Оригінально публікація на WordPress від 16.06.2022; Нарис 2017-го року.
Час від часу знаходжу свої старі недописані тексти. До вашої уваги один із таких.
Письменник не пише реальність. Реальність на папері існує в вигляді цифр та таблиць. Реальність пишуть бухгалтери, науковці тощо, але не письменники. Вони фіксують свою швидку текучу уяву. Уява ця може бути більш реалістичною, може бути менш реалістичною, але в будь-якому випадку це уява, що керована нашими емоціями та бажаннями.
Бажання ж автора цих рядків доволі просте, проте велике, нахабне і на перший погляд нездійсненне. Я хочу Харків український за мовою і столичний за статусом. Тож зухвало пишу я не реальність, а свою забаганку. Тож…
День на межі літа та осені. Високе сонце. У такому світлі бетон, коли той без синього відтінку, зовсім не сірий – він майже половий.
Дехто каже, що Харків – це місто без історії. Каже так, не усвідомлюючи, що сірий бетон і радянська епоха то вже давно та сама історія, котрої начебто бракує. Минуло вже чверть століття. Нової епохи. Будинки будують зі скла і заліза, облицьовують пластмасою. Останнє особливий несмак! Але кого хвилює смак, коли існує мода? А обіч стрімкого часу стоїть він… Минуло вже майже століття, як звівся в небо Держпром. Дехто скаже, що той штучний римський камінь – цемент, – такий сірий і грузний у негоду, тяжіє над молодою душею. Не вірте! Не важчий він од імли та осіннього неба. Принаймні для очей та духу. А осіннє небо не гнітить – сум той від простори й порожнечі. От і зараз порожньо навколо.
