Тимур (позивний: Блек) - бойовий медик стрілецького взводу, що з 1 дня повномасштабного вторгнення рятує життя наших військових. Навчається на 6 курсі Медичного факультету № 2 НМУ ім. О.О. Богомольця.
В цьому інтерв’ю з Тимуром поговорили про майбутнє України, наслідки війни та бойовий досвід.
— Чим ви займались до повномасштабного вторгнення?
До роботи на постійній основі працював як анастезист у КМКЛ Швидкої допомоги та приватній лікарні Viva.
— Чи планували звʼязати своє життя з військовою справою до цього?
Я не планував ставати військовим. Були знайомі, які були на військовій службі, і всі казали, що в цьому немає сенсу. Але, судячи з усього, коли ситуація торкається тебе з іншого боку, вибір стає очевидним.
— Які моменти є найбільш емоційно важкими для вас? Що допомагає триматися та переживати ці моменти легше, наскільки це можливо?
Важко втрачати своїх, бачити, як гинуть кращі з кращих, твої побратими, мужні батьки, улюблені сини та чоловіки. Часом складно прийняти той факт, що не все у твоїх силах і на це є ряд причин чому так. При наданні допомоги важко розділятити на легкопоранених і важкопоранених. Але в цьому і різниця між військовою та цивільною медициною. Через 2 роки все ще важко змиритися з тим, що сьогодні ти смієшся з людиною, а завтра пишеш її ім'я в листі 200-хі.
Що допомагає? Напевно, надія, якої іноді, здається, вже немає. Люди, які тебе оточують і розуміють. Адже це велика проблема, мало хто зрозуміє, не відчувши всього на собі. І часом важко повертатися додому.
— Які навички ви здобули під час війни, які можуть стати корисними у повсякденному житті?
Жодних. Це два абсолютно різні світи. Сподіваюся, вміння виживати не стане в нагоді в повсякденному житті. Ці навички мають більше поганих наслідків, ніж хороших. А надати першу медичну допомогу я вмів і до повномасштабки.
— Як ви думаєте, ваш бойовий досвід змінив вас як людину? Якщо так, то як?
Звісно змінив. Він змінив усіх. Навіть тих, хто не бере безпосередньої участі у війні, я маю на увазі, не входить до складу військових структур. Скільки людей вже мають ПТСР. Тим паче військові: контузії, поранення і все, що ти там бачиш, безумовно впливає на психіку. Мабуть, я розумію це як медик. Багато хлопців навіть не замислюються про це.
Всі мої друзі військові або якимось чином причетні до війни. З хлопцями, які перебувають у цивільному житті, я не підтримую звʼязок, хоча розумію їх. Я емпат навіть до тих, хто виїхав з України, хто не має жодного стосунку до війни тощо. Кожного можна зрозуміти, тому що страшно, не всі можуть бути військовими, не всі готові.
Як змінився я. Самому важко судити про себе. Але багато людей говорять про те, що ментально став набагато старше. Якщо стосовно ПТСР. Відчуття несправедливості теж присутнє, яке я намагаюся придушити, пояснюючи, що не всі можуть. Але будьмо реалістами, той, хто хоче, - буде і волонтерити, і шити сітки, і донатити. Люди трохи забули, особливо ті, хто живе в столиці, що як би війна ще триває, війна не закінчилася.
Якщо про себе, то це проявляється на цивілці, точніше, ти це краще помічаєш. Зайва агресія, під час діалогу, коли щось говориш, ти можеш просто втратити суть і забути, про що говориш. Сон жахливий. Часто прокидаєшся, всі ліхтарики в будинку заклеєні, типу на телевізорі або роутері. Зайві звуки дратують або б'ють по вухах після контузій. Часом просто закладає вуха. Часто губишся у своїх думках, навіть під час спілкування з кимось. Це те, що я помічаю за собою.
— Як ми можемо зараз допомогти країні та військовим?
Якщо говорити про військових, то той, хто хоче допомогти, вже допомагає. Але, напевно, в першу чергу, повага. А не те, що відбувається, коли він їде додому, а його в трюм виганяють, бо він смердить. Звісно він смердить, половина людей гадки не має, що він пережив. Весь наш душ – це 3 вологі серветки, коли на бойових. Це зараз вже пішли пакети для душу спеціальні. На початку цього не було.
— Які поради ви можете дати молоді (уточнення : молодь до 18 років) , яка хоче захищати свою країну?
В мене наймолодший 18 років. Кулементник. Готуватися фізично, в першу чергу. Тому що вантаж, який ти несеш, це важко. Готуватися морально і психологічно. Є купа тренінгів, де є вибухи гранат, де вас переїжджає танк в окопі. Це потрібно відчути, зрозуміти і усвідомити. Мінімальні знання про те, як повинен сидіти бронік, технічні характеристики зброї.
— Що ви думаєте про майбутнє України?
Складне питання. Війна триває з 14 року. 10 років ми боремося і ніхто не може вирішити цей конфлікт. Якщо починати, то рубити треба з голови, а це наша влада. Ремонт доріг, серйозно? Коли йде війна, ми робимо дороги? У нас немає танків, у нас немає снарядів, а ми дороги робимо.
— Що зробите в першу чергу після нашої перемоги і чим будете займатися після нашої перемоги?
Знаєте, не буде радості, не буде бенкету. Піду на могили до своїх і скажу, що ми це зробили. Адже все це сталося завдяки їм.
Все-таки ідея стати лікарем мене не покинула) Хочеться побачити світ, поподорожувати. Можливо, після війни поїду жити в іншу країну 😂 Не знаю, мені здається, що до цього ще так далеко. Але, мріяти не шкідливо) Сподіваюся, наша країна стане кращою. В неї почнуть інвестувати. Зростати економіка. І всі будуть їхати до нас.
— Як розпочався ваш ранок 24 лютого?
Я спав😂 Мені треба було на сутки. Мене розбудило повідомлення та крики мами, що почалася війна. Я не повірив. Але коли я зайшов у новини, зрозумів і усвідомив ситуацію. Я був надто спокійний. Сказав мамі спакувати тривожну валізу, відвіз її на роботу, вона у мене теж медик. І поїхав сам. Тоді чергування припало на приватну лікарню. Всі записи і операції були скасовані, я відсидів чергування і 25 числа вже був у військкоматі разом з друзями. А 28 вже були в Ірпені.
Матеріал підготувала Лазнюк Тетяна, Інформаційний відділ Студентської Ради М2
