Сьогодні розкажу я вам таку історію, мої любі друзі. Схотілось мені якось пожартувати над бешкетником і шахраєм одним, що жив собі не тужив, та не завжди законними справами займався в Кременчузі.
Тож надіслала я йому листа анонімного, в якому натякала, що поблизу села одного, назву якого я вам мовити не буду, скарб захований, на північній його околиці, у лузі.
Так той і пішов. Як ви вже здогадались, ніякого скарбу він там не знайшов.
А віднайшов він замість скарбу - поле, усіяне житом пшеницею й всякою пашницею, що називалася так не тільки через запах, але й через галюциногенний вплив на свідомість, який від неї йшов.
Період цвітіння я обрала вірно. Власнооч спостерігала з дерева з бінокля за тим, як злодюжка ніби закляк, почавши, ніби в такт музиці, хитати головою помірно.
Цвіт та пшенична пашниця вже, мабуть, малювали своїми фарбами у його свідомості нові картини, бо ж він стрімко й упевнено підбіг до чогось, чого не бачила я, й викрикнув настирно:
- А ти чого хліб толочиш? - Він ніби відповідав на чиєсь питання в своїй голові, що було задано невідомо ким, і від цього моя втіха ставала все гостріше й гостріш.
Пшениця працювала, й він, мабуть, вже зараз спілкувався з русалчиним образом, як і в прадавніх українських піснях, міфах та легендах, тож, щоби нічого не пропустити, я, надягнувши респіратор, помчала до нього скоріш.
- Не чий же. А що? - продовжив відповідати він, коли я підбігла. Його зіниць не було видко, білі очі не бачили світу, й він, мабуть, був занурений у мари від пшеничного цвіту, яка тільки-но достигла.
Мабуть, він бачив справжню русалку - можливо, низеньку, може, чорнявеньку, як я; заквітчану вінками, яка своєю несхожістю ні на кого, мабуть, сильно до себе його вабила.
- А ти хто така? Де ти взялася, звідкіля сюди прийшла?
Він продовжував говорити, та по бороді його вже почала стікати слина - волога, прозора, й трохи голуба.
- А чого ж ти прийшла сюди, на чужі поля? - Мій жарт починав перетинати межу, й я злякалася за життя авантюриста цього, якого батьки, свого часу, назвали на французький манер - Ніколя.
Стягнувши респіратор зі свого обличчя, я надягнула його хлопцю на голову, і, сподіваючись на те, що маю трохи часу, взяла жертву свого пранку під пахви та потягнула назад, до його машини, через оці усі пшеничні поля.
- Хто ти: може, сама Геба? Чого тобі тут треба?
Я тягнула кременчуцького бандюга до машини, й розуміла, що втрачаю свідомість від пахощів квітучої пшениці що, здавалось, заполонила весь простір довкола, аж до самого неба.
До машини лишалось недалеко, коли фільтри респіратора зіниці його повернули. Він подивився на мене, й пробурмотівши крізь респіратор щось на кшталт "Сюди Йди", спробував обійняти мене, але мої руки його відштовхнули.
Але не вистачило, не вистачило моїх сил на те, щоб спекатись негідника, бо ж свій вплив ця польова амброзія на мене вже здійснила, і я почула лишень його слова щодо того, що ми лишень посидимо й побалакаємо, а він мені розкаже хто він, коли пшеничні галюциногени мене - худеньку, низеньку, чорняву брюнетку, остаточно поглинули...
