Я кинула цю прокляту ручку й вибігла з кабінету фізики так швидко, як могла. Перед очима була суцільна темрява. Не розуміючи, що відбувається, я раптом опинилася в парку, просто сіла посеред алеї на землю, наче це єдине місце, де можна було сховатися від всього. Неприємне відчуття заповнило мене, мов важкий тягар, який неможливо скинути.
— Ні, тільки не це. Знову ці прокляті люди!
З якою радістю вони посміхаються, коли не хочуть цього? Переді мною сиділа пара — він виглядав абсолютно зломленим, але посмішка залишалася на його обличчі. Здавалося, ось-ось щось всередині мене вибухне. Ненависть кипіла, як вогонь, який не загасити.
І все це почалося того вечора, коли мені виповнилося 10. Того дня я вперше почула голоси. Але чому саме я? Чому вони прийшли до мене?
Я думала про це три роки, але жодного висновку так і не знайшла. Зараз мені 13, а відповіді й досі немає. Іноді все це здається безглуздим сном. Гуляючи парком, я бачу ці підроблені посмішки, які лише викликають відразу.
— Ей, дівчинко, чого ти так на всіх дивишся? — раптом звернувся до мене незнайомий чоловік.
— Бо всі люди — фальшивки! — відповіла я, не стримуючи обурення.
— Он як! А ти спробуй просто придивитися до них.
І зник, залишивши мене в роздумах. Чи правильно я думаю? Ці думки не відпускали мене. Усі ми ніби в театрі — кожен щось грає. Хтось грає люблячу матір, хтось хорошу людину. А може, і я просто одна з акторів у цьому спектаклі? Чому я не можу бути собою? І навіщо всі продовжують цей спектакль?
Та думки обірвалися, коли мама зателефонувала і сказала йти додому. Я повернулася, мені запропонували повечеряти, але я відмовилася. Мені потрібно було готуватися до контрольної. Кожна контрольна — це наче важкий камінь тривоги, який я не можу позбутися. Сіла за стіл, вирішила почати готуватися, але втома взяла гору, і я заснула прямо на столі.
Прокинулась уранці, коли вже було сім. Під час сну мені наснився момент із дитинства — той день, коли я почала чути голоси. Я згадала, що бачила того чоловіка ще тоді. Він щось мені сказав, але я не пам'ятаю, що саме. Той день був хаотичним, мої думки з'їдали мене зсередини. І все ж, коли я почула голоси, на мить мені стало легше, наче хтось нарешті мене зрозумів.
Після цього сну я відчула ще більший тягар. На контрольну йти зовсім не хотілося. Я благала маму залишити мене вдома, але марно… І ось, я вже йду до школи, відчуваючи, як тривожність розростається всередині, мов темна хмара. Дивлюся на всіх цих "веселих" людей — і стає ще гірше. Як у них може бути гарний настрій? Це питання не давало мені спокою.
Ось я вже сиджу в кабінеті фізики. Мене всю трясе, руки тремтять, серце вибиває шалений ритм, дихання стає важким. І раптом я просто кидаю цю прокляту ручку…
Я сиділа на алеї в парку, намагаючись знайти спокій у безладному потоці думок. Раптом до мене підійшов чоловік. Його погляд був сповнений очікування, коли він сказав:
— Ах, ти! Я так на тебе розраховував, думав, що ти зможеш.
Я здивувалася, не знаючи, що відповісти, але в мені спалахнула емоція.
— Це через тебе я чую ці голоси!
— Так, це я. Я дав тобі їх, щоб ти почала слухати себе і робити те, що відчуваєш, — відповів він, а потім раптово зник, як тінь у сутінках.
Я залишилася в ступорі, намагаючись усвідомити його слова. У моїй голові розпочався буревій думок, і я зрозуміла: потрібно жити кожним днем, насолоджуватися моментами, а не мучити себе контрольними, які лише тиснуть на мене.
Наступного ранку, прямуячи до школи, я співала і танцювала на вулиці, відчуваючи, як радість наповнює моє серце. Люди навколо здавалася мені іншими: я почала бачити їх не лише як обличчя, а як живі істоти, сповнені емоцій, як і я.
У школі стало набагато легше. Так, мама знову почала кричати на мене за погіршення оцінок, але в цей момент мені вже не було до цього діла. Я вирішила жити для себе, а не для оцінок. І в цій новій свободі я зрозуміла, що, незважаючи на
все, я варта щастя.
