Слова твої — ніж, загорнутий у шовк.
Ти цілувала ними,
залишаючи рани на моїй душі.
Діставши ніж,
який уже не ховала за полотном яскравих клятв, — вдарила. У серце.
Побачивши порожнечу в серці моєму,
струм совісті й жалю
наче блискавиця прогримів
у твоїй голові.
Слова твої, мов гострі шипи,
пронизували тіло, душу, думки мої.
«Це помилка була!» — крик твій
заповнював пустоту в мені.
Очі повніли ненавистю.
Міст довіри, крихкий як кришталь, упав.
«Чи назавжди?» — гадала я.
Пробачила.
Та обіцянки твої залишилися пустими словами.
Ти вдарила.
А потім знову. І знову.
Я терпіла, тримаючи кохання в собі.
Та відчувала, як воно згасає в мені.
Кохала? Чи невидима нитка — залежність — тримала мене?
Та це не важливо більше, тому що ти пішла.
То в чому сенс, скажи мені?
Мабуть, у тому, що я жива
