив можна побачити, наприклад в пам’ятнику Тарасу Шевченку в Харкові. Бронзово-гранітний монумент висотою 16 метрів, зоброжає Шевченка, як поета революціонера, ідейного борця за щастя простого люду. Кобзаря оточуюють різні фігури в соцреалістичному стилі. Велич було й в окремих пам’ятниках.
Пам’ятник Сталіну в Будапешті, який був встановлений в честь 70-ліття вождя, зображав його у повний ріст, на п’ядестлі, який блищав від фігур в стилі соцреалізму. Доповнгювали композицію рельєфні зображення, що символізували угорський народ, який вітав Сталіна. В результаті угорської революції 1956 року від вождя, учителя і кращого друга угорського народу залишилися лише чоботи.
Пам’ятники Другій Світовій
У другій половині ХХ століття особливу роль в совіцькій монументалістиці почала відігравати мілітарна тематика. Ще під час війни, совіцькі архітектори при реконструкції міст мали обов”язково включати пам’ятники тій війні. Однією з перших таких споруд була тріумфальна арка в Ленінграді, яка була зведена в стилі сталінського ампіру й мала бути схожою на такі ж будівлі у світі. Пам’ятники “Велікай атечественій війні” мали бути не тільки пам’ятю загиблих, а й символами совецької влади. Ці пам’ятники були поширені не тільки на території СССР, а й по всіх країнах соцтабору. Навіть практика вічного вогню, яка була використана спочатку у Франції в 1920-х, була рознесена червоною ідеологією по всій території країни рад. Крім звичного соцереалізму в зображенні пам’ятників, характерною рисою було використання військових нагород. Також була практика використання поховань невідомих солдат чи матросів для цих монументів. Ідеологічність даних місць використовувалась протягом усього совіцького періоду. Навіть зараз ці пам’ятники є місцями поклоніння осіб, які ностальгують за червоною імперією. Проте дані пам’ятники все ж таки мають зникнути з нашого культурного простору як символи окупації. Показовим є той факт, що Естонія ще в 2007 році змогла перенести пам’ятник “Бронзовий солдат” з ансамблю міста на військове кладовище, але й досі це є місцем, де збрираються особи, які люблять русскій мір.
Україні теж слід позбуватися таких пам’ятників. Існування совіцької монументальної споруди є суперечливою з історією України. Очевидно, що місце цим пам’ятникам у парках тоталітаризму чи на звалищах історії. При цьому ми маємо розуміти, що доречніше демонтувати, а що краще переробити. Наприклад пам’ятник повстанню на Арсеналі став пам’ятником українських військових, які боролися за свободу під час Перших визвольних змагань (у період 1918-1919 на місці Кочубея та Іскрі стояв Іван Мазепа). Є й менш вдалі приклади як, наприклад, пам’ятник Батьківщині-матері в Києві. Хоча герб СССР замінили на тризуб, меч у руках батьківщини далі зі совіцькими зірками. Чи арка дружби народів, яка має бути знесена повністю як окупаційний символ. Важливо очищувати й цвинтарі від совіцьких військових меморіалів. Ці місця мають бути для наших героїв на щитах, а не окупантам. Хорошим прикладом цього є Личаківський військовий меморіал у Львові.
Важливо згадати, що московити, як прийшли на наші землі чи то в 2014р., чи в 2022р., почали окупаційну діяльність передусім зі знесення наших пам’ятників (чи то героям АТО, чи нашим славним предкам). Усе це замінювалися совіцькими пам’ятниками Леніна та асвабадітелям. Пам’ятники червоної доби були такими ж маркерами їхньої влади, як і прапори на адмінбудівлях
Якщо Україна хоче бути вільною від совіцького минулого, то вона має, передусім, позбутися окупаційного минулого.
