Книжку Мони Авад «Зайчик» ми з Крістіною збирались читати разом, у форматі імпровізованого книжкового клубу. Бо завдяки високим технологіям, тобто інстаграму, ми дізнались, що майже одночасно купили собі цю книгу.
«Знову буктокери нас наїбали» — потім ще тоскно будемо підсумовувати ми з Крістіною.
А поки наш клуб йшов по пизді. Тіна закінчувала читати свою попередню книгу, а я з нетерплячки вже відкривала для себе «Зайчика». Проковтнула його менш ніж за тиждень і почала чекати Тіну, даючи в телеграмі прозорі натяки: «Нє, ну написано гарно, але по атмосфері і ідеї — це не моя книга».
Потім вантаж відповідальності за своє доросле життя звалився на нас і ми взагалі забули про концепцію нашого маленького книжкового клубу. Поки я не отримала повідомлення від Крістіни:
«Їду в потязі. Почала читати зайчика. Я в ахує. Що це таке?».
Якби ж я знала, Крістіно, якби ж я знала...
Може, і добре, що ми так і не змогли зібратись за кавою та очно обговорити цю книгу. Довелося б багато матюкатись та розводити розгублено руками.
Ще тиждень і Крістіна також закінчила книгу. Трошки засумувала, і я з нею:
«Ми що, старі? Або дурні? Або просто не в темі? Я не розумію чому всі хвалять цю книгу. Ми чогось не викупили?» — вона мене запитала. Я засумувала теж.
Все своє життя після прочитання будь-якої книги я складала для себе чітке уявлення того, що автор мав на увазі. Навіть якщо це уявлення було невірним. А тут я просто не прониклась, не викупила концепт.
Всі казали, що це боді-хорор, а для мене від книги віє психологічним трилером. Все в описах подавалось так, ніби вбивства — реальні. В кінці книги я була впевнена, що це все було в голові головної героїні. Я заплуталась.
В підсумку вирішили з Крістіною, що ми не тупі. І не старі. Ми просто дві дорослі втомлені тьоті. Нам вже не по шістнадцять. У нас немає сил і часу продиратись через дебрі і....
Чорт! Раніше я могла це робити! І мені це подобалось! Чому не подобається в цій книзі? Чому мене бісить героїня, хоча я просто таки впізнавала в ній себе десятирічної давності?
Персонаж, з яким можна себе асоціювати, гарний вихолощений стиль письма, неочікуваний поворот в кінці. У цієї книги є всі компоненти, які я так люблю. Але вона розвалювалась у мене в голові з кожною прочитаною сторінкою. І в кінці я просто не змогла скласти воєдино всі ці шматочки в єдину цільну задовільну для себе картину.
І хоч багато що мене в цій історії спантеличило, втім, я вирішила вийти з неї з хоч якимось заключенням.
Як я зрозуміла цю історію:
- головна героїня страждає від психічного розладу, що робить її ненадійним оповідачем.
- Ава і її хлопець точно були несправжні. Майже впевнена, що і хлопці, яких створювали під час ритуалу - також. Щодо зайчиків та Йони - скоріш за все вони реальні.
- Створені чоловіки - це алюзія на творчі доробки дівчат. Ну хоч це я викупила.
- Крістіна ще ділилась теорією, що повість - це і є дипломна робота гг. Це має сенс, бо увесь час під час прочитання у мене складалось відчуття, що це написано прилежною студенткою літературного курсу. Спочатку я проектувала цей образ на саму авторку, але підказка від Крістіни змусила мене подивитись на історію під новим кутом.
Врешті решт, гарна історія ніколи не дає чітких розшифровок. Історія гарна тим, що кожен може трактувати її по своєму. І це ще один атрибут гарної історії у «Зайчика».
Але так іноді буває. Хороші книги можуть не подобатись. Ми можемо їх не розуміти. Вони можуть не потрапити у наш поточний настрій або життєвий досвід загалом. У нас с Крістіною «Зайчик» не потрапив. Ну і похуй. Ми не будемо засмучуватись через це.
Зараз допишу і скину цей текст Крістіні, щоб наступного разу, коли ми зберемось на каву, ми не витрачали час на матюкання книжок, а присвятили себе повністю скаргам на роботу, плюси і мінуси кермування автоматом та механікою і як там поживають наші коти.
