Вперше текст був опублікований на платформі Medium 19 листопада
Нещодавно на КДТ був опублікований допис про реальність книг Толкіна, а якщо бути конкретнішим — про принцип співтворення. Він є наріжним каменем світогляду Професора і як католика, і як літератора. Його суть полягає в тому, що будь-яка людина, коли створює щось своє, долучається до Бога — першого творця, таким чином ми стаємо sub/співтворцями. Відповідно, так в мистецтві опиняється істина. Так у своїх книгах автор бачив “раптові проблиски реальності чи правди”. Тож, підхід у дописі КДТ на предмет реальності у творах Професора креаціоністський і відповідає його світогляду як католика.
Але я пропоную поглянути на цю реальність з погляду конструктивістського, лінгвістичного. По суті, погляду Професора як науковця. Одразу зазначу, що він не суперечить усьому тому, що написано зверху.
Отже, давайте згадаємо з чого почався Леґендаріум Дж. Р. Р. Толкіна — мова. У ранньому віці він створює квенью і синдарин, які засновує (хай навіть фонетично чи естетично) на фінській і валлійській відповідно. В 1914 з’являються перші поезії про Еаренделя (тут долучається англосаксонська), через 2 роки починається “Книга Втрачених Сказань”, а там вже і ранній “Сильмариліон” не за горами. Таким чином, основа текстів Толкіна — мова. Саме через мову йде та естетика ельфійських імен, а також переплетення і запозичення мітологічних сюжетів й імен з різних європейських традицій (про які автор казав, що вони, хоч і язичницькі, але також є співторчістю, отже теж містять божественне). В цьому контексті навіть можна спробувати співставляти мови Толкіна із індоєвропейськими й уральськими, але я не лінгвіст. Таким чином, крапля нашого світу в книгах автора є хоча б через те, що вони базуються на реальних мовах. І зазначу, що саме поняття реальності не варто розуміти буквально — нічого з цього не було розташовано в нашому світі, це не спроба уявити псевдоісторію Землі як Арди. Реальність тут — це зв’язок із тим, що було і що є в нас, наших культурах, світоглядах і мовах.
З мови йдуть сюжети, а з сюжетів відчуття дежавю — ми ніби десь це бачили. Приміром, читаєте історію Туріна Турамбара, і вас не покидає нав’язливе відчуття того, що ви її знаєте. А це вже було: Едіп з Еллади, Куллерво з Фінляндії. І це лише один із найпопулярніших і найпростіших прикладів. Нехай так, але що тут складного, що цікавого і невідомого? Цікаво якраз спробувати насправді пов’язати це із нашим світом напряму, що багато хто робить, зокрема й один із інтерв’юерів Толкіна у розмові з ним 1964 року.
Він тричі з різних боків підходив до Професора із питанням про те чи є світ Середзем’я є нашим світом. І тричі Толкін в тій чи іншій формі казав ні.
Востаннє він відповів таке:
Це аж ніяк не узгодиться із палеонтологією чи археологією. Я маю на увазі… ви не можете пов’язати всі ті ландшафти і території, якими їх описав я, до справжніх… і, звісно, неможливим є той мікс культури з моїх книг, де водночас існують тютюн, парасолі тощо.
Таким чином, світ Толкіна не є реальним і не міг бути таким. Навіть цитати самого Джона Рональда з 50-х років про те, що нині ми живемо в 7 чи 8 епосі не заперечать попередню. Автору самому важко уявити присутність всього того, що він вигадав в нашому світі, але…
На перше питання про те чи є Середзем’я нашим світом, але в іншій, минулій епосі він відповів наступним чином:
“Ні… на іншій стадії уяви.”
Інша стадія/ступінь/вимір уяви. Світ Толкіна, складений із вигаданих ним мов, які так чи інакше зав’язані на реальних мовах, є тою мітологією, леґендаріумом, історією, яка могла б виникнути в уяві реальних людей. Якщо б у якоїсь людської спільноти зародилась квенья, вони б породили Айнуліндале і Валаквенту, якщо б виник синдарин — цей народ і справді б переказував сюжети із Сильмариліону. Але ж ми знаємо — цього не могло бути. Натомість сталося таке, що геній Джона Рональда Руела Толкіна створив мови і світ із цих мов, що відірваний від реалньості так сильно, як і нерозривно пов’язаний із нею. Професор не просто запозичував існуючі традиції, міти і легенди — вони органічно, можливо, іноді несвідомо (сон про Атлантиду тому приклад) виринали в його уяві і лягали на папір, адже він працював із живим організмом — мовою, яка в нашому світі і є носієм наративних традицій.
Таким чином, з лінгвістичної, конструктивної точки зору світ Толкіна є справжнім. Реальнішим за будь-яке інше фентезі. Ця справжність, так наближена до нашого світу тут у тому, що створила його одна людина за тим же механізмом, за яким формувалися міти у індоєвропейців або інших народів. Різниця в тому, що Толкін створив їх за 60 років свого життя, а давні люди до нього переказували, переінакшували, забували, винаходили такі історії тисячоліттями. В цьому феномен Професора — його дітище є мінімально штучним.
Цей феномен справді вражає. І тут принцип співтворення, бачення істини/правди/реальності/справжньості, частинки божественного в усьому, що творили люди ідеально доповнює лінгвістичний підхід самого автора до написання його текстів.
Іноді художня література нас дивує тим, що ми висловлюємо наступним чином: “як це можна було вигадати?”. Толкін дивує тим, що вигадав те, що справді могли б вигадати реальні люди реального минулого. Тому це справжній міт.
