Все ж є у поїздах щось таке, від чого завмирає серце. Це і передчуття зустрічі, і говіркий стукіт коліс, і неймовірне відчуття подорожі… Позаду залишився київський вокзал, а за вікнами змінюється пейзаж: ліси, величезні поля, мальовничі села і метушливі міста, а під самою колією розбігаються на різні боки яскраві килими різнотрав’я, серед яких і барвисті маки, і блакитноокі волошки, і білосніжні ромашки, і де-не-де золотаві соняхи… А потім вечір і сонце, що повільно опускається за обрій, відбиваючись у вікнах вагону, неглибокий сон, що раз-у-раз переривається далекими перегукуваннями поїздів, нерозбірливим буркотінням станцій і стукотом колес.
Розпечений із самого ранку вагон… Позаду залишилися і Дніпро з величним мостом над синіми хвилями і невимовно гарним краєвидом, і Запоріжжя, яке радо вітає кожен поїзд на своєму вокзалі… І ось у вікно вривається подих свіжого повітря. За вікном - безкрає водосховище, і якоїсь миті здається, що поїзд ось-ось зірветься з рейок та помчить у цю безмежну блакить прямо по воді… А потім тебе зустрічає галасливий мелітопольський вокзал із величезною запашною черешнею і полуницею у відерцях та пакетах, які тобі подають прямо у вікно вагону, або ж жовтими медовими динями, рум’яними пиріжками та матовими від холоду пляшками мінеральної води, яка у цю мить здається найсмачнішою у світі…
А вже за мить за вікнами майорить безкрайній степ Херсонщини, і у вікна вагону б’є сухим повітрям із запахом солі та полину… Поїздка добігає кінця. Ось за вікнами пропливає вокзал Новоолексіївки, і десь за будинками і деревами ледь-ледь видно мечеть - Аджи Белял Джамі. Ще трохи – і тебе приймає у свої гарячі обійми Генічеськ. Під вагоном вже з’юрбилися зустрічаючі і таксисти, готові домчати тебе будь-куди. Сідаєш у машину, і вже за п’ять хвилин під колесами цокотить дорога Арабатської стрілки, складена з плит. Зліва у небі майорять різнокольорові парашути серферів, але моря ще не видно. Видно рудий генічеський міст і каскад низьких будинків, що ніби наліплені один на одному, як ластівчині гнізда. Видно степ, над яким стоїть пилова хмара, у якій тоне сонце. І ось машина виривається на міст, і зліва на обрії з’являється блакитна стрічка, що тане, зливаючись із небом. Море…
Швидко закидаєш речі до кімнати, вмиваєшся льодяною джерельною водою і мчиш на зустріч з морем… Пробігаєш через місцевий ринок, де галасливі продавці один поперед одного запрошують придбати дари Арабатської Стрілки, і серед цих голосів дзвінко вибивається кримськотатарська мова. Йдеш вузькими вулицями повз паркани, вкриті кущами троянд усіх кольорів та розмірів, повз сади, гілки яких згинаються до землі від ваги соковитих ароматних плодів, що увібрали у себе усе тепло південного сонця… Ти відчуваєш, як вітер доносить до тебе неповторний, свіжий і солоний аромат моря… Ще декілька кроків – і ось воно перед тобою, величезне, глибоке, величне і живе… Воно повільно дихає, немов ніжиться у променях сонця, ліниво потягуючись хвилями.
Сідаєш біля нього, не звертаючи уваги на колючі мушлі. На Арабатці немає піску, а є мільярди дрібних мушель, які поколюють ноги і налипають на усе, що бачать, і вже за декілька годин вони скрізь: на тілі, на рушникові, у волоссі, у сумці, і навіть за місяць після повернення з моря ти знаходитимеш їх скрізь, де тільки можна. Бачиш, як у воді теліпається прозорий купол заблукалої медузи, як кожна хвиля на мить наповнюється золотом, коли її пронизує сонячне проміння, а далеко-далеко з моря виглядає маяк на Бірючому острові… Навколо гомонять люди, здалеку долинає співуче: «Креветка азовська, мідії, рапани», а аромат моря переплітається з ароматами тандирної випічки, духмяного татарського плову та гарячої самси… Над головою кружляють нахабні чайки, які, варто лише на мить відвернутися, крадуть все, що можна проковтнути, і їхні крики гармонійно вплітаються у шепіт хвиль, утворюючи неповторну морську симфонію…
І з цієї миті починаються довгі дні під усіма морськими вітрами, сповнені неймовірних світанків на березі моря, і сонця, що повільно і сонно з’являється з-за обрію, але вже за декілька годин сяє, заливаючи усе навкруги своїм яскравим промінням; дні під бездонним зоряним небом, на якому час від часу пролітають метеори, залишаючи яскравий слід, і тонуть у морі, маскуючись під монетки, які ми кидаємо у теплі хвилі перед від’їздом; дні з безліччю поїздок по арабатському золотому степу, уздовж Сиваша, до рожевого озера, яке немов зашарілося від того, як закохано вдивляється у нього сонце, перш ніж пірнути за обрій, до висохлого солоного озера, вкритого сіллю, немов снігом, що ніколи не тане, до Срібного джерела, де ноги лагідно пестять хвилі Сивашу, і десь на обрії ледь-ледь видно такий далекий і водночас такий близький Крим…
Це все було у 21-му, у червні. Це було два, три, десять років тому. І хто б там що не казав, але на Арабатці зранку лунав гімн України, а на вулицях і будинках майоріли українські прапори.
Колись у мене відібрали Євпаторію, але я жодної миті не сумнівалася, що колись знову туди повернусь. Тепер у мене відібрали Арабатку. І знову я вірю, що повернусь туди, що знову відчую під ногами колючі потріскані мушлі, що знову зірву з дерева рум’яний персик, знову вдихну цей незабутній гіркуватий та гарячий аромат степу і знову привітаюся із морем, моїм морем…
Але сьогодні мені залишаються лише фото у телефоні і спогади. А ще віра і впевненість, що Херсон, Херсонщина, Арабатська Стрілка і Крим – це Україна. Люблю тебе, моє море…
