Артем завжди був справжнім патріотом. Він носив вишиванку, розмовляв українською мовою, зневажливо відносився до людей будь-якої іншої національності. Люто ненавидив кацапів. Кацапами для нього були всі, хто розмовляв російською.
Особливо його патріотизм зашкалював під час футбольних матчів. Оповитий прапором України, він демонстрував люту зневаго до вболівальників інших країн. Разом з однодумцями вони прагнули гарно співати українською. Але не завжди це виходило так, як хотілось би.
– Одні «Кузьмичі» ходять на матчі! – обурювався Артем. – Як гарно співають шведи, як вони готуються до матчів, а наші …
Артем любив Україну, але уклад життя в інших квартирах завжди був ближче до його серця. Йому подобалися мандрівки. Із захопленням, розповідав друзям як добре в європейських країнах і скільки недоліків в Україні.
– Араби нахамили англійки і як із під землі з’явилися поліцейські з вівчаркою, поклали тих арабів на землю і все. А у нас що за поліція??? – жалівся Артем.
Але найулюбленішою справою Артема було – робити зауваження російськомовним українцям максимально зухвало і зневажливо.
– Чого ти розмовляєш кацапською? – обурювався він. – Ти забув українську?
Він робив зауваження і знайомим і незнайомим.
Реакція співрозмовників була різною. Хтось ігнорував ці зауваження, дивлячись на Артема, як на бовдура. Дехто вступав в полеміку, відстоюючи точку зору, що не в мові справа. Іноді Артем вигрібав по повній. Але біль та синці проходили, але особиста боротьба Артема за тотальну українізацію не припинялася. Ця бурхлива діяльність Артема зазвичай мала зворотній ефект. Навіть ті, хто прагнув вивчати українську мову і хоч іноді розмовляти нею, назавжди позбувалися цього бажання після такого спілкування. Але це їх проблема, вважав Артем.
Під час Революції Гідності Артем після роботи на годину виходив на Майдан, активно це висвітлював в Фейсбук та всім своїм друзям посилав СМСки із закликом доєднатися до протестувальників, але його друзям це було не цікаво.
– Одні тітушки – обурювався Артем. – Невже так складно на пару годин прийти на Майдан???
Після Революції гідності Артем почав люто ненавидити кримчан, донецьких та луганських.
– Одні сепаратюги там. Через них в Україні біда. Оточення Артема не поділяло цих поглядів.
Час спливав. Артем більше уваги став приділяти бізнесу. Інвестори на перемовинах часто розмовляли російською і тут вже Артем не робив їм зауваження і також переходив на російську. На курилці він всю ненависть висловлював колегам: як я ненавиджу цих кацапів, але приходиться під них підлаштовуватися.
Серед знайомих Артема був Андрій. Важко сказати що їх пов’язувало. Андрій був Луганчанином, але вже дуже багато років жив у Києві. Хоча і дружбою це назвати не можна. Якось вони разом з Артемом та іншими колегами спільно орендували офіс. Андрій був занадто скромним. Він розмовляв російською в родині і з друзями, але й легко переходив на українську. Його українська було просто жахлива, майже азіровка. Спроби Андрія розмовляти українською викликали серед оточуючих лише іронічні посмішки.
– Тобі б з Миколою Яновичем спілкуватися, ви б були кращі друзі! – підколювали Андрія колеги.
Артем та Андрій один одного не долюблювали без видимих причин. Їх вимушене спілкування постійно напружувало один одного. Артем не втрачав можливості зробити зауваження щодо мови, а Андрія це лише дратувало.
– Я нє учіл украінскій в школє, у мєня єго нє било і в окруженіі моєм нікто не знал украінского і нє говоріл на ньом. Єслі би билі курси украінского, я б с удовольствієм пошел би учітся на ніх, но нєт такіх курсов – жалівся Андрій.
Але згодом їх шляхи розійшлися.
Час спливав, аж раптом розпочалася війна. Здавалось би, що Артем мав негайно опинитися в черзі до ТЦК , однак він не поспішав.
– Я більш корисний як волонтер! У мене свій фронт – економічний! – заспокоював себе Артем.
Він купив 100 кілограмів гречки і потроху почав її роздавати теробороні. Фейсбук Артема ряснів фотками активної волонтерської діяльності.
Одного разу він побачив на блок посту тероборони Андрія. Він був одягнений в піксель та шолом. На ньому був бронік. В руках автомат. З побратимами він розмовляв лютим українським суржиком з явним східним діалектом. Але ніхто з нього не глузував. Артем аж онімів.
– Невже цього тітушку загребли в армію? Але ж не могли, у нього ж батько інвалід і четверо маленьких дітей… Невже він сам пішов??? Ну й дурень! Його ж можуть вбити. Кому будуть потрібні його батько і діти?
Тоді він не наважувався підійти. Немає про що розмовляти.
Війна лише набирала обертів. Почалась активна мобілізація. До Артема почали доносилися чутки про примусову мобілізацію і він вирішив від гріха подалі переміститися до Тячева. Там було спокійніше. Фейсбук його спустошився. Ніяких фотографій нових не з’являлося.
Артем збагнув, що під час війни можна непогано заробляти. У нього були гроші, а в Тячів приїхали його давні партнери, які добре знали мера. Тоді на західну Україну масово переміщалися переселенці, ціни на нерухомість злетіли в космос. Тому вони вирішили почати будувати багатоквартирні будинки. І справи йшли досить непогано.
Одного разу Артем скролив Фейсбук, аж раптом побачив, Андрій започаткував безкоштовні мовні курси для російськомовних українців.
– Брати і сестри, закликаю вас вивчати українську, бо вона просто чудова! – промовляв Андрій з екрану смартфону. Його мова вже не була азірівкою. Вона була чистою, але зі східним діалектом.
- Друзья, учіть украінскій язик, он прєкрасєн! – звертався Андрій до аудиторії російською.
-
Андрій під час служби познайомився із колегою по службі. Він був вчитель української мови. Це дозволило залучити його колежанок - вчителів українською мови. Вони скинулися своїм грошовим забезпеченням і запустили цей курс на YouTube.
– Тітушка піариться … – промайнула в голові Артема думка. – Але мільйоні переглядів… Цікаво, а де він сам?
Артем зателефонував спільному знайомому і дізнався, що наразі Андрій в Ужгороді. Ця думка потішила його:
– Сидить в тилу… Невже так складно почати розмовляти Українською? Ну ти ж живеш в Україні, а розмовляєш кацапцькою. Ну який ти після цього патріот? Я так ненавиджу цих тітушок і сепаратюг. Ну як би то в Україні всі розмовляли тільки однією мовою – українською… Як я хочу, як я мрію, щоб мене оточували лише ті, хто розмовляє українською. Артем не міг заспокоїтись. Його переповнював гнів та емоції. І всесвіт почув його заклик.
Андрій в цей час сидів на лавочці біля Ужа, годував голубів та диких качок. Вони його дуже тішили. Він полюбляв природу і пташок. Вони були для нього, як приклад свободи та відсутності обмежень. Поряд н лавку були сперті милиці. Він вже майже завершував проходити курс реабілітації після поранення в Сіверськодонецьку. Лікарі йому сказали, що до служби він більше не придатний. Тому Андрій вже очікував звільнення із Збройних Сил України та думав про те, чим зайнятися далі під час цивільного життя.
– Наберу його, подумав Атрем. – Спитаю чому цей воїн сидить в тилу!
Дістав телефон і набрав номер Андрія. Після декількох коротких гудків в слухавці роздався голос Андрія:
– Слушаю вас!
– Ну що ти, на Закарпатті сидиш? – почав свої нападки Артем.
– А кто ето?
– Що не впізнав? І кацапською продовжуєш розмовляти?? Скільки ти під@рів завалив?
– Ти знаєш, тут під@рів більше, ніж там! – якось рефлекторно відрізав Андрій та поклав слухавку. Він подумав, що це якась провокація. Невідома людина дзвонить з невідомого номеру та несе якусь фігню.
А Артем від люті оскаженів та кинув на стіл біля свого портмоне телефон і знервований вибіг на вулицю. Хотів пройтися і трохи заспокоїтись. В його голові крутилися різні думки. Аж раптом несподівано почув:
– Доброго дня! Тячівський територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. Будь ласка, пред’явіть документи, що посвідчують вашу особу та військово-облікові документи.
На чистій українській мові до нього звернувся молодий чоловік в пікселі. Було видно, що одне око у нього пошкоджено. Явно після поранення.
Його українська була бездоганна. Від подиву Артем онімів та ледь не втратив свідомість. Він міг би зателефонувати меру та попросити його втрутитись в ситуацію, але залишив телефон на столі та вибіг на вулицю без будь-яких документів. Тому його затримали та доставили до ТЦК та СП.
Там до нього всі зверталися українською і всі документи склали українською. Мрія Артема нарешті почала збуватися.
– Я не хочу служити. Я більш корисний коли цивільний. У мене свій власний фронт – економічний!
Але в ТЦК це викликало лише посмішки.
– Слухай но, в тебе є ж водійське посвідчення, а ти не хочеш служити водієм у чопському прикордонному загоні? Там як раз потрібен такий як ти. Будеш служити в тилу, а чому ні? Паралельно будеш воювати на своєму економічному фронті.
Артем цією ідеєю зацікавився. А чому б і ні?
Його навіть відвезли до Чопського прикордонного загону та запевнили, що вони його беруть водієм. Перед неминучістю він погодився та підписав в ТЦК усі папери, що йому надали.
– Чудовий варіант! - розмірковував Артем. Він зробив селфі та опублікував у ФБ. Тепер і я зможу попіаритись, бо хто там знає де і ким я служу.
Але вже в автобусі він помітив, що Закарпатські пейзажі явно змінюються. Артем дістав смартфон і на карті побачив, що автобус рухається в протилежний бік від Чопського прикордонного загону все далі і далі.
По дорозі майоріли жовто-блакитні прапори, а Артем все розмірковував: що робити і хто винен? Його переповнював страх, відчай і ненависть. А всі навколо розмовляли бездоганною українською.
Нарешті, його мрія збулась. Але не так він її уявляв, зовсім не так.
Артем схилився до колін, закрив долонями обличчя і не зміг стримати сльози.
Жовтий шкільний автобус, із встановленим обмеженням швидкості, продовжував свій повільний рух на схід Сонця, туди, де лише зараз народжується справжня Україна.
Київ, 25.06.2025
Усі події вигадані, усі збіги випадкові.
