жовтень 2022. злість. страх. біль
"несу тобі хороші новини"–
мені пише товаришка з Києва
в твіттері хтось виклав "пізда русні в бахмутському напрямку"
а моя мрія– лише про те, аби його не було.
по телефону дізнаюсь від родичів, що квартира ще стоїть– та, що вважається домом
томно очікує на нове скидання бомб.
моє місто було осередком маленького щастя,
містом тихих прогулянок ввечорі в парку,
містом троянд і гірлянд-ліхтарів,
містом тусовок й нічного кіно,
місцем, що зараз мужньо стоїть і над яким приколюється маск в цьому їбучому твіттері,
а моя мрія– аби він про нього й не знав.
аби бабці й надалі сиділи на лавицях й осудливо кидали погляд на мої стрази на обличчі.
аби я знову пішла на недільню вечерю до друзів що обходять пішки всю Донецьку область,
а їх племінник називає себе "тиквою".
де грудневий сніг так лагідно вкриває лавиці й так шумно скрипить під ногами, які волочиш додому о другій ночі після чергової тусовки.
де, врешті решт, просто безпечно знаходитись.
знову мирним маленьким містом з картинами на стінах.
знову оповитим тихим життям, про яке зараз місцеві можуть лиш мріяти.
не розтрощеним вщент, не холодним, не наляканим,
не таким.
не таким.
не таким.
аби потяг "бахмут-львів" знову прийняв мене на своїй поличці плацкарту,
знов проїхати країну за 29 годин.
по приїзду знову розповідати йобнуті історії і
ніколи
нікому
не віддавати
свій дім
