Prymara - Земляни (LP, 2025). Рецензія

Романтика блекаутів та вайб нульових: Огляд альбому Prymara — «Земляни»

До концептуальних альбомів я ставлюся скептично і майже не вірю в їхній сторітелінг, якщо мова не стосується гуртів Vovk чи Perevod, де з цим немає жодних проблем. Та й крутість концептуальних альбомів у наш час уже не так важлива, коли слухач може слухати музику як завгодно.

Однак я люблю альбоми, які не є засадничими по суті, прагнуть розповісти цікаві історії й не претендують на ідейні принципи. Тобто це музика не банальна за формою, звучанням і думками. Такою для мене частково є творчість київських інді-рокерів Prymara. На початку листопада хлопці випустили третій альбом «Земляни» з досить-таки привабливою обкладинкою, на перший погляд.

Утворений на базі нині не активного або поставленого на паузу гурту Captain Cake, Prymara досить непогано набрала оберти та розжилася трьома різними альбомами — як жанрово, так і текстуально. Мені дуже імпонує вислів фронтмена Максима: «Традиційно, гурт Prymara знов усіх заплутав». Це досить влучне твердження, яке найкраще описує концепцію усіх трьох релізів. Від Prymara краще не будувати якихось очікувань, бо коли буде четвертий альбом, вони знову всіх заплутають. І я справді хотів би, щоб Prymara зберегла цю рису в собі.

Дебютний альбом був світлим і сонячним, максимально ескапістським, ледь не софтроковим із пастельною звуковою палітрою. Він вийшов у 2018-му і тоді добре відповідав настрою часу, але в нинішніх реаліях втратив би всю актуальність, а його тематика зійшла б на якусь ілюзорність і спробу обдурити самого себе.

Другий альбом «Одного ранку я вийшов із ночі» для мене є спогадом про блекаути. І це перші намагання Prymara відповідати духу часу й реагувати на соціальні питання. Він є щоденником воєнних переживань і людини, що вчиться жити під час війни. Хоч альбом і є дещо наївним, але в цьому була його окраса, бо за наївністю завжди ховається щирість.

Між «Землянами» й попереднім альбомом як мінімум є одна спільна нитка: це об’єднувальний блекаутний задум. Проте обіграно та реалізовано це побічно, але електроенергія, повірте, тут відіграє не останню роль. Так романтично та небанально про блекаути я ще не зустрічав, нехай навіть я викривляю оригінальне бачення музикантів.

Альбом пройшов довгий шлях трансформації, тому звучить дещо контрастно. Маю на увазі, що в ньому поєднується довоєнний настрій і лірика, що вже написана під час війни. До повномасштабного вторгнення фокус був на англомовних текстах, від яких колектив зрештою відмовився. Це було правильне рішення, й актуальніша лірика позитивно вплинула на сприйняття релізу. А те, що інструментал зазнав незначних змін, зрозуміло — частково оновлений, переписаний, він і є тим самим контрастним відтінком.

Так, ви зрозумієте, що кожен альбом Prymara музично різний. Також я вважаю «Земляни» найкращим їхнім лонгплеєм. Хоч як би мені подобався попередник із грубим і сирим панковим звучанням, «Земляни» у сукупності всіх факторів складаються в пазл, який підказує, що інструментально й лірично Prymara попрацювали краще, але й без недоліків теж не обійшлося.

У результаті тематика пісень охоплює широкий спектр явищ: від різноманітних форм ескапізму до глибоких внутрішніх рефлексій про вигорання, цінність дружби та необхідність змінити оточення. Настрій треків коливається від міських романтичних історій, що ігнорують війну, до «американської мрії» емігрантів та відчуття «зупиніть планету». Окремої уваги вартий фінальний філософський трактат «Подорож». Хоча соціальна основа текстів часто сумна, музика дарує відчуття надії та легкого авантюризму.

Також варто відзначити, що стиль виконання став менш агресивним порівняно з минулим матеріалом гурту. Я б сказав, що звучання стало м'якшим, більш романтизованим і пронизаним легкою меланхолією. Тут відчувається тонка межа в ностальгії за 90-ми й нульовими, яку хлопці намагаються донести завуальовано, але натякають про неї через мелодії та атмосферу. Діапазон стилів варіюється від невимушеного гітарного попроку до стильного інді-року, а подекуди неочікувано вриваються енергійні панк-рифи. Очевидно, що музиканти мають глибоке розуміння стилю та форми, створюючи цілісний і мелодійний звуковий досвід.

Тож з альбому виділю декілька треків, що, на мою думку, є цікавими та вартими прослуховування.

«Космос» — заряджає бадьорим гітарним звучанням і безтурботним рок-н-рольним настроєм, якого часто бракує в часи страждань і випробувань. Так могла б виглядати музична адаптація фільму Павла Острікова, якби той погодився на авантюру, де гурт додав трішки ліричного сюрреалізму.

Натомість «Залишати дім» кардинально відрізняється від «Космосу». Це меланхолійний попрок про втрату дому та вимушену еміграцію. Певна річ, це трек про людей, які втратили свої домівки внаслідок війни росіян проти українців. Здається, гурт хоче якось підбадьорити людей, але я не знаю, чи в нього виходить. Присягаюся, настрій треку сильно віддає нашим вітчизняним попроком нульових, на кшталт гуртів «Біла Вежа» чи «Дикі Серцем». Нічого з цим не вдію, я завжди чутиму цей вайб. З одного боку, це викликає в мені приємні почуття ностальгії, а з іншого — я не хотів би такий попрок постійно. Це не критика, і не претензія.

Може, я надто сентиментальний, але «Найкращий друг» — така душевна пісня, яку хочеться вмикати кентам і купляти їм пивко. Є в ній щось таке просте, як біла сорочка, без претензій на щось і позбавлене пафосу. Чудова пісня, щоб нагадувати собі про прості життєві моменти, і як важливо цінувати своїх людей. Слухаючи її, я думав про своїх друзів, яких дуже люблю. Я радий, що вони у мене є. Ця пісня змусила мене почуватися розчуленим, а трек «Кров» нагадав мені, що я вже багато років не слухав Nickelback і Арсена Мірзояна. А завершується альбом філософською «Подорож» — роздуми про сенс буття, прожитий життєвий шлях, але без моралізаторства, яким люблять балуватися наші виконавці. Як на мою думку, це найлогічніше завершення історії про Землян зі стильним гітарним звучанням, хорошою лірикою, приземленим вокалом, що нагадав ранні етапи гурту Фіолет.

Якщо аранжування є їхньою прикольною фішкою (а в таких треках, як «Подорож» ще й виразною рисою), де вони грають щоразу інакше, то вокальні партії Макса Семибаламута не є для мене такою фішкою. Я тут уявляю геть інший голос — більш характерний, яскравий. І я без агресії та хейту, не думайте. Просто у вокалі Макса мені не вистачає експресії та родзинки, яка грала б на користь групі. Також я не хочу, щоб це Максима засмутило. Бо слухаючи альбомне аранжування, я весь час ловив себе на тому, як реалізація гладить проти шерсті, як мені хочеться більше впевненості, якихось своїх приколів, адже у піснях типу «Найкращий друг» і «Подорож» Макс буквально на своєму місці. Нічого ані змінювати, ані додавати не треба. Усе мені тут подобається. Мабуть, усе-таки я сенситивний, але не хотілося б, щоб фронтмен на мене образився, оскільки це лише моє суб’єктивне враження: вокальні партії просто не лягають мені на ці інструменти, вони дисонують із загальною атмосферою. І я хотів би залишатися чесним та не обманювати ні музикантів, ні себе насамперед.

Однак мені справді подобається більшість пісень з альбому, а «Космос» і закривашку я вважаю найкращими. Усе ж пропоную послухати цей альбом і попросити інопланетян дати трошки світла у ваші домівки.