15 липня – це день святого Світіна (або Світуна – давньоанглійські імена це вам не так просто), локального британського святого з ІХ століття, найкраще відомого, згідно англійській Вікіпедії, завдяки британському прислів’ю, яке віщує: якщо в цей день йде дощ, то він йтиме ще 40 днів. Але, як на мене, найбільше в світі його популяризував письменник Девід Нікколс в своєму романі «Один день».
Бо цей один день припадає на 15 липня. І головний герой пригадує цю приказку. І насправді все це не має жодного значення для сюжету: святий Світін чи хтось інший, чи є в цей день дощ і як довго він триває. Але це хороший привід та чіпка дата. Тож зазвичай 15 липня я пригадую цю історію – а от зараз ще й пишу про неї.
Взагалі, не всякій історії щастить стати спочатку хорошою книгою, потім хорошим фільмом, а потім хорошим серіалом. Але «Одному дню» це вдалося.
Коли влітку 2011 року в прокат вийшов фільм з Енн Гетевей та Джимом Стерджесом (шкода, що останнім часом його якось не видно), я очікувала побачити ромком «дружили-дружили та й одружилися». Натомість отримала зовсім інше. Але це хороше кіно від режисерки Лоне Шерфіг, яка вміє душевно розповідати історії на екрані, створюючи атмосферні світлі драми.
Потім я взялася за роман Девіда Нікколса – і досить швидко його закинула через те, що… він викликав у мене екзистенційний жах. Бо це була книга, яка починалася випускним з університету – і після того, від глави до глави, з року у рік, герої болісно намагалися зрозуміти, «ким же вони хочуть бути, коли виростуть», ну і я в свої двадцять дуже добре розуміла питання, які вони ставлять, і мені не дуже-то подобалися відповіді, які дає автор. Ну тобто Нікколс був безжалісним у своїй правдивості, і тоді це било на розмах по больових точках.
Але десь років за п’ять-шість я імпульсивно відкрила файл із романом на читалці – і отримала від нього задоволення, бо, на щастя, мала можливість поглянути на цю історію спокійніше (але це не означає, що «Один день» не зробив мені боляче вже інакше – але, будьмо чесними, він таким і задумувався).
Коли наприкінці 2021 року з’явилася новина про те, що Netflix готує серіал по роману, це добряче інтригувало. Здавалося б, успішній екранізації десять років – не те, щоб мало, але й зовсім не так багато, щоб цільова аудиторія прагнула ремейку. Більше того, в букет «Одного дня» 2011 року саме додалися нотки ностальгії, а мода на романтичні драми пішла на спад.
Знімали серіальний «Один день» тихо: соцмережі Netflix мовчали, а сторінка шоу на IMDb дуже довго перебувала у зародковому стані. Але не було і новин про скасування, і ставало зрозуміло: залишається чекати.
«Чудовий привід видати роман українською», - подумала я. Тим паче, що деякі інші романи Девіда Нікколса видано українською, а найвідоміший «Один день» - ні. Якщо коротко, я все ще в очікую та сподіваюся, хоча жодних анонсів не бачила.
А от на вихід серіалу чекати вже не треба: прем’єра 14-серійної екранізації відбулася на Netflix 8 лютого 2024 року. Цей «Один день», що одразу ж очолив стрімінговий ТОП-10, вийшов самобутнім: нестандартний формат (значно більше серій, ніж зазвичай у серіалів виробництва Netflix, але тривалістю близько півгодини кожна), глибоке занурення в першоджерело та відсутність глянцю. В цьому серіалі слово «драма» наведено набагато жирнішим шрифтом, ніж попереднє перед ним «романтична». Це інше покоління, інший погляд та інша інтерпретація.
Ніхто тепер не пропонує повірити, що шикарна голлівудська діва Енн Гетевей – це «сіра мишка» Емма – ношу цієї ролі бере на свої плечі Амбіка Мод, і якщо ви раптом пам’ятаєте її по медичній чорногуморній драмеді «Буде боляче», то ви знаєте на що очікувати. Дует їй складає Лео Вудалл, якого ви можете знати за роллю в сатиричному серіалі «Білий лотос». Але, за пів року по виходу «Одного дня» слід визнати: нині обидва виконавця головних ролей найбільш відомі саме завдяки цьому серіалу.
«Двадцять років. Двоє людей. Один день» - мандрує з обкладинки на обкладинку, з постера на постер. І три шляхи розповіді цієї історії – додаю я. Історії, яка насправді більша, ніж один день, двоє людей та двадцять років.
