Автор: Андрєй Колєсніков для Foreign Affairs
Оригінальний допис був опублікований 10 липня 2024 року
Чому військові витрати - і державне втручання радянського зразка - не врятують росію
Про автора: Андрєй Колєсніков - старший науковий співробітник Центру Карнегі росія-Євразія.
В росії традиція висміювати радянське економічне планування майже така ж давня, як і спроби покращити економічну систему. «Що було б, якби соціалізм побудували в Сахарі?» - запитує старий анекдот. Відповідь: «Спочатку, крім планів, нічого не буде. Потім не вистачатиме піску». Згідно з іншим анекдотом, який дуже любив колишній голова Федеральної резервної системи США Алан Грінспен, за часів Брєжнєва група людей йде на військовому параді на Красній площі в Москві, тільки замість військової форми на них мішкуваті офіційні костюми. До радянського лідера підбігає ад'ютант: «Лєонід Ілліч, ми не знаємо, хто ці люди!» Брєжнєв відповідає: «Заспокойтеся, товаришу, це наша найруйнівніша зброя - радянські економісти».
Після більш ніж двох років і шести місяців «спеціальної військової операції» росії в Україні президент росії Владімір Путін, схоже, не боїться репутації економічних планувальників своєї країни. Найяскравішим результатом його урядових перестановок цієї весни, безсумнівно, стала заміна багаторічного міністра оборони Сєргєя Шойгу на Андрєя Бєлоусова - державного економіста без військового досвіду. Людина не в мішкуватому костюмі, а в дорогому і добре скроєному, Бєлоусов раніше обіймав посади міністра економічного розвитку, помічника президента з питань економіки та віце-прем'єр-міністра. Але його призначення не випадкове: військові витрати росії зараз досягли таких гігантських розмірів - за деякими оцінками, майже третина бюджету 2024 року присвячена обороні, що становить більшу частку ВВП, ніж у будь-який інший рік у пострадянській історії росії - що тільки економіст може зробити їх ефективними.
Це, принаймні, одне з пояснень Путіна, і, схоже, це той рідкісний випадок, коли він не бреше. Інше пояснення полягає в тому, що ефективне управління російськими військовими технологіями дозволить країні досягти «технологічного суверенітету» - повної самодостатності і в цивільних галузях. А також те, що величезні військові витрати, навіть якщо вони мають здійснюватися за рахунок людського капіталу, іноді включаючи соціальні та медичні послуги, в принципі здатні стимулювати економічний розвиток. У цьому сенсі Бєлоусов - правильний вибір: як продукт математичної школи радянської економіки, він повністю вірить у здатність верховної влади все прорахувати, і в те, що державні гроші та державні інтервенції можуть вирішити будь-яку кризу.
Оглядачі вже назвали Бєлоусова «військовим кейнсіанцем» - дещо образливе посилання на Джона Мейнарда Кейнса, британського теоретика початку ХХ століття, прихильника державного стимулювання економіки. Точніше, ідеї Бєлоусова нагадують саме той підхід, який допоміг підірвати Радянський Союз: нестійке зростання витрат на оборону і невпинна мілітаризація економіки. Звичайно, як професійний економіст, Бєлоусов не виступає за відмову від ринку. Але він підтримує думку, що не тільки інтенсивні державні витрати, а й саме військові витрати можуть слугувати драйвером розвитку. Справедливо описати такий підхід як нову економічну модель Путіна - модель, сформовану не лише імперативами війни в Україні, але й десятиліттями радянських улюблених прийомів та ілюзорного мислення.
До певної міри це знаменує собою зрушення порівняно з першими роками перебування Путіна на посаді президента. Адже він прийшов до влади на хвилі ліберальних реформ 1990-х років і в перші роки свого правління, схоже, підтримував масштабну реструктуризацію та лібералізацію російської економіки. Він також повністю усвідомлює важливість підтримки високих макроекономічних показників і збалансування державного бюджету. Саме тому він досі тримає в своїй адміністрації раціональних технократів, таких як Ельвіра Набіулліна на посаді голови центрального банку та Антон Сілуанов на посаді міністра фінансів.
Але Бєлоусов зроблений зовсім з іншого матеріалу, ніж колишні ліберальні реформатори. Призначивши його, Путін повертається до того, що по суті є радянською економікою, але з важливими ринковими елементами. Нова модель поєднує державний інтервенціонізм, домінуючий акцент на військово-промисловому комплексі та імпортозаміщенні з ринковою економікою в різних сферах, в тому числі з паралельним імпортом різних західних товарів для задоволення споживчого попиту. Це цікавий експеримент, але з довгою і небезпечною історією. Тим більше, що все більше великих підприємств націоналізується, що підриває довіру до захисту приватної власності і свідчить про те, що ринок як такий перебуває під загрозою. Крім того, Кремль сигналізує й іншими способами - наприклад, нещодавно він підвищив податки для середнього класу - про те, що йому не вистачає грошей, щоб збалансувати бюджет.
Як і деякі з його радянських попередників, Путін, схоже, робить ставку на те, що величезні військові витрати, керовані економістами, здатні врятувати, а не збанкрутувати країну. Але, як занадто пізно зрозумів комуністичний режим, економіка, побудована на війні, не може існувати вічно, незалежно від того, наскільки хороша математика у планувальників. Застосовуючи такий підхід, Путін і Бєлоусов ризикують підірвати те, що залишилося від важко завойованих ліберальних економічних підвалин росії. Створені економічними реформаторами понад 30 років тому, ці принципи досі утримують російську систему відносно стабільною, незважаючи на зростаючу ізоляцію країни. Коли і якщо вони зникнуть, може бути дуже важко уникнути більшого колапсу.
Мішкуваті костюми Брєжнєва
Починаючи з радянських часів, керівництво в Москві майже завжди відігравало вирішальну роль в успіху і провалі спроб трансформувати економіку країни. Хоча економічні реформи обговорювалися ще за часів Нікіти Хрущова (1953-64), саме в брежнєвську епоху прем'єр-міністр Алєксєй Косигін, за згодою Брєжнєва, вперше спробував перезавантажити соціалістичну економіку. Ця спроба почалася з провокаційної статті 1962 року в газеті «Правда» економіста Євсея Лібермана, який доводив необхідність збільшення автономії підприємств, насамперед у тому, як вони використовують свої прибутки. Цей аргумент не був випадковим. За радянських часів стаття в «Правдє» була не просто статтею, вона майже завжди була інструкцією. У цьому випадку це означало, що влада вважала, що радянська економіка вже перезріла для реформ і що настав сприятливий момент для змін.
Так у радянській пресі та серед можновладців розпочалися дебати про те, як капітально перебудувати так званий господарський механізм. На початку 1965 року Ліберман з'явився на обкладинці журналу «Тайм» під кричущим заголовком «Комуністичний флірт з прибутками». І, нарешті, тієї ж осені Косигін опублікував свою знамениту урядову доповідь, в якій, після тривалих дебатів серед економістів, він офіційно запропонував надати підприємствам обмежену незалежність, більшу свободу розпоряджатися своїми доходами і навіть свободу розширювати асортимент своєї продукції у відповідь на попит. Це ознаменувало революцію в радянській свідомості: товари мали не лише вироблятися відповідно до радянського планування, але й, бажано, продаватися. Проте це був лише експеримент; серед скептиків реформи Косигіна стали відомі, з певною іронією, як «ліберманізація».
Фактично, реформи збіглися з трансформацією самої економічної професії. У той час економісти використовували математичні методи, щоб перетворити радянську економіку з простого стовпа ортодоксального марксизму-ленінізму на сучасну науку. Першорядне значення мала теорія оптимального функціонування - ідея про те, що працездатна модель соціалізму може ґрунтуватися на всеосяжному наборі розрахунків для ідеально збалансованої економіки, в якій враховані всі галузі та потреби громадян. Одним із центрів нового мислення став Центральний економіко-математичний інститут, де нове покоління економістів-математиків шукало магічну формулу універсальної оптимізації, яку вони сподівалися спроєктувати за допомогою комп'ютерних технологій.
Масштаби роботи були вражаючими. Як радянські економісти могли пов'язати і збалансувати тисячі планових завдань і понад 10 000 матеріальних балансів, які потрібно було скласти для кожного радянського товару, від прокату чорних металів до молочних продуктів? Зрештою, не існувало навіть єдиної бюрократичної структури, яка б займалася всім цим: перші були підпорядковані Державному плановому комітету (Госплану), а другі - Державному комітету постачання. Наприкінці радянської епохи сам Госплан мав 70 підрозділів і близько 3200 співробітників. Сам річний план займав десятки томів і розраховувався в Головному обчислювальному центрі Госплану, де величезний комп'ютер, куплений у Великій Британії, займав два поверхи; під машинними залами була артезіанська вода, оскільки машини потребували охолодження.
Проте мало що з цих величезних зусиль допомогло врятувати радянську економіку. Це правда, що в другій половині 1960-х років радянська економіка пішла на підйом, і офіційні показники зростання були дуже високими. Це було пов'язано з реформами, хоча цілком імовірно, що зростання було спровоковане інфляційним тиском: мінімум свободи підштовхував підприємства до розширення асортименту і, відповідно, до незначного підвищення цін. Глибинна реальність полягала в тому, що реформи Косигіна були приречені на провал за відсутності ринку і приватної власності. Без відкритої економіки жодні розрахунки плановиків не могли утримати попит і пропозицію у відповідності.
Петрократія Політбюро
Наприкінці 1960-х років радянська економіка зіткнулася з іншою проблемою: нестачею робочої сили. Серед інших чинників - виснаження сіл, які довгий час постачали робочу силу. Дивно, але Путін сьогодні стикається зі схожою проблемою у своїй власній державницькій економіці, що підживлюється війною, але в його випадку це більше результат тривалого демографічного спаду і частково відтоку кваліфікованих кадрів за кордон, а також масових потреб у поповненні збройних сил.
У грудні 1969 року Брєжнєв відверто говорив про трудову кризу та інші економічні проблеми на Пленумі ЦК КПРС. Промова була настільки гарячою, що її засекретили. Можливо, він намагався показати, що реформи його суперника Косигіна нічого не дали. Але критика Брєжнєва - від неефективних витрат до нездатності впроваджувати нові технології - була точною. І він ніби вибачався за участь Москви у дорогих геополітичних авантюрах, аргументуючи це міркуваннями, які дивовижним чином передбачають сьогоднішню логіку Путіна.
«Якби ми не допомогли відбити підступи імперіалізму в Південно-Східній Азії та на Близькому Сході, - сказав Брєжнєв, - це надихнуло б американців та їхніх союзників на нові агресивні дії десь ближче до наших кордонів.... Якби ми не зірвали контрреволюційні плани в Чехословаччині, війська НАТО незабаром опинилися б прямо на наших західних кордонах».
Як і у випадку з іншими невдалими російськими та радянськими реформами, занепад зусиль Косигіна збігся з політичним заморожуванням. Це почалося в серпні 1968 року, з радянським вторгненням до Чехословаччини. Економічні зміни були призупинені, і не лише через слабкий інтерес до них з боку верхівки. Приблизно в цей час нафтодолари потекли в радянську економіку, оскільки нафтові родовища, відкриті в 1960-х роках, стали до ладу; а ціни на нафту зросли після нафтової кризи 1973 року. У цей момент, очевидно, вже не було потреби в реформах взагалі. Як і у випадку з путінською росією, наддержава була підсаджена на нафту і газ, які вона використовувала для фінансування продовольчого та промислового імпорту. Воля до змін була знецінена. Але, як незабаром з'ясував Радянський Союз, такий підхід не може бути стійким протягом тривалого часу.
Сьогоднішньому Кремлю варто було б зауважити, що радянська петрократія вичерпала себе протягом десятиліття. До 1979 року, з радянським вторгненням в Афганістан і гонкою ядерних озброєнь з Вашингтоном, радянська економіка накопичувала дефіцит майже в усіх можливих секторах. Саме ці фактори згодом призвели до гіперінфляції, коли після розпаду Радянського Союзу нове покоління реформаторів покінчило з контролем над цінами. У цей момент російські економічні реформатори могли б повторити відому фразу з популярного радянського фільму 1960-х років: «Все вже вкрадено до нас».
Хто боїться безробіття?
Сьогодні 1990-ті здебільшого згадуються як роки масштабної економічної лібералізації в росії - і часто розглядаються як епоха, проти якої зараз реагує Путін. Насправді, спроби економічних реформ вже були у 1980-х роках за часів Міхаіла Горбачова, який почав надавати радянським людям не лише певні політичні свободи, але й деякі економічні. Але економічні реформи Горбачова були повільними, а потім і зовсім припинилися.
З одного боку, Горбачов намагався поступово розширювати простір для економічної ініціативи: вперше уряд дозволив створювати спільні підприємства з іноземцями, а також дозволив деякі форми малого приватного підприємництва і створення напівприватних компаній у сфері послуг. Проте машинобудівну галузь продовжували накачувати державними грошима у звичний спосіб. І коли економіст Ніколай Шмєльов мав необережність публічно припустити, що уряд повинен допускати безробіття при соціалізмі, Горбачов був розлючений.
Проте стало зрозуміло, що потрібен більш радикальний підхід до економічних реформ. З перших років десятиліття групи молодих економістів проводили підпільні, а потім офіційні семінари в Ленінграді та Москві. У Ленінграді їхнім лідером був Анатолій Чубайс, молодий економіст, який організовував у місті неформальні та формальні наукові семінари, зібравши навколо себе групу однодумців; у Москві - Єгор Гайдар, який, як найобдарованіший з молодої когорти, вже був залучений до підготовки аналітичних і програмних документів для партії та уряду. Ці дві групи сформували більш-менш згуртовану команду, і вони швидко зрозуміли, що будуть потрібні радикальні і дуже далекосяжні економічні реформи; вони також розглядали різні способи приватизації власності, без якої, як вони знали, ніяка реальна трансформація соціалістичної економіки неможлива.
Наступні роки перебудови були наповнені гарячими економічними дискусіями та конкуренцією між різними реформаторськими фракціями. У червні 1987 року Центральний Комітет навіть скликав пленум з питань економіки, в якому взяли участь багато прогресивних радянських економістів старої школи. Зокрема, академічного економіста Алєксандра Анчішкіна було обрано головою нового Інституту економіки та прогнозування науково-технічного прогресу, який залучив когорту інших перспективних молодих економістів, включаючи Гайдара. Серед його молодих співробітників був також Андрєй Бєлоусов, майбутній міністр оборони Путіна.
Проте Горбачов не наважився на сміливіші кроки. Хоча його роль у масштабній трансформації Радянського Союзу була величезною, він не наважився перебудувати радянську економіку, і вона почала відчувати дедалі серйознішу кризу: застій у поєднанні з гігантським зовнішнім боргом, прихована інфляція, яка поступово проривалася назовні, колосальний бюджетний дефіцит і, водночас, гострий дефіцит товарів і продуктів. Політичний розпад Радянського Союзу, який набрав нестримних обертів після спроби державного перевороту проти Горбачова в серпні 1991 року, став закономірним наслідком цього розпаду.
Менше математики, більше молока
Як противник Горбачова, Боріс Єльцин розумів, що Радянський Союз розпадається і що він може втримати владу лише в незалежній росії - і не лише політично. Він також усвідомлював, що росії необхідно буде провести радикальні економічні реформи, які неможливо узгодити з колишніми радянськими республіками, багато з яких не були готові до ринкової економіки. Саме тоді, восени 1991 року, він закликав молодих реформаторів Гайдара написати програму реформ.
Він також запропонував молодим економістам, яких через їхні ліберальні переконання прозвали «чиказькими хлопчиками», ключові посади у фінансово-економічному блоці свого уряду: Гайдар став головним економічним радником Єльцина, а потім виконував обов'язки прем'єр-міністра; Чубайс став міністром приватизації, а потім першим віце-прем'єр-міністром, відповідальним за фінансову стабілізацію. Більше того, під час проведення реформ посади президента і прем'єр-міністра росії були фактично поєднані, що забезпечило реформаторам необхідну політичну підтримку. (Реформи зустріли запеклий опір з боку парламенту, і підтримка Єльцина мала вирішальне значення для надання їм політичного прикриття).
Так почалася суперечлива економічна реструктуризація 1990-х років. Гайдар лібералізував ціни, внутрішню та зовнішню торгівлю, а уряд розпочав приватизацію державної власності. Хоча на Заході ці вимушені реформи вважали шоковою терапією, сам Гайдар називав їх «заходами дефібриляції», оскільки вважав, що без них у країні просто настане голод, а магазинам не буде що продавати. Завдяки програмі лібералізації полиці заповнилися і запрацювали ринкові сили.
Однак дуже швидко реформаторів звинуватили в галопуючій інфляції, зупинці виробництва товарів, які не мали достатнього попиту, швидкому скороченні військових і сільськогосподарських витрат, закритті численних військово-промислових заводів і нестачі грошей на соціальну підтримку. Розгорілася запекла політична боротьба, і уряд Гайдара - так його тоді називали, хоча формально Гайдар був віце-прем'єр-міністром і міністром економіки та фінансів, а потім виконуючим обов'язки голови Кабінету Міністрів - проіснував лише до кінця 1992 року.
Але незалежно від того, наскільки запекло їх критикували, російські радикальні економісти зробили одну величезну справу: створили ринкову економіку. І в цьому вони досягли значного успіху. Розглянемо просту проблему заповнення полиць магазинів. На початку 1970-х років Центральний економіко-математичний інститут підрахував, що комп'ютеру, який виконує мільйон операцій за секунду, знадобиться 30 000 років, щоб задовольнити гігантський попит планової економіки на кожен вид продукції. Але після того, як у січні 1992 року Гайдар лібералізував контроль над цінами, такого ж результату можна було досягти майже без планування: споживчого попиту було достатньо, щоб тримати магазини повними. Засновник радянської кібернетики Віктор Глушков колись пропонував прикріпити датчики до вимені кожної корови, щоб обчислити оптимальний обсяг виробництва молока; тепер же оптимальний обсяг визначався без жодних датчиків, просто завдяки невидимій руці ринку.
Ліберальні привиди
На відміну від першого покоління радянських економічних реформаторів, які здебільшого народилися в 1930-х роках, нове покоління, яке досягло повноліття в єльцинські роки, народилося в 1950-х роках. Вони здобували освіту в найгірші роки радянського застою, набуваючи апетит до підпільної самоосвіти та вивчення реформ соціалістичних економік в Угорщині, Польщі та Югославії. Угорський економіст Янош Корнаї, який відкрито писав про природу дефіцитної економіки, був особливо важливою фігурою для багатьох представників цього покоління. Подолання соціалістичних ілюзій дозволило цій когорті провести перші економічні реформи, а потім отримати значні позиції в державному управлінні. Це означало, що вони могли продовжувати наглядати за структурними реформами або, для тих, хто, як і сам Гайдар, відійшов у відставку, сприяти реалізації реформ, консультуючи та розробляючи пропозиції.
Однак для того, щоб мати тривалий вплив на політичну систему, економічним лібералам було вкрай важливо інституціоналізувати свої ідеї. Зокрема, Євгєній Ясін, який був одним з небагатьох представників старшого покоління, що прийняли реформи Гайдара, був наставником багатьох молодих економістів у Московському державному університеті, в тому числі Набіулліної, майбутньої голови Центрального банку. Також важливим було створення нового економічного інституту в Москві в 1992 році, який згодом став Вищою школою економіки, повноцінним університетом. Це гніздо лібералізму незабаром привабило найкращих професорів та дослідників і стало однією з найвідоміших дослідницьких установ росії. Показово, що це також зробило його мішенню для репресій режиму в останні роки. Після заміни керівництва університету напередодні війни у 2021 році уряд провів масштабну чистку професорів-лібералів на факультеті.
Проте навіть затяті путіністи не можуть повністю викорінити лібералізм з економічної освіти та економічної політики. Максім Орєшкін, помічник президента з економічних питань, можливо, і не ліберал, але він технократ і досить типовий випускник Вищої школи економіки. Нинішні російські консерватори і комуністи, які підтримують путінізм у всіх його проявах, нарікають на присутність «лібералів» у фінансово-економічному управлінні уряду. Але Путін не самогубець: на початку свого правління кілька ліберальних економістів викладали йому основи макроекономіки, бюджетної та грошово-кредитної політики на чолі з Чубайсом і Алєксєєм Кудріним, який був міністром фінансів протягом першого десятиліття перебування Путіна при владі. Путін, звичайно, відійшов від лібералізму, і майже всі реформатори опинилися на периферії. Тих, хто залишився, в кращому випадку можна охарактеризувати як раціональних технократів. Автократ, який проводить неліберальні контрреформи і демодернізацію, не потребує ліберальних модернізаторів.
В економічному сенсі, підхід Бєлоусова діаметрально протилежний підходу лібералів. Його батько був видатним представником радянської математичної школи економіки, і він, якщо дещо спростити, є її адептом. Коли ви витрачаєте державні гроші у правильний спосіб, ви отримуєте результати - у цьому полягає його економічна філософія. Технологічні зміни також важливі. Не випадково Бєлоусов останніми роками багато працює над новими технологіями; але технологічні інновації відбуваються не тільки в державному секторі, і, звичайно, не в економіці, яка стає все більш ізольованою від світу. Глибинна реальність полягає в тому, що нова військово-економічна модель Путіна, схоже, значно ускладнить завдання не зробити країну більш крихкою.
Яєчні в яйця
Працівники радянського Госплана чітко усвідомлювали, що соціалістична система залежала від принципу завищення необхідного обсягу капітальних вкладень і відкидання технічних інновацій. Вони розуміли, що чим більше грошей, тим більше їх марнується в державній економіці за відсутності приватного інтересу та ініціативи. Ця парадоксальна мудрість Госплана, здається, повністю забута сьогоднішнім поколінням російських економістів, які будують нову модель зрілої «путіноміки», засновану на майже релігійній вірі в ефективність державних витрат і особливу роль військової економіки. Зараз Путін поставив амбітне завдання: за його словами, економісти повинні знайти баланс між гарматами і маслом. На масло в державному бюджеті зовсім не залишилося грошей, але з цим може впоратися ринковий сектор, який все ще існує в путінській Росії завдяки поштовху, наданому понад три десятиліття тому реформами Гайдара.
Державні витрати на зброю в путінській росії майже досягли масштабів пізньорадянських часів: формально, як частка ВВП, вони трохи менші, але коли начальство оголошує цифри, воно замовчує той факт, що майже чверть федерального бюджету є секретною. Таємниці в цій секретності немає - гроші витрачаються на те, що ганебно називається «обороною і безпекою», і на фінансову підтримку тих лобістів, які успішно вибивають з держави величезні фінансові дотації. На Бєлоусова, який має жорстко дирижистські та державницькі погляди на те, як має розвиватися економіка, покладено обов'язок довести цю модель до повної реалізації.
Для прихильників такого підходу віра в державне втручання дійсно межує з особливою релігією - або, принаймні, ідеологією. Переконання в тому, що правильно розраховані державні витрати на продукцію військово-промислового комплексу можуть успішно підтримувати і навіть розвивати все більш ізольовану російську економіку, є аномальним для сучасної економічної думки. Воно не може бути підтримане без відповідної політичної бази та сильних ідеологічних обґрунтувань. Але єдиною основою, яка передбачає такі абсурдні масштаби військових витрат, неминуче є автократія; ідеологічною підтримкою слугує путінська концепція особливої місії росії, її особливого шляху, її особливого культурного коду та особливої ролі православ'я. І за все це треба буквально боротися: війна стала постійним чинником російського «розвитку».
У 1940-х роках економічний плановик Ніколай Вознєсєнскій, який керував радянською економікою під час Другої світової війни, став фаворитом Іосіфа Сталіна. Наприкінці конфлікту він написав надзвичайно популярну монографію «Воєнна економіка СРСР під час Вітчизняної війни», перш ніж був зачищений Сталіним у 1949 році. Чи судилося Бєлоусову, нинішньому фавориту Путіна, написати таку ж тріумфальну монографію про воєнну економіку російської федерації під час «спецоперації» - питання відкрите. Успіх не гарантований. Та рано чи пізно російським економістам доведеться повертати російську економіку від моделі військового інтервенціонізму до якоїсь форми нормальності - або, як жартували реформатори на початку 1990-х, «робити з яєчні яйці».
Наприкінці двадцятого століття мілітаризація економіки Москви і віра в магічну силу масивних державних інвестицій допомогли прискорити розпад Радянського Союзу. Досі Путіну вдавалося уникати такої ж долі для сьогоднішньої росії, зберігаючи залишки відкритого ринку і тримаючи свої фінансові установи в руках технократів. Але тепер, коли економісти старої школи очолюють військові паради, неясно, як довго цей економічний раціоналізм зможе протриматися.
