Автори: Майкл Кофман та Роб Лі для War on the Rocks
4 червня Україна розпочала свій довгоочікуваний наступ. Ця операція стала випробуванням для української рішучості та адаптації. Незважаючи на запеклий опір, українські війська досягли стабільних успіхів у бою проти добре укріплених сил противника. Основні зусилля України спрямовані на наступ від Оріхова з метою просунутися на південь повз Токмак і, в ідеалі, досягти Мелітополя. У разі успіху це розірве російські лінії вздовж узбережжя Чорного моря і поставить під загрозу шляхи постачання з Криму. Другий напрямок - від Великої Новосілки, другорядна наступальна операція, ймовірно, спрямована на Бердянськ, також до узбережжя. Третій - наступальна операція на флангах Бахмута далі на північ. Тут Україна досягла успіхів, скувавши кілька російських повітряно-десантних підрозділів. Наступ набирає обертів, і багато що залишається невирішеним, але три місяці дають можливість підбити підсумки операції станом на зараз.
Він перетворилася на «війну за посадки», де просування часто обчислюється сотнями метрів. Артилерійський вогонь і безпілотники домінують на полі бою, а невеликі групи піхоти просуваються через щільні мінні поля, поле за полем, посадка за посадкою. Прогрес був переривчастим і повільнішим, ніж очікувалося, як визнали президент Володимир Зеленський і тепер уже колишній міністр оборони України Олексій Резніков. Проте нещодавні успіхи України свідчать про те, що вона з часом виснажила російську оборону, використовуючи перевагу у вогневих засобах і далекобійній високоточній зброї для того, щоб неухильно витісняти російські війська з їхніх оборонних позицій. Тим не менш, Україні потрібно буде не лише прорвати російську оборону, але й розвиути цей успіх для досягнення своїх цілей. Багато що може вирішитися в найближчі тижні.
Як ми та інші прогнозували, така операція була важкою і дороговартісною. Без переваги в повітрі, вирішальної переваги у вогневих засобах і за обмеженої кількості засобів для прориву російських ліній будь-яка армія зіткнулася б з подібними труднощами в такій операції. Особливо проти сил, які мали час окопатися, підготувавши багаторівневу оборону з безліччю мінних полів та укріплень. ЗСУ змінили тактику: від початкових спроб прорвати російські лінії механізованим штурмом до більш звичного підходу на виснаження, що дозволило досягти поступових успіхів. З часом такий підхід може спрацювати, і він спрацьовував для ЗСУ у минулому, але кожна битва має свій власний контекст з різним набором умов, географією і силами, що беруть участь у грі.
Україна потребує більше засобів протиповітряної оборони, розмінування і подібних допоміжних засобів. Західна допомога за останні 18 місяців дала Україні можливість [проведення наступу], але водночас обмежила її можливості, в результаті чого непідготовлені підрозділи змушені протистояти добре підготовленій обороні без підтримки з повітря. Однак проблеми, пов'язані з цим, зумовлені не лише недоліками потенціалу та спроможностей. Українські маю труднощі з розширенням масштабів наступальних операцій і проведенням загальновійськових операцій на рівні батальйону і вище, в той час більшість атак відбувається на рівні взводу або роти. Це важливі напрямки, на які слід звернути увагу в західних навчальних програмах, як ми вже обговорювали з нашими колегами в різних епізодах подкасту War on the Rocks і The Russia Contingency.
Не існує єдиної відповіді на виклики, з якими стикається Україна. Проблему не можна звести до відсутності західної тактичної авіації. Більш важливими факторами залишаються боєприпаси, підготовка, забезпечення необхідними засобами та ефективне управління ресурсами в умовах війни на виснаження. Війна вимагає регулярної адаптації, оскільки мало які плани виживають після контакту з ворогом, але процес адаптації також вимагає визначення того, що спрацювало, а що ні. Здатність відкрито обговорювати ці виклики (що, на нашу думку, не передбачає витоку інформації в газети з-за завіси анонімності) - це те, що відрізняє успішні армії від таких, як російська, яка часто фальсифікує успіх і ховає погані новини. Дійсно, погане розуміння того, як воюють ЗСУ, і операційного середовища в цілому, може призвести до помилкових очікувань, недоречних порад і несправедливої критики в західних офіційних колах.
Літній наступ України зводиться до балансу виснаження з плином часу, до того, яка сторона має більше резервів, і хто може краще управляти своєю бойовою потужністю в тривалому протистоянні. Для того, щоб підтримати військові зусилля України, Вашингтон має підтримати обраний Києвом підхід, який передбачає надання боєприпасів для інтенсивних бойових дій, забезпечення необхідних ударних систем дальнього радіусу дії та підтримку допоміжних засобів. Водночас, вони також повинні вчитися на цьому досвіді, вирішуючи довгострокові питання, такі як навчання, допомагаючи Україні покращити її здатність проводити широкомасштабні операції, а також переходити до використання західних військово-повітряних сил разом з відповідними організаційними змінами, щоб зробити їх ефективнішими. Для західних країн також дуже важливо винести правильні уроки з розгортання і діяльності нових українських бригад, щоб покращити майбутні зусилля з підготовки. Деталі, викладені в цій статті, базуються на відкритих джерелах і наших власних польових дослідженнях в Україні, але не розкривають нічого, що не є загальнодоступною інформацією про поточні операції.
Стан справ
Наступальні дії поки що проходять у якості фази формування умов поля бою, початкової спроби прориву, за якою слідує тривалий період виснаження сил з відповідними досягненнями, що призвело до кращого прогресу, який спостерігається в останні тижні, коли обидві сторони все частіше змушені використовувати свої резерви. Напередодні наступу Україна протягом кількох тижнів проводила підготовчі операції, щоб створити умови для наступу, включаючи атаки на російську систему командування і управління крилатими ракетами повітряного базування Storm Shadow, рейди в Бєлгородську область росії і різні диверсійні дії. Ці дії були покликані послабити обороноздатність росії і потенційно змусити Москву перенаправити сили від основних зусиль України. Початковий напрямок наступу почалася з локального контрнаступу навколо Бахмута в середині травня, покликаного відтягнути туди російські сили шляхом постійного тиску на фланги. Потім українські підрозділи спробували просунутися вздовж напрямку Великої Новосілки на південь, після чого розпочався наступ від Оріхова (у Запорізькій області, далі на захід).
Українці досягли успіхів на флангах Бахмута, але початкове просування вздовж головного напрямку на півдні було не таким успішним, як очікувалося. На другому тижні Україні вдалося звільнити низку населених пунктів на південь від Великої Новосілки, але після цього просування вперед було повільним. Те, що здавалося головним напрямком наступу, який очолювався 47-ю механізованою бригадою на південь від Оріхова в напрямку Роботиного, також застопорилося на самому початку. Більшість успіхів було досягнуто на першій російській лінії оборони, але саме тут російські війська зосередили свої оборонні зусилля, що зробило їх особливо важливими. Український наступ створив виступ, який постійно розширюється. На момент написання цього звіту українські війська розгромили російські підрозділи, що оборонялися, і демонструють ознаки того, що вони, можливо, прорвали основну лінію оборони біля Вербового, але деталі оцінювати поки що зарано. Нещодавно українські війська звільнили Роботине і просунулися на схід від нього, що означає просування приблизно на десять кілометрів з початку наступу. Аналогічне просування відбулося і на найвіддаленішій ділянці лінії фронту - на напрямку Великій Новосілці.
Початковий план України, схоже, полягав у тому, щоб просуватися вздовж кількох напрямків, щоб виявити слабкі місця, які могли б показати найкраще місце для прориву головного російського поясу оборони. Тому цілком ймовірно, що Україна прагнула змусити росію прийняти рішення про розгортання резервів на лінії фронту, тим самим зменшивши здатність російської армії реагувати на прорив. Замість єдиного головного зусилля, кампанія була розподілена на кілька фронтів, щоб поставити [росіян] перед дилемою.
П'ять з перших дев'яти нових бригад, підготовлених і оснащених за стандартами НАТО, були задіяні на початку наступу. 47-ма і 33-тя механізовані бригади наступали на південь від Оріхівського напрямку у складі 9-го корпусу, а 37-ма бригада морської піхоти і 31-ша і 23-тя механізовані бригади воювали на напрямку Великої Новосілки. Їх підтримували вже сформовані та більш досвідчені підрозділи, що воювали пліч-о-пліч з ними. Під Великою Новосілкою їх підтримували підрозділи 68-ї єгерської бригади, 35-ї та 36-ї бригад морської піхоти, а також 120-ї, 110-ї та 129-ї бригад територіальної оборони. На Оріхівському напрямку до складу допоміжних підрозділів входили 15-та бригада Національної гвардії, 128-ма гірсько-штурмова та 65-та механізована бригади. Схоже, що початковий план Києва полягав у тому, що 9-й корпус повинен був швидко просунутися до першої головної лінії російської оборони на південь від Оріхова, після чого його другий ешелон - 10-й корпус - повинен був прорвати цю лінію і потім розвинути прорив за допомогою оперативної групи резервних бригад. Резерви включали існуючі та новостворені аеромобільні та десантно-штурмові бригади, такі як 46-а та 82-а.
Україна перекинула на схід підрозділи кількох інших бригад, що пройшли західну підготовку. До них відносяться 22-а механізована бригада під Бахмутом, 32-а механізована бригада на Куп'янському фронті і 21-а механізована бригада під Кремінною. Схоже, що ці три бригади не входили до складу перших дев'яти нових бригад, що може пояснити, чому їх відправили на допоміжний напрямок у Бахмуті та на оборону фронту Кремінна-Сватове в Луганській області, а не на головний напрямок на півдні. Останнім часом, біля Сватового та на напрямку Великої Новосілки були задіяні підрозділи 43-ї механізованої бригади та 38-ї бригади морської піхоти відповідно.
Значна частина боїв у населених пунктах, які Україна вже звільнила, ведеться більш досвідченими бригадами, за винятком зусиль 47-ї механізованої бригади і, нещодавно, 82-ї десантно-штурмової бригади. Аналогічно, прогрес спостерігається на Бахмутському напрямку, де діють більш досвідчені українські підрозділи без нового західного обладнання, такі як 24-та і 28-ма механізовані бригади, 3-тя, 5-та і 92-га штурмові та 80-та десантно-штурмова бригади. Дійсно, схоже, що деякі з нових бригад були використані для заміни підрозділів досвідчених бригад на фронті Кремінна-Сватове, аби їх можна було використовувати навколо Бахмута. Українські сили спеціальних операцій також підтримують наступ, штурмуючи російські окопи і використовуючи безпілотники для пошуку і знищення цілей. Підрозділи 73-го Морського центру спеціальних операцій брали участь у наступі на Роботине, а групи з 3-го і 8-го полків спеціального призначення, за повідомленнями, продовжують діяти в районі Бахмута.
Хоча немає можливості точно визначити, який відсоток бойової потужності було задіяно, на даний момент більшість українських бригад, які, як очікується, мали бути задіяні в наступі, включно з десантно-штурмовими резервними підрозділами, так чи інакше беруть участь у боях. Незрозуміло, чи перекидає Україна додаткові сили з інших фронтів, хоча деякі нещодавні повідомлення вказують на те, що це може бути саме так. Росія також розгорнула стратегічні резерви, в тому числі 7-му гвардійську гірсько-штурмову дивізію і 76-ту гвардійську десантно-штурмову дивізію, а також елементи своєї оперативної групи «Днєпр» на Херсонщині
Важкий старт
Україна, ймовірно, має більше бойової потужності для продовження наступу, але важче оснащені підрозділи дійсно були задіяні на початку операції, і початкова атака була не просто боєм, а скоріше цілеспрямованими зусиллями, спрямованими на швидкий прорив через передові позиції росіян. Дійсно, 47-ма механізована бригада 9-го корпусу є, мабуть, найкраще оснащеною новою бригадою, яка має на озброєнні бойові машини піхоти M2A2 «Бредлі». Знімки також показали, що в перших атаках бригади брали участь танки Leopard 2A6, а також дефіцитні засоби розмінування Leopard 2R і Wisent, що свідчить про те, що Оріхівський напрямок був пріоритетним, а не просто розвідкою боєм або відволікаючою дією.
Початковий штурм став жертвою безлічі проблем з плануванням, розвідкою та координацією, які широко висвітлювалися в новинах. Однак, досліджуючи їх, важливо зазначити, що будь-яка західна армія, змушена використовувати підрозділи, які пройшли лише кількамісячну підготовку, зіткнулася б з подібними проблемами.
Один український підрозділ зіткнувся з проблемами, які змусили його запізнитися з початком штурму на кілька годин. Це означало, що підрозділ пішов на штурм задовго після того, як був відкритий основний пригнічувальний артилерійський вогонь, що зробило його штурмові сили вразливими для російської артилерії та [розрахунків] протитанкових керованих ракет, які не були придушені. Цей наступ мав відбутися під покровом темряви, але натомість стався на світанку, що звело нанівець перевагу, яку надавали західні бронемашини, що мали кращі прилади нічного бачення. Інший український підрозділ прийняв дружні підрозділи, що прикривали його фланг, за оборонців початкової російської лінії і в плутанині вступив у бій з дружніми силами. Інше угруповання було дезорієнтоване вночі, що зробило їх вразливими до вогню російської артилерії та протитанкових керованих ракет. У деяких випадках техніка нових бригад могла підірватися на мінах, встановлених підрозділами, через чиї лінії вони мали пройти, або натрапити на міни, відхилившись від смуг, розчищених машинами розмінування. Ці проблеми були характерні не для наступу в цілому, а для початкових проблем, з якими зіткнулися нові бригади.
Деякі коментатори припускали, що початковий штурм не був основним зусиллям, і через три місяці дехто все ще характеризує наступ як такий, що перебуває на «ранній стадії». Це свідчить про те, що проблема з нерозумінням того, як зазвичай діють українські війська, залишається актуальною. На практиці українська бригада в наступі - це часто дві або три роти, які наступають, підсилені бронетехнікою та елементами підтримки. Посилена рота або ротна тактична група є основним елементом штурму. Але навіть у цьому випадку координація дій є складною і схильною до помилок, як показав початковий наступ. Для планування такого роду дій потрібна ціла бригада. Значне збільшення масштабу є викликом для українських сил, особливо для нових бригад, яким бракує досвіду і підготовки командного складу. Початковий штурм був спробою прориву, але він не увінчався успіхом.
Наприклад, в районі Бахмута багато українських механізованих атак відбуваються силами одного-двох відділень за підтримки двох танків. Українські танкові підрозділи, згідно з нашими польовими дослідженнями, рідко масовано діють на рівні роти через ризик втратити занадто багато танків за один раз. Танкові бої відбуваються рідко. Танки проводять більшу частину часу, підтримуючи піхоту і ведучи вогонь із закритих позицій. Зазвичай вони діють парами або у складі взводів, підтримуючи атаки піхоти. Цей наступ здебільшого характеризується атаками піхоти на рівні взводів, які ведуть бій від посадки до посадки. Незважаючи на свій розмір, бригади часто мають обмежену кількість взводів і рот, які мають штурмову підготовку, що обмежує сили, доступні для виконання таких завдань. Українські війська проводять механізовані штурми, коли дозволяють умови, але російські мінні поля, протитанкові засоби та артилерія залишаються потужною загрозою щоразу, коли Україна зосереджує бойову міць поблизу російських оборонних споруд. Ця реальність різко контрастує з очікуваннями, що сотні танків чи бойових машин піхоти атакуватимуть російську оборону в кінематографічній атаці.
Західна критика, яка часто з'являється у вигляді анонімних витоків інформації від офіційних осіб, іноді стверджує, що Україна не буде стягувати війська і не погодиться на неминучі втрати під час такого штурму. При цьому не враховуються реальні обмеження щодо здатності української армії застосовувати війська у великих масштабах. Сполучені Штати неправильно інтерпретують це як нездатність України до наступу. Проблеми України з масштабуванням застосування збройних сил не можуть бути подолані кількома місяцями тренувань і західним обладнанням. ЗСУ досягли успіху в мобільній і позиційній обороні. Вони також дуже ефективні в тактиці малих груп і в ефективному застосуванні вогневих засобів для пригнічення росіян. З огляду на виклики, з якими зіткнулися нові бригади на початку, бригадні атаки кількома батальйонами замість рот, ймовірно, загострили б проблеми з координацією і призвели б до більших втрат. Також не усвідомлюється, що значні втрати штурмового елементу можуть суттєво вплинути на здатність бригади продовжувати операції і на довіру до неї з боку її командного складу. Це особливо актуально для нових бригад, які не мають у своєму складі військовослужбовців-ветеранів.
Українські переваги випливають з розуміння того, в чому полягають їхні сильні сторони, враховуючи організаційну спроможність, досвід, якість особового складу та обмеженість сил і засобів, необхідних для підтримки широкомасштабних штурмових дій. Західні тренувальні програми страждають від надмірного стиснення, але й українські підрозділи не обов'язково тренуються на Заході так, як вони будуть воювати в Україні, використовуючи ті ж самі системи, тактику, методи і процедури. Частково це пов'язано з тим, що західні тренінги не завжди можуть відтворити зазначені умови. Все це вказує на необхідність еволюції майбутніх західних тренувальних програм - щоб вони були краще пов'язані з реаліями цієї війни і з тим, як українські війська ведуть її, а також для кращого розуміння оперативного середовища.
Українська спроба прорвати російську оборону в перші дні наступу не мала вирішального значення для того, як розгортатиметься наступ, але вона стала важливою перевіркою того, чи зможуть новостворені бригади, оснащені західним обладнанням і підготовлені, ефективніше подолати підготовлену російську оборону. Під час наступу вперше була застосована корпусна структура, яка допомагала координувати логістику для різних бригад, що брали участь в операції, із загальним оперативним або «фронтовим» рівнем командування над корпусним. Ця стратегія передбачала певний вибір і певний ризик. Призначення нових бригад на провідну штурмову роль уздовж двох найбільш очікуваних напрямків наступу, з планом, що передбачав нічні операції, посилило ризик. Крім того, Україна обрала головним напрямком наступу район Оріхів-Токмак, який є найбільш укріпленою частиною російської оборони. Ці підрозділи зіткнулися з непростим завданням проти добре підготовленої оборони з щільними мінними полями, окопаними військами, численними протитанковими керованими ракетами, баражуючими боєприпасами і бойовими гелікоптерами, які підтримували російські лінії.
Однак, виходячи з нашого дослідження в Україні, видається, що новим бригадам також бракувало згуртованості та досвіду, і вони припускалися помилок, яких досвідчені бригади припускалися рідше. Новими були не лише піхотні батальйони і штурмові підрозділи, але й артилерійські підрозділи та компоненти підтримки, тоді як особовому складу бригад не вистачало часу на підготовку. Ці бригади також складалися з нещодавно мобілізованих військовослужбовців, багато з яких не мали попереднього військового досвіду, а також офіцерів, переведених з інших підрозділів. Нові бригади були незнайомі з місцевістю, оскільки раніше не були розгорнуті в цій місцевості. Просити їх провести свій перший штурм, в деяких випадках вночі, було дуже складно. Проблеми нових бригад змусили інші підрозділи, в тому числі менш оснащені підрозділи Національної гвардії, взяти на себе виконання поставлених перед ними завдань, а в деяких випадках повністю замінити їх на лінії фронту. Так, навіть погано оснащені підрозділи територіальної оборони, які зазвичай використовуються для оборони, брали участь у звільненні населених пукнтів в рамках контрнаступу. Слід зазначити, що деякі нові бригади діяли краще. Після перших невдач 47-й механізованій бригаді вдалося адаптуватися і просунутися вперед, а 82-й десантно-штурмовій бригаді, схоже, вдалося досягти успіху невдовзі після того, як вона була задіяна. Ймовірно, це пояснюється тим, що їхня підготовка і оснащення були пріоритетними серед нових бригад, і, можливо, тим, що 82-а бригада почала діяти набагато пізніше в ході наступу.
Перехід до виснаження
Після першого тижня операція перейшла у фазу виснаження, що мало чим відрізняється від наступу на Херсонщині. Українські війська послаблюють російську оборону артилерійським вогнем, ударами «Хаймарсів», безпілотниками і точковими ударами ракетами Storm Shadow по важливих об'єктах. Україна також намагається перекрити потік російського почтачання з Криму, завдаючи ударів по мостах і залізничних станціях, включаючи удар по Кримському мосту, за повідомленнями, за допомогою військово-морських безпілотників. Між українськими та російськими артилерійськими підрозділами точаться інтенсивні контрбатарейні бої, причому системи «Хаймарс» все частіше використовуються в контрбатарейній боротьбі завдяки покращенню здатності України вести вогонь по цілях в тилу росіян і очевидному розподілу систем «Хаймарс» між окремими підрозділами.
Незважаючи на природну тенденцію зосереджуватися на звільнених населених пунктах, [саме] баланс втрат виявиться більш значущим у формуванні наступальних перспектив України, ніж будь-що інше. Ця війна постійно демонструє складність організації загальновійськового наступу проти підготовленої оборони, а виснаження особового складу є ключовим фактором, що сприяє маневреним наступальним діям. Частково це пов'язано з нездатністю однієї сторони досягти переваги в повітрі над іншою, але проблему не можна зводити до цього єдиного чинника. Враховуючи багатошаровість російських оборонних ліній, мінних полів та укріплень, малоймовірно, що ЗСУ зможуть досягти прориву, не завдавши при цьому значного попереднього виснаження російським військам, що обороняються. При цьому цей процес не обов'язково є лінійним, і лінії можуть руйнуватися, коли наявні сили вже не можуть їх захищати або коли підрозділи підкріплення не можуть бути розгорнуті вчасно.
Певною мірою такий підхід сприяє тому, як воює Україна, хоча він і не є репрезентатацією того, що хотіли б побачити західні союзники. ЗСУ віддають перевагу послідовним атакам, роблячи вогневе ураження вирішальним елементом, і розвивають маневрені дії, рідше використовуючи вогневі засоби у якості допоміжногу компоненту маневрених сил. Українська піхота проводить атаки, як правило, взводними і ротними групами. Це болісно повільно і саме по собі не може створити імпульс, але в ближньому бою українські підрозділи, як правило, кращі за російські. Україна також, ймовірно, зазнає менших втрат, діючи невеликими, роз'єднаними підрозділами, але це дає менше можливостей для швидкого прориву. Аналогічно, за допомогою засобів розвідки, спостереження і рекогносцировки Україна з часом отримує перевагу в контрбатарейній боротьбі. Постійне знищення і засліплення вогню російської артилерії шляхом націлювання на контрбатарейні радари допомогло Україні встановити видиму вогневу перевагу.
Україна ліквідувала кількох російських генералів ракетними ударами Storm Shadow, а також завдала ударів по логістичних вузлах і ключових мостах. Ці удари ускладнили російські операції, уможлививши прогрес, але самі по собі ракети великої дальності не стали панацеєю. Частково це пов'язано з адаптацією росіян після впровадження систем HIMARS минулого року, зміцненням вузлів командування і управління, розпорошенням логістики і перекиданням постаяання безпосередньо на фронт. Потужна ударна кампанія з ізоляції театру бойових дій, зосереджена на російських лініях зв'язку, могла б мати більший ефект. Проте чотири місяці ударів ракетами Storm Shadow свідчать про те, що завдання розірвати російські лінії постачання лише за допомогою ракет є складнішим, ніж дехто може вважати.
Виснаження сил спричиняє погані заголовки, але це грає на руку Україні, тоді як спроба здійснити наступальний маневр за таких складних умов - ні. Однак це обтяжливо для ресурсів, що змушує Вашингтон нарешті дозволити використання вдосконалених звичайних боєприпасів подвійного призначення - касетних боєприпасів - через нестачу артилерійських боєприпасів. Касетні боєприпаси є небезпечною зброєю з тривалими наслідками, але іншого способу задовольнити потреби України в артилерійських боєприпасах не було. Це було критично важливе рішення, яке подовжило часовий графік і дало можливість Україні досягти успіху в цьому питанні. Вони також більш ефективні проти сил на відкритій місцевості і в укріплених окопах. Але вдосконалені запаси звичайних боєприпасів подвійного призначення призначені не лише для наступу. Вони будуть використовуватися для підтримки військових зусиль України до наступного року, доки західне виробництво не збільшиться в достатній мірі. Це свідчить про те, що основними факторами, які впливатимуть на наступ України, все ще можуть бути наявність боєприпасів і сил.
Складне завдання
На півдні росіяни окопалися на рівні загальновійськової армії. На практиці це означає мінні поля, що перекривають одне одного, опорні пункти, бетоновані укріплені окопи, бункери і численні лінії оборони з комунікаційними траншеями між ними. Російські війська також адаптувалися шляхом неприємних нововведень - наприклад, окопів-приманок, замінованих вибухівкою, яка може бути дистанційно підірвана після того, як ці окопи займуть українські солдати. Російські розрахунки ПТРК встановили камери перед своїми позиціями, щоб виявляти наступаючу українську техніку, і прорили тунелі, які можна використовувати для перекидання боєприпасів, техніки і особового складу. Вони регулярно контратакують втрачені позиції, хоча загальна стратегія полягає в тому, щоб не утримувати позиції за будь-яку ціну.
Мінні поля становлять одну з найбільших проблем для українського наступу, подібно до ситуації, з якою російські підрозділи зіткнулися під Вугледаром взимку. Згідно з нашими польовими дослідженнями, російські війська встановили більше мін, ніж передбачено російською доктриною. Перед позиціями окремих російських рот, як правило, встановлені мінні поля з сотнями або тисячами протитанкових мін ТМ-62М. Вони встановлюють три міни ТМ-62М одна на одну спеціально для того, щоб знищити - а не просто пошкодити - мінні катки і трали, які використовуються для [забезпечення] прориву техніки і танків. До них додаються протитанкові протибортові міни TM-83 із формуванням ударного ядра, які часто встановлюються в посадках для ураження танків і бронемашин збоку, коли вони їдуть по ґрунтових дорогах, що часто йдуть паралельно [посадкам].
Ці протитанкові міни часто змішуються з протипіхотними мінами, щоб завдати більших втрат, коли техніка виведена з ладу, в тому числі з мінами ПМН-4 натискної дії, осколковими протипіхотними мінами ОЗМ-72 і мінами спрямованого ураження МОН-50 і МОН-200. Російські війська також використовують авіаційні бомби ФАБ-100 і ФАБ-250 у якості саморобних міни. Росія дистанційно встановлює міни за допомогою артилерії, систем дистанційного мінування «Зємлєдєліє» і навіть безпілотників, встановлюючи протипіхотні міни ПОМ-3 і ПФМ-1. Вони використовуються для повторного мінування смуг, розчищених українськими саперами, та для мінування доріг за лінією фронту. Українські засоби розмінування, в тому числі ті, що несуть лінійні заряди для розмінування, є пріоритетною мішенню для російських оборонців та розрахунків ПТРК. Це змусило Україну використовувати їх більш обережно.
Українські піхотні підрозділи успішно штурмують російські позиції, але міни змушують їх просуватися повільно і обдумано, щоб дістатися до них. Навіть коли піхотні підрозділи можуть просуватися пішки, необхідно розміновувати дороги, щоб під'їхала техніка. Це ускладнює евакуацію поранених для піхотних підрозділів, що наступають, і ускладнює наближення до лінії фронту інших допоміжних сил і засобів, таких як засоби ППО, логістики і артилерійські системи, які є критично важливими для підтримання динаміки наступу. Крім того, ці мінні поля зменшують переваги України у можливостях нічного бачення, які були посилені БМП «Бредлі» і танками «Леопард». За словами українського бригадного генерала Олександра Тарнавського, який командує наступом на півдні: «Як тільки там з'являлася будь-яка техніка, росіяни одразу ж починали її обстрілювати і знищувати. Тому розмінування проводилося тільки піхотою і тільки вночі». Наявність мін, навіть коли шляхи розміновані, має психологічний вплив на сили, що пересуваються, що ускладнює виконання більшості бойових завдань.
Російська оборона також виявилася сильнішою, ніж очікувалося, і стримувала початковий штурм. Як сказав Тарнавський: «На мою думку, росіяни вважали, що українці не прорвуться через цю лінію оборони. Вони готувалися більше року. Вони зробили все, щоб переконатися, що ця ділянка була добре підготовлена». Це відрізняється від минулорічних боїв на Херсонщині, де другорядні лінії були добре укомплектовані, а передові позиції були швидко здані. На півдні російські підрозділи щільно розмістили протитанкові керовані ракети вздовж передової лінії. Вони обороняються, використовуючи безпілотники для спостереження, інтенсивно застосовуючи артилерію, удари протитанкових керованих ракет підрозділів піхоти і спецназу, а також ударні гелікоптери Ка-52, «Ланцети» і імпровізовані комерційні FPV-дрони, що є баражуючими боєприпасами, і планерні бомби, що скидаються з російських винищувачів і бомбардувальників. Удари Ка-52, FPV-дронів і «Ланцет-3» є згубною проблемою, оскільки наступаючі війська не мають однакового прикриття засобами ППО і радіоелектронної боротьби під час атаки.
Росія також почала розгортати модернізовані гелікоптери Ка-52М, які можуть запускати протитанкові ракети «Віхрь-1» і більш далекобійні ракети ЛМУР за межами досяжності українських тактичних засобів ППО. У багатьох випадках танк або бронемашина після підриву на міні знерухомлюється, а потім знищується ударними гелікоптерами або безпілотниками. Росія змушена обмежувати використання артилерії через нестачу боєприпасів, але все одно застосовує артилерійський вогонь і авіацію, щоб зірвати просування. Хоча мінні поля можна подолати, їх прорив, коли оборонець має хороше спостереження і може застосувати артилерію і високоточну зброю, виявляється дорогим задоволенням.
Наприкінці липня Україна почала залучати підрозділи 10-го корпусу до штурмів на Оріхівському напрямку на півдні. Після більш ніж місяця наступу на півдні переважно невеликих підрозділів, українські війська знову спробували здійснити механізовану атаку ротними підрозділами, особливо на схід від Роботиного. ЗСУ, ймовірно, сподівалися ввести 10-й корпус після того, як 9-й корпус вже прорвав першу основну лінію оборони. До складу 10-го корпусу входять 116-а, 117-а і 118-а механізовані бригади, які пройшли підготовку в НАТО, а також 3-я і 14-а бригади Національної гвардії. Хоча ці бригади 10-го корпусу значною мірою замінили на фронті 9-й корпус, 47-ма механізована бригада 9-го корпусу продовжує воювати і нещодавно допомогла звільнити Роботине.
У середині серпня Україна, схоже, почала розгортати частини зі своїх резервів, зокрема 46-ту аеромобільну і 82-гу десантно-штурмову бригади. Додавання цих підрозділів, схоже, дало швидкі результати, оскільки українські війська звільнили добре укріплений населений пункт Роботине і продовжили просування на південь і схід. Поточна ситуація є мінливою. Геолоковані відеоматеріали та повідомлення свідчать про те, що українські сили, можливо, розвідувальний підрозділ, просунулися повз протитанкові загородження на першій ділянці «лінії Суровікіна» в напрямку Вербового, хоча незрозуміло, чи це лише невеликий розвідпідрозділ, чи Україні вдалося прорвати цю оборону за допомогою техніки. Українські війська також просунулися в напрямку Новопрокопівки та її східного флангу. ЗСУ, схоже, зосереджені на подальшому послабленні російської оборони і розширенні «балкону», оскільки просування може зробити їхні сили вразливими до контратак з флангів. Відновлення наступу вказує на зміну динаміки, що змушує росіян реагувати, щоб спробувати стабілізувати ситуацію.
Найближчі тижні, ймовірно, стануть вирішальними, оскільки битва залежить від наявних резервів і рішучості. Незважаючи на нещодавні успіхи в Старомайорському та Урожайному, українські війська перебувають приблизно в 11 кілометрах від основної лінії оборони на напрямку Великої Новосілки, і, схоже, вони перекинули ресурси на Оріхівський напрямок. Хоча відстань до «головної лінії» є менш важливим показником, ніж виснаження, якого завдають ЗСУ. Важливіше те, де російські війська вирішили сконцентруватися і укомплектувати свою оборону.
Хоча 82-га і 46-та бригади досягли результатів, вони були досягнуті завдяки іншим підрозділам, які провели тижні боїв за ці райони. Російські війська виглядають стурбованими і також розгорнули резерви. Є ознаки того, що росія перекинула на цей напрямок підрозділи 7-ї і 76-ї десантно-штурмових дивізій ВДВ, а також інших сил. Росіяни, ймовірно, прийняли це рішення після того, як Україна почала перекидати свої резервні підрозділи, що зменшило ризик потужного українського наступу в інших місцях. Нещодавні наступальні дії України, схоже, здійснюються переважно спіщеними підрозділами, але для того, щоб досягти імпульсу, їм потрібно буде знову залучити механізовані формування. Це стане перевіркою того, чи створили тижні виснаження, встановлення переваги у вогневому протистоянні та удари по мостах, логістиці та командно-контрольних пунктах в тилу необхідні умови для українського прориву. Зокрема, здатність України ефективно придушити і послабити російські протитанкові засоби може виявитися вирішальною.
Для росії проблема проста: Укріплення мають найбільше значення, якщо вони укомплектовані людьми. Якщо їхні сили деградують і їм бракуватиме підкріплень, ці оборонні споруди сповільнять, але не зупинять просування України. Це також залежить від того, чи вирішить росія використати свої резерви для контратак, чи укомплектувати численні лінії оборони. Для України головне завдання полягає не в тому, щоб прорвати російську лінію оборони, а в тому, щоб зробити це з достатніми силами в резерві, щоб використати цей прорив для досягнення своїх цілей.
Оборона росії: Доктрина чи безглуздість?
Попри зовнішню видимість, росія не здійснює справжньої оборони в глибину. Російські війська налаштовані на таку оборону, яка дає змогу тому, хто обороняється, послаблювати нападника в міру його просування, розмінюючи простір на виснаження. Вони побудували три оборонні пояси, мінні поля між ними, траншеї для комунікацій і укріплені оборонні пункти між ними. Це, ймовірно, було баченням генерала Сєргєя Суровікіна (і його ім'ям названі ці оборонні лінії). Але Суровікін не командує, командує генерал Валєрій Гєрасімов, начальник Генерального штабу. Він постійно демонструє погане військове судження і слабке розуміння того, що російські війська можуть і чого не можуть робити, як це було нещодавно під час невдалого зимового наступу російських військ. Російські війська вирішили оборонятися перед «лінією Суровікіна», зосередивши свої зусилля на утриманні першої лінії оборони і населених пунктів, на яких вона тримається. Варто зазначити, що перша лінія оборони має розгалужену систему укріплень, включаючи мережу тунелів. Наступні лінії включають вириті машинами траншеї, протитанкові рови, «зуби дракона» і, ймовірно, більше мінних полів. Російське рішення про оборону в передпіллі зіграло на руку Києву, оскільки дозволило українській артилерії знищити розгорнуті російські підрозділи.
Стратегічна концепція «активної оборони», про яку часто згадує Валєрій Гєрасімов, заохочує маневрену оборону і контратаки. Можливо, це те, що ми бачимо зараз від російських військ. По суті, будучи «захистом у нападі», активна оборона передбачає наполегливу боротьбу з опонентом, а не наголошує на статичній або позиційній обороні. Оборона росії характеризується регулярними контратаками, які також виснажують її бронетехніку та наявні маневрені сили. Росіяни проводять ротацію військ на лінії фронту, але ці сили постійно виснажуються. З іншого боку, Україна також витратила значні бойові сили, ведучи бої на першій лінії російської оборони, перш ніж дістатися до інших оборонних смуг і укріплень. Тому хід цієї битви дедалі більше визначається тим, хто має найбільше резервів і хто застосовує найкращу стратегію управління силами протягом часу.
Російські війська постійно контратакували під час контрнаступу України. Хоча в деяких випадках їм вдавалося відвоювати населені пункти, захоплені українськими підрозділами, або запобігти консолідації, їхня стратегія є агресивною і дорогою. Враховуючи нестачу наявних сил, російський підхід був агресивним і надмірно самовпевненим. Російські підрозділи часто воюють перед своїми найкращими укріпленнями замість того, щоб використовувати їх для отримання переваги. Вони можуть відступити, якщо опиняться у невигідному становищі, але такий підхід вимагає значних компромісів: якщо російські війська зазнають надто великих втрат під час утримання передових позицій або контратак, щоб повернути їх, вони ризикують залишити свої сили надто слабкими, щоб належним чином захистити решту оборонної лінії. Таким чином, «активний» підхід стримував просування України, але ціною виснаження російської оборони перед тим, що вважалося «головними лініями». Отже, оцінювати прогрес наступу лише з точки зору того, чи прорвала Україна оборонну лінію, - неправильно. Більшість боїв і втрат відбулися на першій російській лінії оборони, яку Україна прорвала в Роботиному і біля Вербового.
Росія має значні сили в Україні, але їхня якість суттєво відрізняється, і значна частина цих сил складається з полків мобілізованого особового складу. На півдні, схоже, лінію фронту в основному утримує суміш регулярних танкових і мотострілецьких полків, підрозділів мобілізованих, морської піхоти і підрозділів «Штурм Z», які укомплектовані засудженими. Підрозділи «Штурм Z» розподіляються між мотострілецькими ротами для використання в якості передової піхоти, як правило, вздовж першої лінії оборони. Морська піхота і більш боєздатні мотострілецькі підрозділи утримують опорні пункти і населені пункти і використовуються для контратак. Російська оборона складається з ешелонованих батальйонів, інші знаходяться в тилу. Крім того, за повідомленнями, на Оріхівському напрямку обороняються підрозділи 22-ї та 45-ї бригад спецназу. Ці підрозділи, схоже, відіграють ключову роль у визначенні цілей для артилерійських ударів і забезпечують більшу протитанкову обороноздатність звичайних підрозділів за допомогою протитанкових ракет і баражуючих боєприпасів.
Після контакту деякі російські підрозділи втекли, але інші утримували свої позиції навіть під тиском наступаючих українських сил. Це посилює проблему інтеграції м'яких факторів і нематеріальних чинників, таких як моральний дух, в оцінку, оскільки спостережувані ефекти можуть бути непослідовними і їх важко узагальнити. Деякі російські підрозділи зазнають поразки від більш дрібних українських підрозділів, деякі залишають позиції, а інші утримують лінію і контратакують. Низький моральний дух, безумовно, впливає на російські війська - з відповідним впливом на згуртованість і ефективність - але він ще не настільки серйозний, щоб дестабілізувати їхні позиції і тим самим уможливити значне просування українських підрозділів уперед.
Наприклад, як ми дізналися під час нашого польового дослідження в червні 2023 року, 291-й російський мотострілецький полк (42-га дивізія 58-ї загальновійськової армії) захищав ключову ділянку фронту на південь від Оріхова, що включала Роботине. Станом на кінець червня він був посилений загоном «Шторм», двома загонами засуджених «Шторм Z», кількома ротами і розвідувальними групами з мобілізованого 1430-го мотострілецького полку територіальних військ, ротою з 71-го мотострілецького полку, мотострілецьким батальйоном «Ахмат» і батальйоном з 810-ї бригади морської піхоти. Схоже, що росія додала четвертий мотострілецький батальйон до організаційної структури полку, який не має бронетехніки, як інші батальйони, щоб забезпечити більшу кількість піхоти. У порівнянні з довоєнною структурою, яка складалася з трьох мотострілецьких батальйонів, 291-й полк оборонявся силами, наближеними до шести або більше піхотних і мотострілецьких батальйонів, а також танкового батальйону та інших допоміжних засобів.
Полк тримав оборону двома ешелонами. Перший утримували два його мотострілецькі батальйони, посилені менш оснащеними і укомплектованими ротами 1430-го мотострілецького полку і загонами «Шторм Z», а також батальйон більш елітної 810-ї бригади морської піхоти, яка обороняла Роботине. Другий ешелон складався з двох мотострілецьких батальйонів, а танковий батальйон перебував у резерві. Інший мотострілецький батальйон полку був ротований в тил для отримання нової техніки та особового складу, а додаткові роти з 1430-го мотострілецького полку, ймовірно, можуть бути ротовані для заміни втрат у першому ешелоні. На фронті полку також діють підрозділи 22-ї бригади спецназу.
У порівнянні з російською обороною на початку війни, 291-й мотострілецький полк обороняв менший фронт - приблизно 11 кілометрів - і з додатковим підкріпленням мав достатньо сил для підтримки другого ешелону оборони, а також резерву. Він також міг дозволити собі ротацію батальйонів, коли вони зазнавали виснаження, тому визначені підрозділи та їх склад склад змінювалися протягом останніх двох місяців. Справді, схоже, що росія вирішила не проводити ротацію полків, які тримають лінію фронту, а натомість ротувати роти і батальйони з інших з'єднань. Це стосується як елітних підрозділів морської піхоти, так і мобілізованих полків територіальних військ. 291-й розташовувався за добре укріпленими підготовленими позиціями, за щільними мінними полями, протитанковими ровами та іншими перешкодами. Таким чином, 291-й був краще підготовлений до штурмів, не вимагаючи залучення резервів на рівні дивізії або вище. Це контрастує з російськими силами в Харкові у вересні 2022 року, коли деякі російські підрозділи були укомплектовані лише на 20 відсотків і не мали згуртованої оборонної позиції. Після прориву початкової лінії українські війська змогли швидко просунутися вперед. Ситуація менш сприятлива для України на Запоріжжі та на півдні Донецької області.
Сковування російських сил під Бахмутом
Українські війська також продовжили просування на флангах Бахмута після серії успішних контратак в середині травня, після того, як сили «Вагнера» захопили західні райони міста. Ці контратаки спочатку були спрямовані проти відносно слабких російських військових частин, які були перекинуті з Вугледара для прикриття флангів підрозділів «Вагнера». Російські військові частини, що прибули, були погано підготовлені, а слабка координація з силами «Вагнера» ускладнювала їхню оборону. Однак, як повідомляється, всі сили «Вагнера» були виведені з Бахмута на початку червня, і більшість російських повітряно-десантних військ зараз розгорнуті в цьому районі, включаючи підрозділи 31-ї, 11-ї та 83-ї десантно-штурмових бригад, а також 106-ї та 98-ї повітряно-десантних дивізій. Російські військові частини, які були прикріплені до «Вагнера» під час штурму міста, також повернулися під контроль Міністерства оборони.
Українські підрозділи під Бахмутом просунулися вперед, зокрема, 3-я штурмова бригада просунулася до Кліщіївки. Крім того, російські підрозділи на цьому напрямку, схоже, зазнають значних втрат, зокрема 31-а десантно-штурмова бригада, яка була відведена з лінії фронту. Росіяни мали менше часу на підготовку оборони в цьому районі, ніж на півдні. Однак російські міни та артилерія все ще заважають українським військам. На відміну від південного напрямку, українські підрозділи навколо Бахмута майже повністю складаються з досвідчених бригад, більшість з яких провели більшу частину зими в обороні вздовж лінії фронту. Ці підрозділи, ймовірно, продовжуватимуть досягати тактичних успіхів, але для більш глибокого просування в цьому напрямку може знадобитися залучення додаткових бригад і ресурсів. Дійсно, протягом останнього місяця вздовж лінії фронту навколо Кліщіївки точилися інтенсивні бої, але просування було незначним.
Виклик, пов'язаний з триваючою битвою за Бахмут, полягає в тому, що цю можливість не можна використати, не відволікаючи підрозділи з південного наступу України. За Бахмутом росія має краще укріплені лінії оборони, що робить прорив малоймовірним. Під Бахмутом багато найкращих українських підрозділів беруть участь у підтримці наступу, в той час як новіші і менш досвідчені підрозділи перебувають на стратегічно важливому південному напрямку. Хоча українські атаки змусили росію перекинути значні сили на захист Бахмута, росія все ще мала інші резерви, які вона могла б перекинути на південь. Втрати, завдані російським повітряно-десантним військам, можуть підірвати майбутній наступальний потенціал росії, але українські бригади там також можуть бути виснажені до зими. Подібна ситуація склалася минулого року, що призвело до місяців невизначених боїв після того, як лінія фронту замерзла.
Про компроміси в стратегії
Бахмут займає важливе місце в цьому наступі, і не лише через нещодавні успіхи української армії. Київ вирішив зробити ставку в літньому наступі на нещодавно підготовлені бригади, які отримають обладнання НАТО замість досвідчених підрозділів. Київ виграв час для підготовки цих нових бригад, залишивши свої досвідчені бригади на фронті протягом зими і весни, часто з мінімальною ротацією. Багато з найкращих українських бригад відіграли ключову роль в обороні Бахмута, в тому числі 3-я штурмова і 93-я механізована бригади. Порівняно з іншими ділянками фронту, бої в Бахмуті були менш сприятливими для українських захисників після того, як «Вагнер» взяв під контроль фланги в січні та лютому 2023 року. Коли російські війська опинилися в межах прямої досяжності вогневих засобів по решті доріг до Бахмута, які утримували українські війська, поповнення запасів, евакуація поранених та ротація підрозділів до міста стали більш небезпечними та дорогими.
Україна виділила кілька бригад для утримання міста, не включивши до них додаткові підрозділи, які б утримували фланги та дороги, що ведуть з нього. Українські сили, що воювали в місті, мали гірший коефіцієнт виснаження, ніж сили на флангах. Хоча це співвідношення варіювалося, ми оцінюємо його як, ймовірно, від 1:3 до 1:4 втрат Україїни та росії відповідно. Значна залежність «Вагнера» від «розхідного матеріалу» - погано навчених і екіпірованих засуджених - була більш ефективною в міській місцевості, ніж у відкритому полі, особливо коли українські війська утримували висоту. Сили «Вагнера» використовувалися для штурмів, а не для оборони, і не були б залучені до укомплектування лінії фронту на півдні. І навпаки, Україна могла б утримувати висоту на захід від міста з набагато меншою кількістю підрозділів і ресурсів. Намагаючись утримати Бахмут, Україна взяла на себе зобов'язання вести бої на виснаження в складних умовах, зі значним відсотком російських втрат серед засуджених. За іронією долі, проблеми росії почалися саме тоді, коли російські війська були змушети зайнятися захистом Бахмута.
Як контрфакт, якби більш досвідчені українські бригади отримали нову техніку, вони, можливо, не припустилися б багатьох помилок, яких припустилися нові бригади на початку контрнаступу. Вони також змогли б швидше адаптуватися. Дійсно, однією з причин успіху України на південь від Бахмута є 3-я штурмова бригада, яка продовжує наступати, незважаючи на виснаження особового складу. Але її подальше перебування в Бахмуті, як і деяких інших найкращих українських бригад, дещо дивує, враховуючи, що пріоритетним напрямком наступу є Оріхівський. Звичайно, зняття більш досвідчених бригад з фронту під час зимового наступу росії загрожувало б втратою більшої території, і політичні міркування та іноземне сприйняття навряд чи не мають значення. Зрештою, стратегія зводиться до вибору, а в Києва не було безкоштовних і безризикових варіантів.
Спостерігачі також стверджують, що Україна досягла б більшого успіху, якби отримала винищувачі F-16. Західна авіація, безсумнівно, допомогла б Україні під час наступу, якби українські пілоти почали тренуватися на цих літаках на початку війни. Навіть якби це сталося, вони, можливо, не мали б вирішального значення через розгалужену мережу засобів ППО і тактичну авіацію росії. Винищувачі F-16 з часом допоможуть Україні боротися за повітряний простір, але наявність західних літаків не означає автоматичної здатності досягти переваги в повітрі. Занадто часто до військово-повітряних сил ставляться як до талісману, ніби вони можуть вирішити всі проблеми на полі бою. Те, чого можуть досягти американські військово-повітряні сили, не є репрезентативним для типових західних військово-повітряних сил через значні американські інвестиції, які були зроблені в засоби забезпечення, допоміжні можливості, організаційну спроможність і досвід інтеграції повітряно-сухопутних операцій. Ці ефекти навряд чи можуть бути досягнуті лише завдяки F-16, і їх ефективність також залежить від наданих ракет і додаткових систем. Варто зазначити, що самі Сполучені Штати в останні десятиліття не стикалися з потужною мережею протиповітряної оборони, подібною до російської.
Проведення загальновійськових операцій, координація повітряних сил із сухопутними військами, є набагато складнішим завданням, ніж просто об'єднання піхоти, бронетехніки та артилерії. Українська армія доктринально і структурно орієнтована на вирішальне застосування наземних вогневих засобів, а не авіації. У західних країнах часто все навпаки. Це не означає, що західні збройні сили могли б досягти більших успіхів у цьому наступі, але це дає зрозуміти, як багато потрібно змінити в собі, щоб досягти переваги в повітрі, і які типи ефектів часто асоціюються із західною військово-повітряною силою. Досягнення переваги в повітрі - це більше, ніж просто отримання літаків і добре підготовлених пілотів. Ми вважаємо, що Україна готова до цього виклику. F-16 дозволять набагато краще інтегруватися із західними системами озброєнь і дадуть українським ВПС можливість відтіснити російську авіацію далі за передову лінію військ. Тому отримання F-16 є важливим кроком, і чим швидше Україна зможе перейти на використання західних платформ, тим краще.
Крім того, Україна широко використовувала в цьому наступі крилаті ракети повітряного базування Storm Shadow, дальність і корисне навантаження яких подібні до давно затребуваної системи ATACMS. Сама по собі Storm Shadow зробила помітний внесок, але не виявилась геймченджером. Російські адаптації також ускладнили картину. Росіяни більше не покладаються на величезні склади боєприпасів поблизу лінії фронту. Замість цього боєприпаси часто забирають вантажівками на залізничних станціях у Криму чи росії, звідки їх перевозять до підрозділів в Україні. Пункти передачі боєприпасів регулярно змінюються, і ракетний удар не спричинить такого ж рівня дезорганізації, як це сталося влітку 2022 року, коли «Хаймарси» вперше прибули до України. Тим не менш, російська логістика все ще залишається потенційно вразливою в Криму і набагато далі за російськими лініями.
Україна не може просто перекрити російські лінії постачання за допомогою ракет дальнього радіусу дії і витіснити російські війська. Якби це було так, Україна не мала б потреби у великому наступі з самого початку. Вона могла б вдарити ракетами Storm Shadow і дочекатися розгортання системи GLSDB з радіусом дії 150 кілометрів. Без постійної присутності і розвідки маршрутів, про які йдеться, таке перехоплення на практиці не працює, а боєприпасів для його забезпечення немає. У Херсоні системи «Хаймарс» понад чотири місяці контролювали російські маршрути постачання через Дніпро. Російські війська змогли забезпечувати себе через єдиний міст і мережу поромних переправ, що врешті-решт призвело до виведення понад 30 000 військовослужбовців. Російські позиції на Запоріжжі з'єднані сухопутними коридорами, що ведуть на схід і південь до Криму. Навіть перебуваючи в межах досяжності ствольної артилерії, дороги постачання виявилося важко перекрити, що ставить питання про те, чого можна досягти за допомогою «вогневого контролю». Дійсно, весь наступ на півдні і тривала битва за Бахмут відбувалися, коли позиції обох сторін знаходилися на відстані лише кількох кілометрів одна від одної.
Останні 18 місяців бойових дій ілюструють, що західним країнам необхідно розробити довгостроковий план для підтримки та вдосконалення військових зусиль України, а не покладати надії на наступний потенціал, який буде представлений на полі бою. Наприклад, ATACMS був би корисним доповненням до українського арсеналу, і він має бути наданий, але потрібен більш цілісний підхід до збільшення українських можливостей. Часто мова йде про найнеобхідніше - більше M113, «Хамві», легких засобів забезпечення мобільності, приладів нічного бачення і обладнання для розмінування в сукупності можуть мати більший вплив, ніж будь-яка одна передова система озброєнь.
Виходячи за межі наступу
Захід міг би зробити набагато більше для збільшення оборонного промислового потенціалу, достатнього для підтримки військових зусиль України. Наприклад, європейським країнам не потрібно було чекати 13 місяців, щоб почати робити серйозні інвестиції в артилерійське виробництво. Те ж саме можна сказати і про розширення тренувальних програм. Нещодавній досвід України показує, що створення боєздатних підрозділів - це більше, ніж [просто] західні бойові машини піхоти і більш потужні танки. Вони врятували багато життів, і мотивовані українські солдати можуть швидко опанувати західні системи, але це може призвести до помилкового припущення, що час, необхідний для підготовки згуртованих підрозділів та їхніх командирів, також може бути різко скорочений. Незрозуміло, чому підготовка до літнього наступу України мала бути такою стислою, а не розпочатися набагато раніше, у 2022 році.
Дивлячись на те, на якій стадії знаходиться наступ сьогодні, рішення України відволікати російські сили вогнем і просуватися поступово невеликими підрозділами зіграло їй на руку. Це виснажлива боротьба. Бойова міць і резерви, наявні в обох сторін, відіграватимуть значну роль у визначенні результату. Український наступ не закінчився, але й не зазнав поразки. Перспективи України залежать від того, наскільки добре західні країни забезпечать ресурсами українські військові зусилля восени, замінять втрачену техніку і нададуть необхідні допоміжні засоби - перш за все, артилерійські боєприпаси. Зрештою, плануючи свою підтримку, західні країни також повинні думати не лише про наступ, а й про вичікувальну позицію. Це включає в себе вивчення уроків цієї весни і літа для покращення шансів України в майбутніх наступальних операціях. Зусилля Заходу мають бути спрямовані на те, щоб виходити з того, що війна триватиме і в наступному році, балансуючи між довгостроковими перехідними програмами, такими як передача F-16 і посилена підготовка підрозділів, і задоволенням більш нагальних потреб України.
Захід має проаналізувати упущені важливі моменти прийняття рішень, які мали глибокий вплив на хід війни, обмеживши можливості для всіх сторін у подальшому. Рішення про майбутню підтримку слід було приймати задовго до початку цього наступу, припускаючи, що війна навряд чи закінчиться. Натомість, після цього наступу може розпочатися ще один цикл виснажливих боїв, за яким послідує ще одна спроба відновити наступальний потенціал України. Коротше кажучи, Захід недооцінив час, необхідний для відновлення військового потенціалу або надання Україні вирішальної переваги.
Нещодавня анонімна критика з боку офіційних осіб, що поширюється в пресі, замість того, щоб сприяти відкритій дискусії про виклики та успіхи України, свідчить про тривалі проблеми в цій війні: По-перше, це брак розуміння Заходом того, як воюють українські сили. Друга, тісно пов'язана з першою, полягає в недостатній присутності Заходу на місцях для забезпечення тіснішої координації або навіть безцінного розуміння, яке могли б запропонувати спостерігачі з поля бою. Західні столиці намагаються утримати цю війну в Україні, уникаючи присутності в країні, яка включає в себе підтримку підрядників або інструкторів. Зрозуміло, що в Україні є західні підрядники і компанії, які діють незалежно, але це не те ж саме, що санкціоновані і підтримувані урядом зусилля. Можна зробити набагато більше, не беручи безпосередньої участі в бойових діях і не розгортаючи військовий контингент на місцях. Дотеперішній обережний підхід має чіткі межі своєї ефективності. Досі західна підтримка була достатньою, щоб запобігти поразці України і, можливо, завдати стратегічної поразки росії, але недостатньою, щоб забезпечити перемогу України. Незалежно від результату цього наступу, західні країни повинні чітко усвідомлювати, що це буде довга війна. Разом узяті, західний промисловий і військовий потенціал значно перевищує російський, але без політичної волі сам по собі потенціал не принесе результатів.
