Коли Ніхто опинився в лікарні з пневмонією, то цілими днями писав білі вірші на білій стелі. А ще – звичайні, римовані, на стінах і тумбочці; але там їх бачила хтонічна бабка-прибиральниця і затирала брудною ганчіркою.
За тиждень Ніхто написав вірші про все-все-все і скучив. Він вирішив втекти. Пневмонія хотіла залишитись, і вони посварилися. Відтоді Ніхто завжди здоровий, а запалення легенів і досі вештається по лікарнях та поліклініках разом з іншими хворобами.
Багато років потому до лікарні потрапив маленький хлопчик. Там він затоваришував з пневмонією, і вона навчила його читати біле з білого. Щоправда хлопчик не знав, що то були вірші. Але декілька взяв із собою і бавився ними коли ставало нудно, декілька навіть проковтнув випадково.
Хлопчик подорослішав, і ті вірші, які він проковтнув, почали зростати. Відчуття віршів, які ростуть у тебе з голови, дуже приємне, і хлопчик охоче ділився з іншими, але інші не хотіли вірити. А Дехто навіть вимагав частіше ходити до перукарні. Добре, що вже тоді хлопчик знав, що Декого слухати не можна.
А ще, одного дня хлопчик зустрів Нікого, і той йому все-все пояснив, але то вже інша історія.
попередня казочка про Нікого - Час і Цвіркунчики
