Моя бабуся чудова жінка. Завжди в суботу пекла хліб, витирала з шафи пил, перевіряла, чи чистий в кімнаті килим
Моя бабуся завжди казала: «Не бійся тих хто йде
Тікай від тих, хто після всіх своїх серцевих мук і втрат,
Опісля все одне збирається вертатись назад»
Бабуся вечорами плакала. Притискала до себе. Шепотіла сухими, майже німими губами:
«Ніколи не вір тим, хто каже, що все навколо вилікує час. Йому вже століттями начхати на нас.
Він не вибачається й не вибачає теж
Він не може нас рятувати, змушений постійно чекати на своїх загиблих під уламками рідних будівель і веж»
Бабуся завжди чомусь вчила. Деяким речам приділяла навіть занадто багато уваги. Серед них було й те, що не треба вислуховувати чужі поради
Особливо ігнорувати я мала ті, які вона ж мені давала
Вона не раз повторювала, стримувала крики та нарікала:
«Не слухай тих, хто заживо ховає своє тіло в спогадах чи з-під фотографій рамок
Не слухай мене, ягідко
І тоді життя твоє, дасть бог, станеться чимось кращим
Я вірю,
Я знаю.
Я страждала, жила, любила і пробачала
Ягідко, всіх слів Землі не вистачить, щоб пояснити, як сильно я кохала.»
