Переднє слово
Цей текст я почав писати ще в грудні минулого року, закінчив 8 січня. Це не звичайна рецензія ні за розміром, ні за структурою, ні за предметом оцінки. Перші дві складові спричинені потребою послідовно аналізувати текст і його зміст, переказати який лаконічно, а вже потім критикувати, не матиме сенсу. І, власне, предмет. Ним є не книга, а окрема її частина. Як можна здогадатися з назви, та, яка присвячена творчості Толкіна. Позаяк я щиро нею захоплююсь, то не міг оминути цей текст. Але замість того, аби розпилятися на спробу проаналізувати частини про Ролінґ і Орвела (цими авторами не захоплююсь), всі зусилля я витратив на написання детального тексту про першу частину. Прошу зважати на це і мати на увазі.
Також дуже дякую всім, хто допоміг із редагуванням тексту і схвально на нього відгукнувся!
Нещодавно була видана книга «Фантасти на війні. Дж. Р. Р. Толкін, Дж. Орвелл і Дж. К. Ролінґ на російсько-українському фронті» – чи не найперша сучасна українська публіцистична розвідка про творчість Толкіна зокрема у формі друкованого книжкового видання. Її написала Єлізавета Восковнюк – письменниця і літераторка, яка має в доробку, як мінімум, одну художню книгу. Я не ознайомлений із її творчістю, тому ні упереджень, ні симпатій не маю.
Про книгу як таку. Її головна мета – дослідження феномену постійних порівнянь, алюзій і алегорій реалій російсько-української війни із класичними фантастичними/фентезі книгами Орвела, Ролінґ і Толкіна. Одразу скажу, що станом на листопад 2025 року, коли книга була видана, ця тема дещо втратила свою актуальність. Ми часто називали росіян орками тощо у 2022-2023 роках й іноді ставили собі питання чи доречно вдаватися до таких порівнянь. Втім, за останні 2 роки ця тема відійшла на задній план, і багато хто вже й забув про путіна-Волдеморта або путіна-Саурона. Тому книга відчувається дещо відірваною від реалій сьогодення – вона написана у піднесеному тоні, характерному тому ж таки 2022 рокові. Та і з її тексту стає зрозумілим, що рукопис саме тоді і був створений, але тих часів зовсім не звучить сьогодні. Коли вже братися за подібну тему, то, як на мене, варто підходити до цього із більш серйозним настроєм.
У першому розділі цієї частини книги Єлізавета Восковнюк розказує про шлях Професора від “«великого зеленого дракона» до Середзем’я” – він присвячений біографії і творчим починанням Професора. У цілому, за основу цього розділу (та й інших теж) взята книга Гамфрі Карпентера “Дж. Р. Р. Толкін. Біографія” – авторизований виклад життя Толкіна від автора, який декілька разів із ним бачився. І, здавалось би, що може бути не так із переказом біографії? На жаль, авторка аж надто вільно поводить себе із текстом і життям письменника, а іноді прослідковується недостатній рівень обізнаності у темі.
Наприклад, пані Єлізавета пише, що Толкін на початку Першої світової війни “більше хотів копирсатися в книжках, ніж сидіти в окопах”, але “незабаром був змушений поступитися під натиском громадської думки”. Він і справді не бажав і не став добровольцем на початку війни, але чи точно через бажання відсидітися? Толкін прагнув завершити навчання, а вже тоді вступити до лав війська, що і зробив у 1915 році, поєднавши муштру з освітою. Зазначу, що я не маю права висловлюватися щодо теми мобілізації і добровольства в сучасній війні, бо є цивільним, але все ж вважаю не надто коректним спрощення, до якого вдається авторка, коли описує Толкіна як ледь не ухилянта, адже що це за приклад такий? Та і навряд він на це заслуговує, особливо якщо враховувати той факт, що Джон Рональд брав участь у битві на Соммі, одній із найбільших у Першої світової.
Приклад не надто якісної роботи із матеріалом бачимо на наступній сторінці. Пані Восковнюк цитує один із перших віршів Толкіна квеньєю і вказує, що ми не знаємо його перекладу. Що ж, ми і справді не знаємо, бо для цього треба вчити ельфійську, але хіба не можна його знайти?.. Можна! Мінімальне заглиблення в ґуґл і от – на головній толкіністичній онлайн-енциклопедії є стаття про цю поезію із її перекладом. Це не вимагає титанічних зусиль, адже що б ви не шукали в Інтернеті по Толкіну – часто саме Tolkien Gateway буде на перших рядках.
Що цікаво, авторка “Фантастів” у всьому розділі взагалі не згадує про те, що протягом 1916-20 рр. Толкін писав “Книгу Втрачених Сказань” – найпершу форму “Сильмариліону”. І далі по тексту у читача може виникнути враження, що весь світ Арди і її мітологію Професор вигадав набагато пізніше. Я розумію, що так можна спростити і скоротити текст. Надмір інформації у публіцистиці може завадити їй бути публіцистикою, але в даному випадку матеріал був просто перекручений – ми маємо Толкіна, у якого все почалося із “Гобіта” і “Володаря Перснів”, коли насправді він писав їх вже після того як декілька разів переробив вигадану ним мітологію. І це можна прочитати у того ж Карпентера, переклад якого українською був виданий Астролябією. Тож, виникають питання.
Цей розділ закінчується такою фразою:
“Ну як, вражає? Атож! Раніше я щиро вірила, що вигадати таку неймовірну історію могла лише людина, котра прожила щось надзвичайне. Проте, коли сама почала писати книжки, зрозуміла: життя стає справді неймовірним, коли включаєш фантазію.”
Дивний і непослідовний умовивід, адже до того сама Єлізавета писала про надзвичайні події із життя Толкіна: рання смерть батьків, заборону зустрічатися із коханою протягом 3 років й участь у Першій світовій.
З хорошого: авторка простими словами справді непогано розказує про основні рушії створення Толкіном світу Середзем’я: мови (і принцип творення через мову), мітології, досвід війни.
Наступний розділ – “Невже світ збожеволів, або поголовна толкіноманія”. Вже очікуєте, що тут ми будемо читати про масове захоплення Толкіном спочатку в Європі, а потім США (де його персонажів висували у президенти Штатів), про те як саме книги Професора надихнули Magic the Gathering, Dungeons & Dragons, купу інших фентезі-всесвітів, про рольовиків, особливо в Україні (книжка ж українська!), або про толкіністів, які створювали цілі організації, як-от британське Tolkien Society чи американське Mythopoetic Society тощо? Але ні. У цьому розділі авторка звертається до історії про те, як Толкін відмовив нацистам у співпраці (це займає 3 з 12 сторінок розділу), про популярність Професора в Америці і місцеву тенденцію до видання книг у м’яких обкладинках (4 сторінки) і в кінці дещо про кіноадаптації і злих і жадібних спадкоємців-правовласників.
І, знаєте, я розумію чому, наприклад, був процитований на 2 сторінки весь лист Толкіна німцям. Це актуально, це алюзія на путіна. І тут читач має побачити як Професор втирає носа нацистам – тоді б точно втер і рашистам! Але хіба аж весь текст листа настільки обов’язковий в контексті книги, коли там з декількох рядків зрозуміла позиція його автора? Чому б цей простір не витратити на детальніше заглиблення у те, як Толкін, наприклад, створював свій світ?
Та от чого я зовсім не розумію, то це екскурсу в історію видань книг у м’яких обкладинках. Для чого цим займати 2 сторінки? Гаразд, “Володар Перснів” в США був дешевим у м’яких обкладинках. Гаразд, перше його всевидання було піратським. Але нащо тут подробиці функціонування книжкового ринку Америки в середині ХХ сторіччя?.. Мені важко зрозуміти. І головне, що після цього екскурсу авторка викладає усім відомі факти про трилогію Пітера Джексона і критикує спадкоємців Толкіна, які “нібито захищають спадщину батька”. “Нібито”. Це, як мінімум, некоректно. По-перше, нам варто згадати, яка людина опікувалася спадщиною батька після його смерті у 1973 році – Крістофер Толкін, молодший син Професора. Найбільший і найкращий дослідник Легендаріуму, для якого “міста Середзем’я були більш справжніми за реальні міста”. Це людина, яка видала більшість книг свого батька і насамперед “Сильмариліон”. Про його титанічну працю пані Восковнюк, на жаль, не згадує, і лише дивується й обурюється нібито абсурдним судовим позовам спадкоємців-правовласників. Зазначу, що ці позови і справді покликані захищати спадщину Дж. Р. Р. Толкіна згідно із авторським правом (щодо якого, до речі, у “Фантастах” не домовлялися, про що пише сама авторка). У кінці пані Єлізавета стверджує, що весь захист спадщини батька спадкоємці влаштовували виключно через гроші, адже продали студії Amazon права на екранізацію “Володаря Перснів”. Це частково справедливо, бо у випадку “Перснів Влади” все справді звелося до грошей, але хіба один випадок визначає тенденцію?
Отже, про що був цей розділ? Трохи з історії видання “Володаря Перснів” і продажі в США, трохи про нацистів, трохи про кіно і спадкоємців. Але не про “поголовну толкіноманію”. А ще пані Восковнюк каже, що Толкін найпопулярніший у країнах, стомлених від війни. Цікава ремарка, але необґрунтована.
“Розділ 3. Як гобіт став схожим на Леонова” присвячений тому, як із творчістю Толкіна знайомились в ссср. Він є найменшим із всіх шести. Спочатку авторка розказує про перший переклад “Гобіта” російською з ілюстраціями Бєломлінского, де Більбо виглядає як Євґеній Лєонов. До речі, авторка не таки не пояснює, як перший став схожим на другого, і обмежується лише тим, що автору ілюстрацій “на більше фантазії не вистачило”. Далі йде виклад історій перекладу “Володаря Перснів” Зінаїдай Бобирь і совєцьких екранізацій Толкіна. Всьому цьому присвячено занадто багато уваги у намаганні розкритикувати совєтчину і росіян. Мотив благий, але декількох фраз про те, що екранізації були неякісними, а переклади специфічними вистачило б. Цільовій авдиторії видання не треба розлого доводити, що щось російське може бути неякісним. На жаль, через це мало уваги у розділі було приділено історії першого перекладу “Гобіта” українською, який здійснив Олександр Мокровольський (хоча до нього авторка все ж повернеться пізніше). А ще тут є цікава фраза: “Радянський союз так боявся фантастів…”. Йдеться про те, що література авторів фантастики і фентезі з Заходу могла на щось привідкрити очі громадянам ссср. Але чи не занадто перебільшеним є це формулювання, коли багатьох авторів з-поза меж залізної завіси таки видавали і їхні книги не були забороненими?
Найбільше мене дивує закінчення розділу про історію українських перекладів “Володаря Перснів” з часів відновлення незалежності. Виявляється, на переклади Толкіна давали ґранти, терміни яких були стислі, тому перекладачі почали брати за основу не оригінальні тексти, а російські переклади. Так, за версією авторки, зробила харків’янка Аліна Немірова, яка нібито брала за основу перший скорочений переклад роману російською Кістяковского і Муравйова, тому “можете лише уявити, яким був остаточний текст на виході”. Це неправда. Найімовірніше, спочатку Немірова здійснила повний переклад “Володаря Перснів” з оригіналу російською мову, а потім взяла його за основу для свого українського перекладу. І ні з якими ґрантами тощо це не пов’язано. Іронічно, що про переказ “Володаря” Олександром Мокровольським пані Восковнюк тут не згадує (хоча про Фешовець і Міхаліцину (Оніщук) пише!).
Четвертий розділ цієї частини книги органічно витікає з попереднього, адже він присвячений перекладам per se. Переважно він складається із переказу однієї статті. Безперечно, що посилатися на академічну літературу добре, але коли за цим немає власної думки…
Отже, авторка починає розділ з викладу того, яким складним викликом для перекладачів є робота над творами Дж. Р. Р. Толкіна, адже, ох, скільки ж всього він створив, що має власні дуже складні назви, навіть “додав штучні мови”. Таким чином, вже в другому абзаці ми знову маємо подачу викривленого матеріалу. Толкін не “додав штучні мови” – вони стали початком всього. Тому вся складність перекладу книг Професора полягає не в тому, скільки всього він створив, а як він це створив. І хоча далі цій проблемі буде приділена увага, але виключно на основі цитувань інших авторів.
Далі пані Восковнюк пише, що задача перекладачів ускладнювалась ще й тим, “що жанр фентезі на той час був погано вивчений”, а його найближчим відповідником є казка. Хід думки зрозумілий: для того, аби перекласти фентезі, треба використовувати підходи до перекладу казок. Різниця між цими двома жанрами, на думку авторки, полягає у складному сюжеті, великій кількості власних назв і складних імен. Це все? Але хіба в казці не буває складного сюжету, або ж, навпаки, у фентезі простого? Хіба неможливо знайти казку, де було б справді багато імен? Твори Толкіна – література модерна, тоді як казка є жанром архаїчним. І хоча він був великим прихильником останньої, ба навіть написав есей, в якому випустив її апологетом. Проте все ж його творчість виходить далеко за межі казки і не лише завдяки кількісним показникам. І я розумію, що розлогі теоретичні міркування є недоречними у легкому нонфікшені, але вони не мають бути відсутніми зовсім. Написати легку і зрозуміло публіцистичну книгу не означає прибрати з неї все академічне, а пояснити його легко і зрозуміло.
Врешті, про переклад. Авторка ніби як викладає ту базу, яку потрібно знати, коли ми говоримо про переклад Толкіна, але знову демонструє зневажливе ставлення до матеріалу (і, певно, редакторка книги теж). Чомусь путівник, який Професор написав для перекладачів, а саме “Guide to the Names in The Lord of the Rings/Nomenclature of The Lord of the Rings”, називається тут “A Tolkien Compass”, і нібито його видав сам Толкін під такою назвою. Насправді, останнє це книжка 1975 року (нагадаю, що Толкін помер 1973), де путівник був опублікований вперше на широкий загал. До цього він розповсюджувався видавництвом Allen & Unwin серед перекладачів. Такі дрібні фактологічні помилки свідчать про недбалий підхід до книги в цілому. Але найбільш разючою тут є авторська ремарка про те, що вказівки з путівника Толкіна “нічого не полегшили”, а лише все “додатково ускладнили”... Ні? Ні… Ні! “Guide to the Names in The Lord of the Ring” – це та штука, яка справді дуже полегшила роботу перекладачів. Тут Толкін вказав на те, які власні назви треба перекладати, а які – ні. Які етимології мають слова з роману і з яких мов (наприклад, квеньї або синдарину) вони походять. У цьому випадку я вбачаю спробу пані Восковнюк зробити текст легшим, додавши у нього comic relief. Але гумор не є смішним тоді, коли він не є доречним. Це черговий приклад викривлення матеріалу задля того, аби якось олюднити текст. Але текст і без того доволі зрозуміло написаний, і подібні ремарки лише засмічують його.
Далі про перекладацькі стратегії. Посилаючись на Олену Тихомирову (а також на Олега Кушніра, про що в тексті не сказано, хоча посилання таки є), авторка книги пише про два підходи до перекладу “Володаря Перснів”. Перший полягає в тому, що більшість англомовних власних назв у тексті треба адаптовувати, тоді як другий передбачає протилежну стратегію. Найпростішим прикладом є прізвище головних героїв “Гобіта” і “Володаря Перснів”. За першим підходом воно звучить як Торбин, за другим – Беґґінс. Одразу зазначу, що перший підхід пропонує сам Дж. Р. Р. Толкін у вже згаданому “Guide to the Names”. Утім, чомусь тут авторка займає протилежну позицію, стверджуючи, що адаптація призводить до того, що ім’я ельфа Ґлорфінделя перекладають як Всеславур. Де, хто і коли так перекладає? Незрозуміло. І в контексті того, що пані Восковнюк пише саме про українські переклади Толкіна, виникає враження, що Всеславур опинився в якомусь із наших видань, але ж ні. Це ім’я походить із одного з перших російських перекладів першої частини “Володаря Перснів” авторства Кістяковского і Муравйова під назвою “Хранители”. Перекладачі тоді сприйняли ім’я Ґлорфінделя дуже прямолійно, а саме частинку “ґлор-”, яка їм видалася словом “glory”. Що ж, це ім’я мовою квенья, його перша частина перекладається як “золото”, а друга як “волосся”. Тож, частка “ґлор-” має зовсім інше значення від слова “слава”. Але не я мав це пояснити, а авторка книги. Але вона і не пише звідки взявся Всеславур, хоча “Хранителей” згадувала раніше…
Далі слідує ще один аргумент на користь того, що адаптація/одомашнення не є коректним підходом також спирається на цитату самого Толкіна про “англійськість” книги, яку не треба втрачати в перекладі. Це резонна заувага, але лист був написаний раніше за створення путівника для перекладачів, тож відправною точкою має слугувати саме він. І “англійськість” книги не вичерпується лише лексичним аспектом – її можна зберегти навіть тоді, коли Беґґінс стає Торбином. Але як? Завдяки тому, наприклад, що самі імена зазвичай не перекладають; в нашому контексті не насичують текст специфічно слов’янськими і українськими виразами і структурами, як лінгвістичними, так і, приміром, політичними – Араґорн в українських перекладах лишається королем, а не стає князем. Саме такі речі сприяють збереженню “англійськості” книги.
Загалом, добре було б згадати про те, що Толкін позиціонує “Володаря Перснів” не як питомо англійським роман, а як переклад “Червоної книги” (тої самої, яку по черзі писали Більбо, Фродо і Сем) англійською. Очевидно, що гобіти останньою не володіли, вони написали її вестроном (спільна мова Середзем’я). Окрім того, що цей прийом лише поглиблює відчуття реальності світу Толкіна (згадуємо теорії Майкла Д. К. Драута), це також є аргументом за адаптацію. Адже через це переклад на кожну нову мову має бути з вестрону, так само як і сам оригінал є ніби перекладом.
Авторка звертається до теми того, наскільки вдало українські перекладачі адаптували власні назви. Ця частина розділу так само спирається на статті Олега Кушніра. І, знову ж таки, per se це не погано. Використовувати академічну літературу і викладати її зміст популярно – це добре! Але українських досліджень про переклади Толкіна є набагато більше, тож при написанні книги можна було і розширити діапазон своїх пошуків та джерел. Я маю відповідний досвід, адже на своєму бакалавраті писав курсові роботи, присвячені творчості Професора. Вони мали безліч недоліків, і одним із найголовніших я вважаю недостатню кількість опрацьованої літератури. Але то були лишень курсові, а ми говоримо про книгу, яку ви маєте купити, аби прочитати. Тож, у мене немає особливих зауважень до фактологічного матеріалу в цій частині розділу, адже вона взята з іншого дослідження, але у мене є зауваження до пані Восковнюк.
Наприклад, авторка робить із ремарки про переклад прізвища Більбо Олександром Мокоровольським у “Гобіті” черговий comic relief – його варіант Злоткінс висміює фразою “залишу без коментарів”. Але чого ж? Чому б не розказати читачам причину такого й справді неочікуваного перекладу? Її часто повторював сам Мокровольський: позаяк Більбо був заможним гобітом, а після виправи став ще заможнішим, то прізвище Злоткінс йому пасує і звучить більш зрозуміло дітям, для яких, у першу чергу, і був створений перший переклад “Гобіта” українською. Зневага до Олександра Мокровольського на цьому не вичерпується, адже авторка раптово виявляє, хоча й ніде про це конкретно не пише в тексті, що він таки перекладав і “Володаря Перснів”, а не лише “Гобіта”. Власне, це був переказ твору для дітей, який у 2002 видала “Школа”. Вище я писав про те, що, можливо, вона про нього зовсім не знала. Але хто точно не знав, так це співробітники видавництва “Мрієлов”, які сказали про це у коментарях до другого випуску свого подкасту. Це чергова дрібниця, яка свідчить про загальне недбале ставлення до матеріалу. Знову ж таки, для чого було витрачати аж так багато часу на ті ж таки розповіді про російські переклади і адаптації Толкіна, коли треба розказати про українські? І їх не так багато, аби в цьому ще й плутатись. Що це за редагування таке, коли інформацію, яку дуже просто знайти в Інтернеті, ніхто не перевіряє?
Про сам переказ “Володаря Перснів” пана Мокровольського авторка пише наступне: “максимально спростити текст”, “кому ті вірші потрібні”. Передусім Олександр Мокровольський не просто так спростив і “назвав свою роботу “переказом”” – це був і справді переказ книги, адже таким було замовлення видавництва. Після нього планувалося здійснити і повноцінний переклад роману, але чомусь не вдалося. Позаяк терміни були дуже короткі, зміст книг довелося скорочувати. Звідси і “вирізає цілі шматки… ігнорує, або радикально скорочує”, а не з примарної недбалості перекладача, на яку натякає авторка. І головне ж, що такого ставлення немає у статті, звідки бере матеріал пані Восковнюк. Чи доречно взагалі писати таким чином публіцистичний текст? З меншою мірою зневаги, з більшою кількістю конструктивної і обґрунтованої критики. Відповідний приклад є в рецензії Ярослави Стріхи ще з далекого 2006 року на переклад “Володаря Перснів” Олени Фешовець (ви зможете її прочитати згодом на нашому тг-каналі гобіт, гном та Самотня гора). В ній вона чітко вказує на конкретні і концептуальні проблеми переказу “Володаря Перснів” Олександра Мокровольського, хоча й ігнорує контекст його створення. В дечому я не погоджуюсь, але розумію цю думку. А от тут ні про конструктив, ні про ґрунтовний підхід не може йтися. Олександр Мокровольський був людиною відповідальною і щирою у роботі і, на жаль, не дістав можливості перекласти “Володаря Перснів” у повному обсязі. Тож, ми не можемо дізнатися як би він це зробив і, відповідно, критикувати його переказ треба із урахуванням того, що це таки переказ.
Щодо перекладу Аліни Немірової авторка відгукується несхвально на основі її варіантів адаптацій деяких власних назв – іронічно, що вона не згадує його російське походження. Певно, знову ж таки, не знає.
Пані Восковнюк не критикує, а лише хвалить переклади Олени Фешовець і Катерини Міхаліциної. Хоча все ж і до них у читачів є деякі претензії, але, так чи інакше, з усіх ці двоє найкращі.
Отже, що можна сказати про четвертий розділ книги? Його більша частина складається із посилань на інших авторів, і це не погано, але яка власна думка пані Восковнюк? Не надто зрозуміла. Авторка змінює свій тон по відношенню до Олександра Мокровольського, якого у минулому розділі хвалила, а зараз ганить. Зрозуміло, що спочатку мова йшла про його переклад “Гобіта”, а зараз про “Володаря Перснів”, останній і справді доволі специфічний. Але це не привід відверто і необґрунтовано насміхатися з роботи перекладача. Навпаки, це привід пошукати, дізнатися і дослідити, чому його переклад (переказ) “Володаря Перснів” такий? Але що вже казати, коли пані Восковнюк раніше не згадувала про те, що Мокровольський теж перекладав цей роман, і не вважає доцільним надати про це хоч якусь інформацію.
Критика перекладу Аліни Немірової є конвенційною з позиції оцінки його “українськості”, але тут і цей аспект не розкрито до кінця. Звідси, певно, і випливає відсутність претензій до перекладів Фешовець і Міхаліциної – хоч якісь мають бути хорошими. Але ж суть критики не в тому, що у нас є щось виключно погане і хороше. Суть критики у тому, аби вказати на всі сторони предмету оцінки. Тож, можна було б і вказати на певні недоліки у двох останніх перекладах. Власні ремарки авторки щодо різниці між фентезі і казкою, щодо підходів до перекладу Толкіна видаються дивними і викривлюють інформацію.
Можливо, у вас виникне питання чи не є я занадто критичним до книги, чи не перебільшую в ній усі недоліки, але її переваги при цьому замовчую? Ні. На жаль, саме такою мені і видається ця її частина: безліч посилань на зовнішні джерела, дрібка власної думки, дивні і часто помилкові ремарки авторки та і все. Чи не краще було б просто переказати вивчену інформацію? Ні, все ж в публіцистиці має бути чутним голос автора, але в даному випадку спочатку треба було краще вивчати матеріал.
Наступний розділ називається “Як зі звичайних інгредієнтів зліпити шедевр” і присвячений джерелам Толкіна. Тут не так багато посилань і більше власних інтерпретацій авторки. Інтерпретацій, у яких процес створення Професором своїх книг поданий дуже спрощено. І знову спрощення не йде на користь, не сприяє легшому сприйняттю матеріалу, а, навпаки, перетворює Толкіна на типового автора типового фентезі. Таким він точно не був.
Спочатку пані Восковнюк коротко виокремлює чотири категорії джерел Толкіна: міти і легенди, літературні попередники, власні міти і життя самого Професора. При чому, під останнім маються на увазі родинні й “домашні” легенди… Які? І куди подівся досвід Першої світової? Зрозуміти важко. І, за словами пані Восковнюк, до цього всього він додав “дрібку академічного гумору, щедро приправив лінгвістикою”.
Але вже у такому поділі я бачу нерозуміння, або ж небажання висвітлити авторкою те, як Толкін насправді створював Легендаріум, а особливо “Володаря Перснів” (передусім у цьому розділі йдеться саме про нього). Безперечно, що мітологія і фольклор надихали Толкіна, а особистий життєвий досвід впливав на його підсвідоме, власні міти (“Сильмариліон”) стали основою для “Володаря Перснів”, так само як і попередні автори у жанрі фентезі, який тоді не мав таких чітких і упізнаваних рис, впливали на нього. Але тут важать не лише джерела як такі, тут важить те, як вони спрацьовували по відношенню до творчості Толкіна. Невже ми забули, що спочатку була мова? Ледь не усі історії Професора починалися із мови, з того, що він видобував значення тих слів, які сам вигадав, створював історію і мітологію, із цих-таки мов і слів? І хоча це твердження, безперечно, більше пасує “Сильмариліону” і його раннім формам, але воно стосується також і “Володаря Перснів”. Лінгвістична складова роману є не просто “приправою” цієї книги, а однією з основ. Міти самого Толкіна є не натхненням для роману, а його базою і фундаментом. Його життєвий досвід в даному випадку не обмежується незрозумілими (незрозумілими, бо далі буде згадано лише один такий випадок) родинними історіями, адже тут і війна, і раннє осиротіння, і пам’ять про дитинство і живу й цнотливу природу рідної Англії.
І останнє слово щодо мітології. Скажіть мені, де у “Володарі Перснів” є сліди перських мітів? Хіба валійський фольклор не є частиною кельтської мітології? І, врешті, що таке німецькі міти? Стереотипи і упередження, які пропагандували нацисти щодо євреїв? Мені відоме визначення “германська мітологія”, частиною якої є, до речі, скандинавська. І все це пише авторка! Якими б дрібними не були ці деталі, але хіба в них не криється диявол? Ті ж “Біблія” і Артуріана, які пані Восковнюк ставить в один ряд, функціонують щодо світу Толкіна на різних рівнях. Професор був ревним католиком і Старий, і Новий Заповіти були для нього первинними мітами, істинними, адже вони і справді сталися, вони йдуть від Бога, тоді як увесь інший мітологічний спадок є вторинним, вигаданим людством. І це не моя вигадка, таким було сприйняття цих речей самим Професором, яке він висловив в есеї “Про чарівні історії”. Толкін не сприймав Святе Письмо як набір архетипових історій, тому його не можна ставити в один рівень із іншими джерелами натхнення з ряду мітологій. Воно є надто сакральним і вплетене в історію Арди набагато прозорішими і тоншими нитками, аніж посилання або впливи з інших наративних традицій людства. Християнські мотиви у Толкіна функціонують інакше, аніж мотиви з язичницьких історій чи фольклору.
Також пані Восковнюк серед авторів, які вплинули на Толкіна, згадує Ріхарда Ваґнера. Що ж, тут не вистачає додати те, що “Володар Перснів” є алегорією на сучасний Толкіну світ (на щастя, пані Восковнюк так не стверджує), адже обидва твердження є розповсюдженими і помилковими стереотипами про його творчість. Якщо автокра у попередньому розділі посилалася на слова самого Толкіна, то чому ж цього не робить тут? Адже у одному зі своїх листів Професор писав про порівняння “Володаря Перснів” із “Перснем Нібелунґів” наступне: “Обидва персні були круглими і на цьому збіжності вичерпуються”. Суть в тому, що і Ваґнер, і Толкін безпосередньо надихалися германською традицією. Але Ваґнер зробив із одного з головних її сюжетів оперу, а Толкін імплементував її елементи в свій Легендаріум. Незалежно від Ваґнера. Це не та ситуація, коли один автор повторює за іншим. Це ситуація, коли різні автори на одному ґрунті творять щось абсолютно різне. Хоча і у самого Професора є безспосередні переосмислення текстів германо-скандинавської мітології, тут я маю на увазі “Легенду про Сіґурда і Ґудрун”, яка була видана українською мовою.
Приблизно так треба писати про “Володаря Перснів”, бо приблизно так він і був створений, але це лише дещиця інформації! Тож, навіть популярна публіцистика, якою б зрозумілою і легкою у читанні вона не мала би бути, має засновуватися на великому і міцному фундаменті.
Далі по тексту книги слідують авторські інтерпретації і переказ усього “Володаря Перснів”. І це погано. Гобіти, наприклад, названі “половинчастими людьми”. Це як? Це для чого, коли у нас є чудовий термін “дрібнолюдики”, якщо не хочеться вкотре повторювати слово “гобіт”? А образ “золотого персня”, виявляється, пов’язаний із обручками, тому “кожен володар ставиться до нього майже як до коханої: пестить, береже, не бажає відпускати.” Що? Окрім того, що порівняння Єдиного із жінкою вже є дивним, воно суперечить тому, що авторка писала в попередньому абзаці. Там йшлося про антитези, які можна побачити у Перстені: смерть і безсмертя, влада і поневолення тощо. Єдиний Перстень, якраз-таки, і є одним із Перснів Влади – це головна його функція! І хіба поневолення його носіїв можна порівняти із шлюбом? Це, знову ж таки, дуже дивно. Але якщо все ж говорити про історичну основу образу персня (у якій пані Восковнюк, окрім обручок, вбачає “кайдани”... буквально), то раджу прочитати про це текст Віталія Кривоноса, автора перекладів обох Едд українською мовою і багато чого іншого, за цим посиланням.
Далі йде порівняння “Володаря Перснів” із Артурівським циклом. А конкретно мотив куртуазного кохання, який можна побачити у стосунках Араґорна і Арвен, Ґімлі та Ґаладріель. Якщо щодо першого порівняння у мене не виникає жодних питань, то другим я спочатку був здивований, але потім почитав, подумав і прийшов до висновку, що й справді – ставлення Ґімлі до володарки Лорієну відповідає канонам куртуазного кохання. Але таку благородну тему пані Восковнюк одразу ж зводить нанівець, бо такі стосунки їй видаються “карикатурними” у порівнянні із парою Араґорна і Арвен. І вкотре, для чого ця ремарка? Вона не спростила моє сприйняття матеріалу і не розсмішила мене. Недоречне протиріччя.
Після цього слідує короткий екскурс в історію Тома Бомбадила – найзагадковішого персонажа “Володаря Перснів”, якого не показали у фільмах. Далі авторка вдається до нумерології і, відповідно, християнських мотивів у романі.
І повторюється вже знайомий нам патерн: сам фактичний матеріал – нормальна штука, і писати про це теж нормально. Але манера в якій це написано… авторка намагається зацікавити читача чи то тоном конспіролога, чи авантюриста штибу Індіани Джонса, який розкриває “закодовані сенси”. Це кітч.
До речі, нарешті! Нарешті пані Восковнюк приходить до ще одного ключового елементу творчості (та і особистості) Толкіна – віра.
Знову ж таки, Професор був ревним католиком. І спочатку про це й пише пані Восковнюк, вона наводить відповідні приклади з роману, але через декілька абзаців читаємо таку фразу “ну яка там релігія у фантастичній книзі?”. А де логіка? Її немає. Це чергова непотрібна кетч-фраза, яка засмічує текст. Вона підводить нас до посилань на статтю православного священника і інтерв’ю монаха-домініканця про їхнє сприйняття творчості Дж. Р. Р. Толкіна. Їхні тези “підтверджують думку авторки” щодо багатства християнських мотивів у “Володарі Перснів”. Але хіба ця тема не є актуальною ще з ХХ століття? Є. Вона добре розвинута і в працях українських дослідників Толкіна, але ще краще в англомовних. Що ж, це вкотре демонструє відірваність пані Восковнюк від контексту толкіністики і небажання в неї хоч трохи зануритись, бо це ж таки третина усієї книги!
Цікавим також є наступна знахідка авторки: в англійській мові слово “Lord” часто застосовують щодо Господа, і це “легко доводить”, що релігія була “величезним джерелом натхнення” для Толкіна. Згадаймо відомий філософський принцип – бритву Оккама, який полягає в тому, що не треба примножувати чи ускладнювати суть речі. Він ідеально пасує до цього випадку, адже “Lord” тут – це володар, повелитель, і цього досить. Не Бог. Враховуючи ще й те, що володарем перснів є Саурон (а хай навіть і якийсь інший персонаж), його аж ніяк не можна порівнювати із Богом. Сам Толкін писав, що про втілення Господа у його творчості не може бути і мови.
Вкажу ще на одну дрібницю. Авторка пише: “попри всю широту поглядів Толкін завжди вважав себе справжнім католиком”. Як на мене, то слово “попри” тут демонструє вузьке і упереджене ставлення до релігії. Ніби вона є протиріччям науки, якою займався Толкін. Але ніяких протиріч між науковою діяльністю і вірою в людині не буде, якщо вона в собі все узгодить.
Наостанок до теми релігії, якщо вам цікаво, як християнські мотиви функціонують у “Володарі Перснів”, раджу послухати про це лекцію справді експертного толкініста Артема Каменщикова.
Далі йде оповідь про те, як Толкін постійно бачив уві сні потоп (що він назвав комплексом Атлантиди) і так вигадав Нуменор, а разом із ним Другу епоху Середзем’я. Тут більш-менш все нормально, але в ході оповіді авторки ми з’ясовуємо, що сценаристи “Перснів Влади”, які й екранізували події цього періоду, у своїй роботі надихались “марокканськими, індійськими й вавилонськими джерелами”. Вже й не знаю, чи це правда чи ні, але в будь-якому випадку не здивуюсь. Текст книги у мене викликає такі ж враження як і творіння амазону.
Після цього авторка раптово занурює нас в історичний екскурс подіями, що передували Другій світовій, коли Толкін якраз писав передмову до “Гобіта”, але варто знову віддати належне пані Восковнюк – вона зазначає, що його книги не є алегорією на сучасність. І, в цілому, цей розділ завершується майже нормально, якби не чергова ремарка, на цей раз дуже груба: “Толкін навіть говорив про особисту образу на Гітлера… Думаю, йому варто стати в чергу ображених на диктатора. Може, колись дістанеться”. До чого ця фраза? Важко навіть зрозуміти який в ній закладено посил: чи то образа Професора на лідера нацистів незначна, чи то так багато “ображених” на останнього є. Знову ж таки, незрозуміло, що це означає і для чого воно в тексті.
Урешті, останній розділ. Він присвячений наскрізній темі книги – проблеми актуальності творів Толкіна під час повномасштабного вторгнення. І про нього мало що є сказати, адже і тема серйозна, і більша частина тексту складається із посилань на інших авторів, але без недоречних ремарок. Чільне місце займає тут стаття Данила Судина, яку я добре пам’ятаю ще з часів, коли писав свої курсові роботи на цю ж тему. Вона називається “Орки і люди. Як Толкін допомагає зрозуміти, що не так з Росією і росіянами” і була опублікована ще у квітні 2022 року. Автор порівнює походження орків за різними теоріями, які мав Професор, і співставляє їх із різними соціальними групами росіян. З точки зору толкіністики чудова стаття, але, як на мене, вона втратила свою актуальність. У перші місяці великої війни ми вбачали в росіянах будь-яке вигадане і реальне зло, але це давно втратило сенс. Реальність не потребує жодних порівнянь із художніми вигадками, вона потребує неприкритого зіткнення із собою. Тому і цей розділ відчувається неактуальним, відірваним від реалій 2024, 2025 і вже 2026 років. Знову ж таки, напевно текст книги був написаний декілька років тому, що теж впливає на її сприйняття сьогодні.
Але в цьому розділі повторюється проблема попередніх: за численними цитатами і посиланнями я не бачу власної думки авторки. Навіть у відповіді на чи не найголовніше питання книги – чи можна таки називати росіян орками, пані Восковнюк наводить слова експертки із стратегічних комунікацій Ярини Ключковської. Остання стверджує, що не можна, адже це підміна понять. Насправді, давно вже немає різниці як називати росіян, та і усі кажуть як хочуть. Але головна мета будь-якого дослідження, хай навіть у формі публіцистики, не полягає у наданні дозволів чи рекомендацій на щось – вона полягає у пошуку причин. Чи були в частині цієї книги розкриті причини актуалізації елементів із книг Толкіна на початку повномасштабного вторгнення? Частково. Щось сказано про боротьбу добра і зла тощо, але про те, як працює цей механізм насправді, про те, які ситуації/меми/мистецтво виникали на паралелях із Середзем’ям тут не написано майже нічого.
По прочитанню усієї частини книги про Толкіна я не розумію, для чого мені було це читати, окрім як таки дізнатися, що ж там написали у одній із перших українських книг про Професора. Погодьтеся, така цікавість може бути притаманна лише толкіністу. А як щодо інших людей, щодо цільової авдиторії? Важко сказати. Ця частина книги (інші, певно, теж, бо це стиль) написана занадто просто для дорослих, ба навіть для підлітків. Постійні ремарки, відступи, comic relief’и, незграбне загравання із читачем, пустий гумор і відверто неякісна робота з матеріалом не роблять це видання привабливим для тих людей, які його придбають.
Задум книги хороший, адже феномен актуалізації “Володаря Перснів” після 24 лютого 2022 року справді цікавий. Але для того, аби відсторонено і хоч трохи об’єктивно його дослідити, має пройти час. Часу не пройшло, тож ця книга ніби вийшла по свіжих слідах. Але й сліди з 2022 року давно вже не свіжі, та і реалізація так собі.
Коли я думав над тим, чи не критикую я цю книгу занадто, то моя дівчина сказала мені, що недавно на одному університетському курсі викладач сказав їм: “проєкт або швидкий, дешевий та неякісний, або довгий, дорогий і якісний”. Не знаю як довго робили цю книгу і скільки грошей на неї було витрачено, але ціна свідчить, що немало. Проте ключова складова, тобто якість, відповідає другому варіанту – робота авторки, редакторки й інших людей, які працювали із змістом книги, у випадку частини про творчість Толкіна відверто погана. Не знаю, як щодо інших частин, адже не маю сил і бажання читати далі, але щось мені підказує, що не надто краще. Та і що вже казати, коли у тексті ім’я чарівника із “Володаря Перснів” написане то як Ґандальф, то як Гендальф?
