До Нового року лишалося два дні. Усі жителі нашої країни з нетерпінням чекали закінчення важкого 2022 року — року, в якому розпочалася кривава і жорстока війна.
Усі жили з надією, що в новому році вона обов'язково закінчиться, і в країні настане довгоочікуваний мир. Його чекали всі, особливо ті, чиї близькі та рідні брали участь у бойових діях по захисту нашої країни і перебували безпосередньо на лінії зіткнення з агресором на сході України. Адже саме там тривали найзапекліші бойові зіткнення з часів Другої світової війни.
Десь біля шостої вечора я приїхав додому з Цукрового — одного з районів нашого міста. Ми робили там об'єкт із ремонту покрівлі. Хоча на вулиці вже лежав сніг, і погода не дозволяла це робити, у мешканців однієї п'ятиповерхівки дуже сильно протікала покрівля. У квартирах на п'ятому поверсі стояли ємності, в які зі стелі капала вода. Це був справжній жах. Ми допомагали мешканцям цього будинку, хоча такі роботи не робили: це знову спрацювало "сарафанне радіо", і ми просто не змогли відмовити людям у такій складній ситуації.
Прийнявши душ, я планував повечеряти й провести решту цього холодного зимового вечора на дивані перед телевізором. На вулиці дійсно була дуже погана, мокра й холодна погода: вітер, мокрий сніг, сирість.
Після вечері мої плани перервав телефонний дзвінок. Зателефонував мій друг Михайло. Після декількох хвилин розмови він почав наполягати на зустрічі. З одного боку, мені вже не хотілося нікуди виходити в таку погоду, а з іншого — ми не бачилися декілька років. Я здебільшого жив у Києві, а він постійно їздив на заробітки. Спочатку була Росія (Санкт-Петербург), а після 2014 року він почав їздити в Європу. Тож бачилися ми дуже рідко. Ми домовилися, що все ж таки зустрінемося в кафе, яке було недалеко від мого будинку. Я почав збиратися, адже мій друг мене вже чекав.
За хвилин десять я був уже на місці. Замовивши вечерю та щось із напоїв, ми почали ділитися один з одним справами, життям і всім новим, що назбиралося за ці роки. Він мені про Європу, я йому про Київ і наше місто. Багато розмов було і стосовно підступного нападу Росії, про армію, про те, що робити, та багато інших тем, пов'язаних із війною.
У той час у мене ще була шкідлива звичка — я курив цигарки. Я кажу Михайлові: "Ходімо на перекур на вулицю", а він мені: "Не повіриш, але я кинув палити". Михайло в Європі працював із хлопцями, які не курили, вони були віруючі (п’ятидесятники). Так він потроху й кинув цю погану звичку. Це підтверджує, що наше коло спілкування завжди впливає на нас самих, на наші дії та спосіб життя: хтось тягне тебе на дно, а хтось, навпаки, вгору. Вибір завжди залишається тільки за нами.
Вийшовши з кафе, щоб запалити, я помітив через дорогу людей у військовій формі. Саме в ці дні по місту було дуже багато працівників військового комісаріату — ТЦК, як їх називають. Вони вручали всім повістки для явки у військкомат на облік. У країні йшла загальна мобілізація, тому це було звичне явище. Тоді ще не було "бусифікації", як зараз, але про це я згодом ще розповім.
Буквально за мить, поки я шукав у кишені цигарки та запальничку, переді мною з'явилися дві постаті в камуфляжі та одна поліцейська. Це були двоє з військкомату і дівчина з поліції. Саме вона вручила мені повістку для явки у військкомат.
Тоді я зрозумів: знову буде армія, тепер уже на невизначений термін. Але це вже не строкова служба, а війна.
Ось такий "подарунок" приніс мені Новий 2023 Рік.
Наступного дня, після сніданку, я зателефонував своєму братові, щоб поділитися новиною про вчорашній вечір і вручену мені повістку. Мій брат на той час уже був військовим: він ще до війни пішов служити за контрактом у нашу прикордонну частину. У такій ситуації я, звісно, вирішив порадитися з ним. Він військовий, тож, можливо, підкаже, як мені бути: чи чекати, куди направить військкомат (ТЦК), чи, можливо, можна самому вибрати бригаду, яка більш до вподоби. Цих тонкощів я не знав, тому й звернувся до нього.
Розповівши все брату, я почув наступне.
"У нас у частині зараз формується новий підрозділ, називається ПКШР. Давай до нас, будеш прикордонником. Звісно, якщо тебе візьмуть, якщо ти підійдеш," — запропонував мій брат.
Тоді, на початку 2023 року, все ще було не так жорстко. Потрібно було проходити ВЛК, різні тести, співбесіди з відповідними органами внутрішньої безпеки — не те, що зараз, але про це ви дізнаєтеся згодом. Я довго не вагався, адже розумів: краще служити зі "своїми", ніж потрапити в бригаду, де я нікого не знаю. Хоча я цього не боявся і був готовий до будь-якого перебігу подій і роду військ.
Брат домовився про мене у відділі кадрів ПКШР і підказав, які документи необхідно взяти з собою. Після Нового року я мав туди з'явитися.
О дев'ятій годині ранку 5 січня я вже стояв на КПП моєї майбутньої частини. Пройшов легкі формальності з черговими, і мене пропустили, оскільки я був записаний у відділ кадрів. Знайшовши потрібне приміщення, я зайшов усередину.
Великої паперової бюрократії, скажу так, не було. Декілька запитань, заповнив анкету, дали направлення на медогляд, а також необхідно було зайти у відділ внутрішньої безпеки. Усе це я зробив протягом дня. Можна було, звісно, швидше, але, як завжди в нашій країні в подібних структурах: то когось немає, то кудись хтось вийшов, то невелика черга таких самих, як я. Цього дня в частині було трохи хлопців, які також оформлювалися на військову службу до прикордонників. Мені лишилося донести ще деякі довідки, і сказали явитися 11 січня вранці разом із ними. Після обіду я вже покинув частину і поїхав додому.
У заздалегідь призначену дату я вже був у частині й прямував до відділу кадрів ПКШР. Розшифровувалася ця абревіатура, як я дізнався під час співбесіди, як Прикордонна Комендатура Швидкого Реагування. Раніше в прикордонних військах такого підрозділу не було; його терміново почали створювати лише після повномасштабного вторгнення Росії. Це був бойовий підрозділ для виконання бойових завдань. Такі підрозділи почали створюватися по всіх військових частинах прикордонних військ в Україні, в кожній області.
Зайшовши всередину, я віддав кадровикам необхідні довідки, і далі почалося.
Мене відразу відправили до одного старшини, який уже почав займатися мною далі. Він одразу повів мене на речовий склад, де мені підібрали за розмірами й вручили одяг. Цей одяг називається форма. Я був здивований, що все відбувається так швидко, але розумів, що це армія і "радянський союз" ще нікуди від нас не подівся, особливо з армії.
Отримавши форму, я з цими пакунками слідував за старшиною. Він завів мене у майже порожню казарму, де було лише декілька хлопців — моїх майбутніх побратимів. І каже: "На мене все, лишаєшся тут."
Звісно, я був незадоволений і почав сперечатися. Чому мене не попередили, щоб я одразу взяв необхідні речі: засоби гігієни, білизну, рушник і таке інше... Але це був лише початок подібних ситуацій, з якими мені доведеться зіткнутися під час служби. Сперечатися мені довелося години дві — і не тільки з цим старшиною, а ще і з полковником та майором, як я потім дізнався.
Я наполягав, щоб мене відпустили додому взяти необхідне, оскільки мене ніхто не поставив до відома, що сьогодні я маю з'явитися в частину вже з речами першої необхідності.
І все-таки мені вдалося перемогти цю першу мою маленьку битву. Мене відпустили додому, але з умовою, що ввечері я повернуся в частину. Мене відпустили неформально, під чесне слово.
Звісно, тікати від армії я не збирався. Увечері, як і пообіцяв офіцерам, котрі мене відпустили, я повернувся назад, було це близько дев'ятої години.
У казармі ще з двору було чутно, як вирувало життя: гомін хлопців, котрі поповнили новостворений підрозділ ПКШР, доносився до вхідних дверей. Зайшовши всередину, я побачив, що казарма, в якій удень було лише декілька осіб, була вже заповнена. Хтось порпався у своїх речах, хтось приміряв форму, а були й такі, які вже вечеряли домашніми смаколиками. Можна сказати, казарма на той час була схожа на маленький мурашник, де вирувало своє життя. Я також серед цієї метушні обрав своє ліжко й почав облаштовуватися. Я знав, що в цій казармі доведеться жити щонайменше тиждень, а, можливо, і більше — усе залежало від того, як швидко набереться потрібний штат нашого підрозділу.
Наступного дня, як і решта днів нашого перебування в частині, зранку було шикування. Нам озвучили план дій на день. Це були заняття з бойової підготовки, ознайомлення зі зброєю. Мені це було не в новинку, адже я вже проходив строкову службу. А ось для декого це було дуже цікаво. І таких, до речі, було чимало: хлопців, котрі до війни навіть не служили в армії — хто за станом здоров'я, хто з інших причин. Але війна змушувала їх брати до рук зброю, щоб захистити свій дім. Тому хлопці з великим захопленням ознайомлювалися з автоматом Калашникова, гранатами, гранатометами, деякими зразками зброї наших союзників. До речі, автомат Калашникова досі стоїть у нас на озброєнні, хоча Збройні Сили вже потроху переходять на інші види озброєння, переважно європейського виробництва.
До розпорядку дня також входили заняття з медицини. Нас навчали, як правильно накладати турнікети, проводити тампонування ран, як робити евакуацію пораненого, ознайомлювали з аптечкою та всім, що пов'язано з наданням першої медичної допомоги при різних пораненнях. Із занять були також і засоби зв'язку. Нам показували, як користуватися рацією, які ще є засоби зв'язку, що таке ретранслятор тощо. Скажу коротко: я потрапив назад у 2005 рік, коли проходив строкову службу. Хоча на дворі був уже 2023 рік, окрім форми та розпізнавальних знаків, нічого з того часу майже не змінилося.
Довго чекати, поки заповниться штат нашого підрозділу, не довелося. Протягом тижня він був укомплектований. Вік був різний: від двадцяти років і до тих, кому було за п'ятдесят. Коли штат заповнився, почалося розподілення хлопців по підрозділах. Адже в самому ПКШР, як я потім дізнався, мало бути декілька підрозділів: піхота, мінометна застава, аеророзвідка та інші, необхідні для ефективної боротьби з ворогом. Тож почали нас розподіляти. За яким принципом вони дивилися, хто куди потрапить, я досі не знаю, але це вже не так важливо, адже ціль у всіх була одна — захищати свою країну.
На "мобільці" (так називали приміщення нашого ПКШР) по коридору була довжелезна черга до одного кабінету. У ній стояв і я. Трохи постоявши, я дочекався своєї черги заходити. За столом сиділи начальник штабу та комендант (хто вони і їхні посади, я дізнався трохи пізніше). Вони запитали, хто я, де служив, і одразу — чи не проти я бути мінометником.
Перед моєю відповіддю в голові швидко промайнуло: “Мінометником? Я б хотів бути снайпером чи розвідником. Я ж не знаю толком цю спеціальність...” Але з відповіддю я не забарився. Я розумів: значить, це потрібно, і я готовий вивчати щось нове. Я відповів: "Якщо потрібно бути мінометником, значить, буду". Моя коротка співбесіда закінчилася, мене записали в штат мінометної застави нашого ПКШР.
Після розподілу наша мінометна застава вже почала займатися армійською рутиною окремо. Так робили й інші підрозділи. Нас водили в тир на стрільби, знову ознайомлювали з різними видами озброєння, розповідали про наш майбутній інструмент — міномет.
У цей час, коли ми були в частині, про міномет нам розповідали мало, бо не було потрібних фахівців. А головне — у частині навіть не було того міномета, щоб просто його нам показати. Офіцери пояснювали, що майже всі міномети здебільшого на фронті і на полігонах, і на них великий дефіцит. Так було на початку 2023 року.
Я знав, що наша армія за час незалежності була просто розграбована. У нас нічого з озброєння толком не було. Це зараз, у 2025 році, ми маємо, можна сказати, майже найкраще ППО у світі, трохи авіації, важку техніку, танки, новітні БМП, засоби радіоелектронної боротьби, безпілотники... І це все завдяки нашим зарубіжним союзникам, а також нам самим, бо ми зрозуміли, що без цього ворога не перемогти. А тоді, коли я став прикордонником, з озброєнням було дуже накладно.
Наша мінометна застава, як і сам підрозділ ПКШР, мала свої окремі підрозділи — мінометні розрахунки. Тому цей час, проведений у частині, ми використовували не лише для здобуття знань та навичок, необхідних для війни, а й для знайомства один з одним. Тоді ми всі й познайомилися, і, Слава Богу, дружба наша триває досі. Ми завжди намагаємося підтримати один одного в будь-якій складній ситуації: чи то в зоні бойових дій, чи то вже вдома, на ротаціях, коли відпочиваємо від воєнщини.
На початку 2023 року на території Білорусі, навіть після того, як російських загарбників вибили з Київської області, все одно було присутнє чимале військове угруповання противника. Навіть по цей день Білорусь бере активну участь у війні проти України, хоча всіляко це заперечує.
Дивлячись на те, що російська армія робить з їхньої території (вторгнення на початку війни, обстріли ракетами "Іскандер", запуск безпілотників, військові навчання поблизу кордонів), складається враження, що вони не контролюють свою територію, це все за них робить Росія. Тому вздовж усієї лінії кордону з нашим сусідом ситуація була постійно напруженою.
У будь-який момент ми очікували провокацій з їхнього боку, щоб відволікти наші основні збройні сили від основної лінії вогню на сході країни. Це міг бути не лише відволікаючий маневр, але й новий прорив кордону, адже війна набирала обертів.
Весь світ не очікував такого опору від нашої країни другій армії світу, якою тоді вважали Росію. Усі думали, що така потужна армія захопить нас за короткий проміжок часу. Україна ж — без великого флоту, без значної авіації — показала світові протилежне. І вже другий рік вона стримує запеклого ворога, хоча за чисельністю людського ресурсу та в технічному плані Росія нас досі переважає.
У ці часи по всій ділянці кордону з Білоруссю велися постійні роботи з облаштування укріплень, робилися лінії оборони, проводилося мінування мостів, доріг і не тільки. До речі, там досі все заміновано. Тому, якщо ворог надумає знову наступати з Білорусі, він зробить фатальну помилку. Це вже не буде так, як у перші дні війни, коли вони напали на нас підступно, як фашисти, і лише після нападу Путін про це оголосив у ЗМІ. Їх би вже чекали, і, гадаю, вони це прекрасно розуміють.
Здається, після обіду нашу новостворену мінометну заставу та ще деякі підрозділи ПКШР, що вже були заповнені по штату, зібрали на плацу. Нас мали про щось повідомити. Наші безпосередні командири й самі не знали, що це за термінове шикування. Погода була дуже погана, йшов мокрий сніг. Очікування на плацу когось зі штабу було не з найприємніших, але в армії доводиться чекати.
Нарешті прийшов офіцер зі штабу. Привітавшись з усіма, він покликав до себе наших командирів. Декілька хвилин він давав їм настанови, після чого пішов назад. Командири повернулися до нас і повідомили: завтра ми виїжджаємо на посилення білоруської ділянки кордону. Там і пройде наше злагодження, а також певні навчання по мінометах.
Командири запевняли, що поки на білоруській території присутній військовий контингент противника, на схід, у зону бойових дій, нас відправляти не будуть. Ми в це вірили, адже дійсно зі сторони Білорусі ситуація була напружена, і посилення кордону тоді було цілком доцільним.
Наступного дня з самого ранку ми звільнили приміщення нашого розташування і з усіма своїми речами тупцяли на вулиці в очікуванні, що ось-ось виїдемо на кордон. Але, як завжди, через армійську бюрократію ми ще до обіду перебували на території частини.
Погода була дуже погана: мокрий сніг, сильний вітер. Усі дуже тоді позамерзали і з нетерпінням чекали на автобуси, щоб швидше зігрітися в теплому салоні. Всередину нашої колишньої казарми нас уже не пускали, оскільки туди почали заселяти новоприбулих, котрі добровільно чи за повісткою прийшли служити в прикордонний загін. Це вкотре переконало мене: на дворі 2023 рік, а "радянський союз" з армії нікуди не дівся.
Десь близько другої години нарешті приїхали автобуси. Ми їм були дуже раді. Прозвучала команда "Грузитися!". Наша мінометна застава кинулася до обумовлених автобусів. Кожен знав своє місце. Через деякий час ми покинули територію частини. Мінометка ПКШР вирушила на білоруський кордон.
Напередодні ми з хлопцями планували, що виїдемо зранку, прибудемо на місце, поки ще буде видно, спокійно розвідаємо місцеву обстановку та почнемо облаштовуватися. Але, як дуже часто, на жаль, трапляється в нашій армії, "вийшло все як завжди". Злагодження не було навіть в елементарних моментах. Це свідчило про несерйозне ставлення певних осіб, в обов'язки яких входило організувати наш переїзд.
На жаль, таких осіб у прикордонних військах дуже багато. Вони добре знають, що не потраплять на війну і далі спокійно служитимуть у тилу, ночуючи вдома з сім'єю. Бо у них є "кум, брат, сват, і все куплено". У нашій країні є таке поняття, і воно, звісно, пов'язане з корупцією. Хоча зараз, у 2025 році, ситуація в нашому загоні кардинально змінилася, але про це ви дізнаєтеся трохи пізніше.
Пізно ввечері ми нарешті прибули на наше нове місце базування. Була година десята, і на вулиці було дуже темно. Оскільки ми знаходилися близько до кордону, світити ліхтариками нам заборонили. Було застереження, що нас можуть помітити білоруси з дронів і дізнатися наше місце розташування. Тоді на білоруській території знаходився військовий контингент нашого ворога, і частина його була недалеко від нашої ділянки кордону, до того ж, сама Білорусь була його союзником.
Тому всі ці застереження були для нас зрозумілі. Наше розвантаження речей з автобусів і пересування лісом (бо саме там знаходилося наше військове містечко) було максимально непомітним. Після важкого і дуже холодного дня ми нарешті з цим упоралися.
Десь через годину ми вже знаходилися у своїх теплих бліндажах. Бліндаж — це такий будиночок, розташований під землею. Перекриття у нього зазвичай з колод деревини. Весь комфорт усередині залежить від тих, хто в ньому проживає, а також від таких факторів, як місце розташування, доступність до магазину будівельних матеріалів тощо. Звісно, у зоні бойових дій бліндажі, в котрих живуть хлопці, зовсім не такі, як на білоруському кордоні. Але про це я вже дізнаюся пізніше.
Наше військове містечко на кордоні було заздалегідь підготовлене. Точніше, до нас у ньому вже хтось проживав. Хоча воно знаходилося в лісі й до найближчого населеного пункту було кілометрів із десять, проблем з електрикою ми не мали. Електроенергію нам забезпечували генератори, а також мобільна пересувна сонячна підстанція, якої цілком вистачало для зарядки певних акумуляторів.
Попередники залишили нам певні побутові зручності. Це була душова, де гаряча вода нагрівалася не за рахунок електричного бойлера, а за рахунок дров, які нагрівали ємність. Також була зроблена свердловина для води, облаштована наша маленька їдальня і приміщення для дров. Нам не довелося це будувати з нуля. Але все одно ми все це потроху підлаштовували під свої зручності, добудовували та вдосконалювали.
Наш колектив виявився таким, що не боїться роботи. Де б ми не були, ми завжди залишали по собі лише гарні враження, не так, як деякі. Згодом, у 2024 році, ми були на Харківщині, де мешканці одного села виділили нам декілька будиночків на час ротації. Коли нас замінили інші підрозділи, ми й досі підтримували зв'язок з тими людьми. Ми були шоковані, коли вони нам розповіли: ті будиночки наші "побратими" просто залишили з купою сміття, зламаними меблями і таке інше. Нам було соромно за таких, можна сказати, товаришів, але, на жаль, маємо, що маємо.
На кордоні ми займалися не лише своїм побутом та злагодженням особового складу, а й найголовнішим завданням перебування там. Нам була поставлена задача взяти під контроль дві дороги, які йшли від білоруської сторони: одна автомобільна, що вела на пропускний пункт, інша польова — в лісі. Обидві вони були заміновані. Хоча, незважаючи на болотисту місцевість, увесь ліс також був замінований.
У разі прориву кордону ми мали підірвати дороги й стримувати противника до прибуття основних сил. Виконуючи це завдання, ми також мали місцеві наряди: охорону містечка та декілька постів спостереження в лісі.
🅰️ Замовити повну електронну версію можна за донат 250 грн. Після донату напишіть в коментарі вашу електронну пошту, і від кого був донат. Або месенджер куди можна надіслати файл. Дані кошти потрібні на друк книги. Дякую 😊
