Навздогін до допису із цитатами із огляду на книгу Майкла Д. К. Драута «Вежа та Руїни» пропонуємо вам ще один переклад іншого огляду (ба, навіть, рецензії) користувача з реддіту OwariHeron. На відміну від першого (доволі поверхневого), цей текст є набагато більшим і детальнішим, та і писав його толкініст. Тож, очікуйте глибших подробиць щодо того чим є книга і чи стане вона мастрідом.
Попереджаю, що я не є перекладачем, тому можуть бути помилки і неточності. І попереджаю, аби ви не плутались, що частина тексту, яка позначена цифрою ІІ є безпосереднім перекладом огляду, тож і оповідь ведеться від імені його автора. Всі слова і фрази у тексті курсивом, які взяті у круглі дужки, є моїми зауваженнями.
І. Дещо контексту (переказ перших абзаців огляду).
Його автор давно в курсі діяльності Майкла Драута: він читав його книгу «Беовульф і Критики», блог і слухав лекції дослідника. Зокрема, OwariHeron радить подивитися виступ Драута в Університеті Карнеґі-Меллона Володар Перснів: як Читати Дж. Р. Р. Толкіна, адже саме в ньому автор «Вежі та Руїн» висловив ті зі своїх міркувань, які розвине у тоді ще майбутній книзі. Особливо про те як Професор використовував “текстуальні руїни” для створення враження давнини світу і присутності історії у Леґендаріумі. До речі, щодо назви самого дослідження, оглядач зазначає, що Драут запозичив її у Толкіна, адже той подібним чином висловився про тогочасний стан досліджень «Беовульфа».
ІІ. Тепер, безпосередньо, переклад огляду.
«Вежа та Руїни» починається зі Вступу «Син і Батько», в якому Драут згадує про місце у всьому своєму житті творчості Толкіна: з того моменту як батько читав йому, п’ятирічному хлопчику, «Гобіта»; як сам хлопець почав «Володаря Перснів» і «Сильмариліон»; як згодом ці книги Драут досліджуватиме у свої студентські і викладацькі роки. Він зазначає, що «Володар Перснів» унікальний тим, що, навіть попри свої обсяг і комплексність, його читають дітям, а багато дорослих часто неодноразово перечитують. Мета цього дослідження полягає в тому, аби дослідити якраз-таки цю унікальність «Володаря Перснів».
Драут пише:
ця книга спрямована на відданих читачів Толкіна, і я не обіцяю, що вона буде легкою, навіть для них, але, все ж, кожне серйозне дослідження творчості Толкіна так чи інакше стає випробуванням для читача.
Він правий в тому, що іноді його текст є випробуванням, але, на мою думку, часто це не було резонним.
Розділ І: Походження. В ньому розглядається як Леґендаріум Толкіна постав єдиним цілим у книгах, і коли і як ці ж таки книги були опубліковані. Драут посилається на попередніх дослідників, зокрема й підважує відомі тези і штампи щодо творів Професора. Наприклад, ідею про те, що Толкін хотів створити “мітологію для Англії”. Драут, навспак, пише про молодого автора, який, надихнувшись Вільямом Моррісом і Г. Райдером Гаґґардом, прагнув створити такий художній твір, в якому буде відчуття, “дух” давніх текстів на кшталт «Беовульфа». У цьому розділі Драут висвітлює свої основні погляди на творчість Толкіна і підводить нас до свого концепту “текстуальних руїн”.
Розділ ІІ: Рамки. В ньому йдеться про ледь не непозбувну потребу Толкіна створювати для своїх творів наративні рамки (контексти/передісторії), які іноді перекривають собою ті історії, які він початково прагнув розказати. Драут досліджує рамку Еріола із «Втрачених Сказань», Клубу Ідей із «Записок Клубу Ідей», менш явну у «Гобіті» і, звісно ж, «Червону книгу Західного Узграниччя» з «Володаря Перснів». Цей розділ є одним із найкращих у книзі і саме тут оприявнені ті аспекти письма Толкіна, на які рідко звертають увагу.
Розділ ІІІ: Тексти, в якому [згадайте початок огляду] розглядається
те вміння Толкіна, завдяки якому при зануренні у його світ ми відчуваємо, що він реальний і набагато більш давній, аніж друковані видання, що ми гортаємо.
Я вже писав у своєму попередньому дописі про труднощі, які у мене виникали при читанні цього розділу. Але, все ж, в ньому є багато цікавого і цінного. Він починається зі згадки про Толкінову “багатоголосність” (в оригіналі “multivocality”) на Раді Ельронда. Але далі тези і припущення автора стають занадто щільними, а розуміння тексту ускладнює абсолютне ігноруванням Драутом потреби пояснювати термінологію, якою він так рясно вкриває свій текст. Найяскравіший приклад — “heterotextuality” (я не зустрічав подібних термінів в українському академічному лексиконі, тож це можна перекласти або прямолінійно — гетеротекстуальність, або більш зрозуміло — різнотекстовість). Це та річ, яка, на думку Драута, виокремлює зрілу творчість Толкіна більшою мірою, аніж згадана вище багатоголосність. Але проблема така, що дослідник ніде і не пояснює що він має на увазі під цим терміном. З наступних розділів книги у мене склалось таке враження щодо визначення цього поняття: текст Толкіна не є гомогенним, тобто це не суцільний твір одного автора, а навпаки — компіляція з різних джерел. І тут навіть не йдеться про «Червону книгу» як наративну рамку.
ІІІ розділ є випробуванням за неочікуваних (для автора) причин. Одна справа, коли ти сподіваєшся, що твої читачі розуміють контекст творчості Толкіна. Інша — сподіватися, що вони розуміють/знають те, що ти маєш на увазі під такими термінами як “різнотекстовість”, “текст-матриця” (“text-matrix” в оригіналі), “Автор-функція” (“Author Function” в оригіналі), “стильометрія” (“stylometry” в оригіналі), “лексоміка” (“lexomics” в оригіналі). І мені, як читачу, набридало постійно наштовхуватися на все нові і нові терміни з академічного жаргону, які мені доводиться тлумачити із контексту/підтексту. Я можу це зробити, і якщо можете ви, то певну насолоду від цього розділу отримаєте, але при цьому він ні мені, ні вам не має подобатись. Іноді відчувається, що Драут пише цей текст в сучасному дискурсі толкіністики, хоч ми з вами можемо і не знати хто там що пише, і тому повністю зрозуміти цей текст можна лише тоді, коли ви знаходитесь в курсі мета-дискурсу (тобто актуальних досліджень Толкіна). Отже, цей розділ у книзі найслабший, хоча міг би й бути найсильнішим, аби Драут хоч трішечки постарався пояснити свої концепти і терміни, адже не кожен читач книги — академік. Академіки ж, безперечно, будуть цитувати уривки звідси в своїх майбутніх статтях і дисертаціях.
Розділ IV: Паттерни є своєрідним поверненням до моделі двох перших розділів (хоч і не без гріха, адже Драут знову використовує термінологію без пояснення, тут це “архітектоніка”). В цілому, в ньому автор досліджує шаблони наративів Толкіна і його використання “фокусування” (в оригіналі “focalization” — термін, який означає те від якого обличчя оповідається текст, дуже не впевнений саме в такому його перекладі), а конкретно той його аспект, що в певних сценах своїх книг Професор часто веде оповідь з погляду найменш обізнаних в контексті подій сцени персонажів (для того, аби самому читачу було легше розуміти цей контекст). Зазначу, що в цій частині дослідження Драут відмовляється від претензії на академічну об’єктивність, адже тут він не намагається витлумачити текст Толкіна “пересічному читачу” (з позиції дослідника). Автор зосереджується на інтепретації тексту зі свого власного погляду: інтимного, але і професійного. І це — чудовий вибір, саме такий підхід до книги і робить її текст живим.
Розділ V: Емоції. Тут йдеться про ті емоційні реакції, які викликають у читача «Сильмариліон» і «Володар Перснів». І, як можна здогадатися з речень вище, в ньому текст стає ще більш індивідуальним, іноді настільки, що сам дивуєшся. Але саме цей тон автора, особистий й інтимний в контексті сприйняття творів Толкіна, є найкращим і завдяки ньому текст починає сяяти. Саме тут роки ведення блогу дають свої плоди. Я перестав чути голос Драута через суху академічність, притаманну ІІІ розділу, але тут його власний голос знову стає гучним і чітким. В цій частині книги дослідник використовує термін “Heimweh” (німецьке поняття), поясненню значення якого він приділяє багато уваги (і як такого, і в контексті творчості Толкіна).
Розділ VI: Нитки, де Драут пропонує нам поглянути на ключові теми «Сильмариліону» і «Гобіта». Скажу одразу, щодо цього розділу я маю суперечливі відчуття. Автор стверджує, що головним лейтмотивом, який наскрізь пронизує увесь «Сильмариліон», є проблеми, спричинені “ельфійським расизмом” (або, краще сказати, нольдорським расизмом). Я не впевнений, що саме термін “расизм” є доречним в контексті ситуації, коли всередині одного народу між різними його групами панує ненависть. “Нетерпимість” (в оригіналі “Bigotry”, мені важко добрати коректний відповідник) тут виглядає більш підходящим визначенням, але для Драута воно не має складової, яка вказувала б на присутність систематичних, апріорних упереджень (до інших). Цей розділ є випробуванням для читача у позитивному сенсі цього слова, але, все ж, тут є із чим не погодитися і посперечатися. В частині про «Гобіта» Драут, загалом, переказує тезу Шиппі про конфлікт буржуа/грабіжник із вкрапленнями своїх думок.
Розділ VII: Плетиво. В ньому йдеться про тематичне багатство «Володаря Перснів». І тут є багато чого вартісного, але з усього цього найцікавішим мені видалось зауваження Драута про ціну, яку доводиться платити Фродо протягом більшої частини роману за те, що ще під час своєї першої зустрічі із Ґолумом гобіт використав Перстень, аби підкорити Смеаґола. Таке прочитання тексту є незвичайним, але дуже переконливим.
Книжка закінчується Підсумком: Батьки і Сини. Це дуже емоційний розділ, в якому Драут говорить про те як творчість Толкіна резонувала йому під час трагедій в його сімейному житті, особливо «Володар Перснів» (нагадую, що під час написання книги у Майкла Д. К. Драута померли батько і син, яким він і присвятив «Вежу та Руїни»).
В цілому, книга «Вежа та Руїни» дещо неврівноважена. В тому плані, що в ній самій є різнотекстовість (іронічно), коли Драут то веде дискусію з іншими дослідниками Толкіна, то спілкується зі звичайними прихильниками творчості Професора. І хоча рівень автора як медієвіста і дослідника-толкініста обговоренню не підлягає, але, на мою думку, найкращими частинами книги є ті, в яких Драут не заглиблюється в суху теорію, а говорить як особистість із власною історією й емоціями живої людини, які підкріплює професійна перспектива експерта в Середньовіччі. Скажу чесно — я сподівався, ба навіть був впевненим, що ця книга стане обов’язковою для прочитання прихильникам Толкіна, проте нині я так не вважаю. Але, в цілому, вона цікава, і, маю надію, стимулюватиме нові дискусії щодо творчості Професора. Та і, можливо, цього буде цілком достатньо.
