Авторка: Татьяна Становая для Carnegie Politika
Оригінальний допис був опублікований 21 липня 2026 року
У росії зароджуються два протилежні тренди, що розривають режим на частини. Перший — це путінська логіка війни, де ескалація тягне за собою ще більшу ескалацію, другий —запит на зміни, на реалістичну оцінку можливостей, на компетентність у прийнятті рішень та адекватне визначення цілей.
Війна росії проти України вступає в нову фазу. Це не означає, що сьогодні ситуація була однією, а завтра стане зовсім іншою, але поступово вона набуває нового характеру. Зміни відбуваються не на користь Москви чи Києва, а в бік загальної ескалації, зниження передбачуваності та зростання ризиків у ширшому географічному масштабі конфлікту. Також в середині п’ятого року війни внутрішні проблеми росії вперше починають відчутно впливати на хід подій.
Головне, що змінилося, — це становище Владіміра Путіна у внутрішньополітичній системі координат. Не виправдалися й навряд чи виправдаються надії на те, що внутрішні проблеми та тиск змусять його піти на поступки й визнати помилковість своїх цілей. Натомість ситуація схожа на заіржавілий болт: скільки б сил до нього не докладати, він все одно залишається на місці, а навантаження бере на себе решта конструкції. Тиск не змінює позицію Путіна — він підвищує ризик деформації та тріщин у навколишній системі.
Одна з таких тріщин — мабуть, найглибша за всі роки — відверті висловлювання мільярдера Андрєя Мєльнічєнко в The Economist. Вперше з часу арешту Міхаіла Ходорковського у 2003 році представник російського бізнесу відкрито презентує власний політичний план майбутнього росії, де немає війни, є нормальні відносини із Заходом і ліквідовано авторитарну систему управління.
Причому Мєльнічєнко робить це найнебезпечнішим для режиму способом — з дозволу самого Путіна, зумівши подати себе не як противника системи, а як помічника в реалізації її цілей. Російського лідера поінформували про статтю, що готувалася до друку, але він не заперечував проти публікації — судячи з усього, недооцінивши критичність моменту.
Це чимось нагадує передодень бунту Євгєнія Прігожина. Той теж був добре знайомий з Путіним і нібито діяв у його інтересах. А президент місяцями ігнорував наростаюче обурення «Вагнера», поки ситуація не дійшла до відкритого заколоту.
Ось і зараз зневажливе ставлення Путіна до великого бізнесу підштовхнуло його поставитися до активності Мєльнічєнко, зокрема до розмови з ним у травні минулого року, як до чогось маргінального, що губиться на тлі глобальної гри проти НАТО, Європи, що озброюється, та американського «deep state». Однак стаття Мєльнічєнко — як і багато інших, дрібніших подій цього року — є симптомом тектонічних зрушень усередині росії, де еліта починає розуміти, що «кіт мишей не ловить».
Для неї головна проблема війни не в тому, що вона триває роками, а в невідповідності між зростаючою ціною та цілями. Сьогодні в російській еліті практично неможливо знайти тих, хто вірив би, що зробити Україну «дружньою» необхідно й можливо. Якщо ще недавно дискусії точилися навколо того, що забирати як трофеї перемоги (території, способи оформлення нейтрального статусу, обмеження для української армії тощо), то сьогодні фокус змістився на пошуки способів мінімізувати величезні збитки від боротьби за хоч якусь перемогу.
Якщо раніше в росії були впевнені, що країна, принаймні, не може програти війну і здатна триматися за інерцією ще досить довго, то зараз еліти впадають у жах від імпотенції системи перед обличчям зростаючих проблем.
Питання тут не стільки в здатності режиму справлятися з труднощами, скільки в психологічному відчутті того, що російська влада втратила адекватність у сприйнятті дійсності. Путін настільки зациклений на тому, щоб за будь-яку ціну дотиснути Україну, що це затьмарює будь-які внутрішні проблеми, саботуючи повноцінне управління.
Це відчуває бюрократія, це розуміють силовики, які сприймають таку ситуацію як карт-бланш на будь-які дії, це бачить бізнес, який за всієї лояльності залишається значущим фінансовим ресурсом із певною автономією. Сліпа віра Путіна в патріотизм еліт і довготерпіння народу веде до того, що він намагається правити як у воєнний час, хоча інститути залишилися мирними, а істеблішмент хоч і атомізований, але далеко не розкулачений.
У результаті в росії зароджуються два протилежні тренди, що розривають режим на частини. Перший — це путінська логіка війни, де ескалація тягне за собою ескалацію, силовики розширюють свій вплив, управління перебудовується під військові потреби, а скорочення ресурсів посилює їхній перерозподіл на користь війни. У рамках цієї логіки на зростаючий тиск російська влада відповість радикалізацією, посиленням вимог і розширенням географії конфлікту.
Другий тренд — це формування запиту на зміни: на більш реалістичну оцінку геополітичних можливостей росії, на компетентність у прийнятті внутрішніх рішень та адекватність постановки цілей у війні. Поки що важко передбачити майбутні масштаби та динаміку цього тренду, але з’являється дедалі більше ознак того, що подібні запити поширюються навіть у лоялістських колах — від ультрапатріотів до бізнесу. І це не суто антивоєнний чи антипутінський активізм, а тому він набагато небезпечніший для режиму.
Якщо не з’явиться серйозного приводу для початку змістовних переговорів, то ці дві тенденції всередині росії почнуть боротьбу на взаємне знищення. Статус-кво — війна на виснаження без відчутних зрушень, нові санкції, відсутність коштів на розвиток чи навіть виживання, приправлена абсурдними ініціативами влади у повсякденному житті, де, по суті, зникла цілісна система прийняття рішень, — прискорить обидва тренди. Навряд чи це призведе до встановлення миру. Швидше навпаки: без внутрішньополітичних змін у росії, які малоймовірні, конфлікт приречений на роки багатостороннього протистояння, а спроби врегулювання — на провали.
Спроби ініціювати зміни всередині росії будуть, але ризикують розбитися об нові репресії та подальше посилення режиму. І тут багато чого залежатиме від позиції Заходу. «Ворожість Заходу» — головний аргумент прихильників ескалації, які потенційно мають і ширшу соціальну базу. Але поки що росія лише наближається до доленосного роздоріжжя: або в бік ескалації та радикалізації, або до внутрішнього переформатування та постпутінського миру.
