Ооооо, в тебе таке було чи не так? Коли вітри бушують за вікном та в душі. Коли в мозку не залишається нічого крім перегною паршивих спогадів. Коли ти в повній мірі усвідомлюєш власну нікчемність.
Спочатку ти списуєш це на осінню хандру, потім починаєш в це вірити. Переосмислюєш всі видані мозком флежбеки,оцінюєш,розмірковуєш,мусолиш і нарешті приходиш до висновку. Це-правда! Настільки нестерпним звучить такий фінал. Та хіба це усвідомлення не означає твою вищість над собою минулим? Хіба ти не дивишся на себе через хоч і затьмарені невзгодами розчарування в собі чіткішими лінзами? Хіба не краще розуміти свою нищість в чомусь і рости помилковій впевненості в власній неперевершеності?
Яка солодка насправді визначеність! Наскільки до неможливості привабливою є стежка повна темноти та гадюк за слизьке багно,що забиває тобі легені! Звісно,постраждай трохи. Назви себе жалюгідною нікчемою,називай себе так за кожен відступ від ідеального, за кожен вдих. Та не забувай паралельно іти до вівтаря власних мрій Навіть коли абсолютно очевидно-ти не просунешця і на сантиметр.
Тільки дихай і пам'ятай, пішка може стати будь-ким якщо дійде до протилежного кінця поля.
Мило. В теорії-то я це розумію.
