Ще за багато років до повномасштабного вторгнення Росії в Україну я створив свою невеличку компанію, що спеціалізувалася на фаса
Справи йшли добре, і я навіть не переймався, що в один момент усе скінчиться, до чого я йшов усі ці роки.
Буквально за тиждень до війни ми взяли великий об'єкт на Дарниці — утеплення фасаду двадцятишестиповерхового будинку, це був вентиляційний фасад. Робота вимагала значної підготовки. Я взяв в оренду багато обладнання, зокрема будівельні колиски (без них на такій висоті ніяк), орендували вагончик-побутівку, докупили необхідний електричний інструмент, гайковерти й таке інше.
Вже 23 лютого 2022 року у нас усе було налагоджено, і ми розпочали роботу. Перший робочий день на новому об'єкті пройшов вдало. Ніхто не очікував, що буде завтра. За планом, робота мала йти своєю чергою, своєю течією.
Але ранок 24 лютого змінив усе. Почалася війна.
У нашій команді були хлопці з Білої Церкви. Коли почалася війна, десь біля п'ятої ранку, вони все-таки змогли до мене додзвонитися. У слухавку я почув запитання, мабуть, уже по роботі. Я відповів: "Скоріше за все, так... і не лише тільки по роботі, нажаль."
Я чітко розумів, що без військового квитка зараз, після першої невдачі, ані до Тероборони, ані до ЗСУ мені не потрапити. Проблема посилювалася тим, що військовий квиток я загубив ще дуже й дуже давно. Я його не відновлював, бо думав, що він мені вже не знадобиться. Хто ж міг подумати, що нас спіткає повномасштабна війна?
Стало остаточно зрозуміло: найближчим часом потрапити до лав захисників я не зможу. У голові вирувала безліч думок: як жити, що робити далі.
Наш об'єкт, який ми розпочали напередодні війни, я розумів, що заморожується на невизначений термін. Потрібно було якось вивезти хоча б інструменти — адже це чималі гроші. Я також усвідомлював, що потрапив на фінансові втрати, бо чимало коштів було вже вкладено в цей новий об'єкт.
Залишатися в столиці я більше не бачив сенсу. До Тероборони потрапити не міг, робота повністю зупинилася, а саме місто поступово вимирало. Це був фініш київського етапу життя аж до сьогодні. Тому що сьогодні уже 2025 рік, і я вже третій рік у війську.
З усього обладнання та інструменту, який ми завезли на наш новий об'єкт напередодні війни, мені вдалося забрати лише частину.
Та й доїхати до об'єкта було не так легко. Скрізь нас зупиняли військові, перевіряли документи, машину, з’ясовували, куди ми їдемо, і так далі. Зупиняли не тільки на блокпостах, яких було чи не на кожному перехресті, а й просто підрізали машину, вимагаючи зупинки для перевірки. Спецпризначенці шукали ДРГ. Претензій у нас до них не було — ми все розуміли.
А на самому нашому об'єкті, оскільки це була висотка (двадцятишестиповерховий будинок), вже розташувалися військові. Одним словом, покрівля цього будинку була ідеальним місцем для роботи хлопців із ПЗРК по повітряних цілях. У той час у столиці було дуже багато таких висотних об’єктів, і наш був не єдиний. Київ готувався до оборони.
Майже цілий день пішов на те, щоб з Осокорків доїхати на Дарницю і забрати хоча б частину інструментів. Лише частину, бо в глибину об'єкта, де було розташоване ще одне наше приміщення, мене вже не пустили. Військові мотивували це тим, що там небезпечна зона. Вдалося забрати тільки те, що знаходилося в нашому вагончику-побутівці, оскільки він стояв поряд із в'їзними воротами.
Того ж вечора, дивлячись на хаос і військовий лад, я прийняв остаточне рішення: повертаюся до себе в місто.
🅰️ Замовити повну електронну версію можна за донат 250 грн. Після донату напишіть в коментарі вашу електронну пошту, і від кого був донат. Або месенджер куди можна надіслати файл. Дані кошти потрібні на друк книги. Дякую 😊
