Між професійним і народним мистецтвом існує масив творів, що несе у собі велику кількість художніх феноменів. Цей напрям називають наївом – мистецтво самоуків, які бажали творити.
У традиціях Східної Європи наїв часто називають істинним, первинним. Дехто відносить його до ширшого поняття – примітивізму, або ж, навпаки, визначає як окреме явище. Саме через неоднорідність наїву стає складно знайти розбіжності між ним і народним мистецтвом, кітчем та навіть авангардом.
Формування українського наїву
За радянських часів доля народної творчості й наїву в Україні була непростою. Всюди запроваджувалась інфраструктура будинків культури, які підтримували “самодіяльність” та митців-самоуків. Натомість проходила адаптація індивідуальності й стилю до політичної ідеології, закладення основ соцреалізму, не заохочувалась стихійна торгівля і виробництво творів мистецтва. Лише завдяки мистецтвознавцям, музейним працівникам та зусиллями окремих митців були збережені збірки наївного та народного мистецтва ХІХ-ХХ ст.
Все ж, саме у цей період постав масив українського наїву, представники якого змогли досягти певної образотворчої досконалості попри брак формальної освіти. Для цих художників та художниць лишалось важливим прагнення виражати внутрішній стан та передавати світогляд через яскраві образи. Найважливішим стала не технічна майстерність, а творчий імпульс, притаманний професійним митцям.
Найвідомішою представницею наївного мистецтва в Україні стала Марія Примаченко, якою захоплювались як на Батьківщині так і за кордоном. Та крім неї до розвитку цього напрямку долучились: Ганна Готвянська, Григорій Ксьонз, Дмитро Перепелиця, Поліна Райко, Анастасія Рак, Станіслав Старцевич — люди, що у своїх творах наново створювали увесь всесвіт, демонструючи власне його бачення.
Особливості наїву
Люди завжди прагнули пізнавати навколишній світ, але відтворення образів обросло цілою культурою перетворень і відточення майстерності. Так почали з’являтися професійні митці: вони вивчали нові техніки, використовували специфічні матеріали, започатковували нові мистецькі стилі та напрями. Зустріч з художнім твором мотивувала до розвитку, та натомість нерідко призводила до бездумного наслідування й пошуку формального ідеалу, виникала цехова конкуренція.
Наївне мистецтво — художній напрям, що знаходиться на межі між професійним та народним мистецтвом. Наївні митці повністю відійшли від концепції академізму, часто не мали спеціальної освіти, зосередились на первинному враженні та бажанні творити. Цінним став процес передачі внутрішнього стану людини. Через це наїв почав вважатися самодостатнім напрямом – все частіше привертати увагу як професійних митців, так і звичайних глядачів.
Твори наїву не містять складних художніх технік, тому розпізнати їх можна за простими формами і відтінками. Митці використовували плоскі форми та несиметричну композицію. Палітра картин часто яскрава та відкрита – переважають червоний, жовтий, синій, чорний і білий кольори. Не варто забувати, що митці-самоуки нерідко використовували й саморобні матеріали, такі як вугілля й рослинні барвники.
Художники мали на меті виражати свої думки та почуття, через що картини були доволі експресивного характеру. У призму власної культури твори набували певних місцевих релігійних або навіть міфологічних сюжетів. На цьому етапі утворюється паралель з народним мистецтвом та фольклором, адже мотиви народної творчості використовували для втілення власних ідей та посилення образів.
Наївні символи та мотиви
В українській традиції наївного мистецтва сюжети складали з метафоричних уявлень про створення та буття всесвіту. У картинах є символи добра і зла, плодючості, мудрості та достатку, чоловічого та жіночого начал. Типовим сюжетом наїву є зображення народних костюмів. Нерідко зустрічалась пара козака з дівчиною біля криниці, за їхніми спинами – хатина з садом та степ, ніби дві протилежності, що зійшлися в одному місці. Зображались традиційні обряди й святкування, особлива увага приділялась квітам, які пов’язували з піднесеним святковим настроєм, майже з райською ідилією.
Птахи – ще один символ українського наїву, який часто мав глибоке значення. Голуби у парі слугували образом миру й злагоди, а лебеді – краси та вірного кохання.
Через свою простоту, а, одночасно, образність і символічність, наївне мистецтво усе частіше стає джерелом натхнення для митців-професіоналів, розвивається як повноцінний самодостатній напрямок.
Трансформація стилю у сучасному світі
Українські авангардисти також цікавились наївом, тому запозичили його безпосередність та сакральність творчого акту. Сучасні митці, в свою чергу, нерідко надихаються та відмічають глибину наївних картин та скульптур.
Та зрештою, межа між професійним і непрофесійним мистецтвом у наш час поступово стирається. Тепер відсутність фахової освіти не є визначальною для майбутньої кар'єри митця, а роботи самоуків усе частіше експонуються на виставках і бієнале. Так відбулося через те, що донині у авторів лишається творчий імпульс та бажання творити, притаманне представникам наївного мистецтва.
Редакторки: Анастасія Большакова, Анастасія Книш
Оформлення: Олександра Бобух
| Instagram | Telegram | TikTok | Підтримати проєкт донатом |
