Нас вчать, що люди за своєю природою егоїсти й керуються насамперед власними інтересами. Від Макіавеллі до вчень Томаса Гоббса, від Зигмунда Фройда до Стівена Пінкера — коріння цього переконання глибоко сидить у західній думці. Під його впливом формуються гучні заголовки у ЗМІ й визначаються закони нашого життя.
Але що як це неправда? Історик і один із найвидатніших молодих мислителів Європи Рутґер Бреґмен пропонує новий свіжий погляд на останні 200 000 років людської історії і доводить, що людям притаманна доброта і співпраця, а не конкуренція й недовіра. Від реального життя «Володаря мух» до прояву солідарності після Бліцу, від прихованих недоліків експерименту Стенфордської в'язниці до реальної історії братів-близнюків, які опинились по різні боки боротьби під час апартеїду в ПАР, і врешті об’єдналися разом з Нельсоном Манделою заради миру, — автор доводить, що віра в людську доброту не просто оптимістична — вона реалістична.
Повірити в революційну історію людства Бреґмена не так уже й легко, адже навколо так багато болю, злочинів і обману, але дрібки історичного оптимізму нам точно не завадить, про що нам і доводить книжка «Людство. Оптимістична історія», яка щойно вийшла у видавництві Лабораторія.
Коли я почав писати цю книжку, я знав, що обов’язково маю розглянути одну історію.
Події в цій історії розгортаються на безлюдному острові посеред Тихого океану. Там розбився літак — і вижило лише кілька британських школярів, які не могли повірити у свою щасливу долю. Здавалося, ніби вони раптом опинилися в одному зі своїх улюблених пригодницьких романів. Куди не кинь оком, побачиш тільки пляж, мушлі й океан. А головне — на острові не було дорослих.
У перший же день хлопці запроваджують своєрідну демократію. Одного з них — юнака на ім’я Ральф — проголошують лідером гурту. Спортивний, харизматичний і красивий, він — «золотий хлопчик» серед однолітків. Правила, визначені Ральфом, прості: 1) розважайтеся, 2) виживайте, 3) подавайте димові сигнали, щоб помітили кораблі. Першого правила дотримувалися успішно. А як щодо інших двох? Із ними справи йшли не так добре. Більшість хлопців віддавали перевагу частуванням і веселощам, ніж догляду за багаттям. Рудоволосий хлопчина Джек захопився полюванням на свиней, і з часом він та його друзі ставали дедалі більш нерозважними. Коли нарешті десь удалині пропливав корабель, виявилося, що ніхто не чатував на посту біля вогнища.
— Ти порушив правила! — сердито вигукнув Ральф.
Джек знизав плечима.
— Кого це хвилює?
— Правила — це єдине, що ми маємо.
Настала ніч, і хлопців охопив жах — вони боялися звіра, який, здавалося, ховався на острові. Насправді ж єдиний звір був усередині них. Не минуло багато часу, як діти почали розфарбовувати свої обличчя та скинули одяг. Згодом у них прокинулося нездоланне бажання щипатися, штовхатися й кусатися.
З усіх хлопців лише одному вдалося зберегти спокій. Його дражнили Рохою, бо він мав зайву вагу та страждав на астму, а крім того, носив окуляри й не вмів плавати. Роха був справжнім голосом розуму, але ніхто до нього не прислухався. «Хто ми? — засмучено розмірковував він. — Люди? Тварини? Чи, може, дикуни?».
Минали тижні. Коли нарешті прийшов порятунок — прибув офіцер британського морського флоту, — острів, схожий на справжнє звалище, тлів після пожежі. Троє дітей, зокрема й Роха, загинули. «Здавалося б, — нарікав офіцер, — англійські хлопчики могли якось краще дати собі раду». У відповідь Ральф, лідер гурту колись чемних і вихованих хлопців, вибухнув риданнями.
«Ральф плакав над колишньою невинністю, над темнотою людського серця...», — ось чим усе й завершилося.
Цієї історії насправді не було. Її вигадав один англійський шкільний учитель у 1951 році. «Чи було б це гарною ідеєю, — запитав якось Вільям Ґолдінґ свою дружину, — написати історію про хлопців, що застрягли на острові, і розказати, якою насправді була б їхня поведінка?».
Книга Ґолдінґа «Володар мух» зрештою розійшлася накладом десятки мільйонів примірників. Її було перекладено більш ніж тридцятьма мовами й визнано одним із класичних творів XX століття. Якщо озирнутися, секрет успіху книги буде очевидним. Ґолдінґ умів майстерною зображати найтемніші боки людства. «Навіть якщо ми почнемо з чистого аркуша, — писав він у першому листі до свого видавця, — наша природа змусить нас усе зіпсувати». А пізніше додав: «Людина творить зло, як бджола виробляє мед».
Ґолдінґ, без сумніву, крокував у ногу з часом — у 1960-х роках молоде покоління саме розпитувало батьків про звірства Другої світової війни. Діти хотіли знати: Аушвіц був аномалією чи нацист ховався в кожному з нас?
У «Володарі мух» Вільям Ґолдінґ натякнув на останнє — і цим заробив собі величезний успіх. Настільки величезний, що впливовий критик Лайонел Тріллінґ зазначив: роман «ознаменував мутацію в [західній] культурі». Згодом Ґолдінґ навіть здобув Нобелівську премію за свою творчість. Його книга, на думку шведського Нобелівського комітету, «висвітлила стан існування сучасних людей, поєднавши прозорість реалістичного оповідного мистецтва з розмаїттям та універсальністю міфу».
Сучасний читач бачить у «Володарі мух» більше, ніж «просто роман». Звісно, це вигадана історія, яку можна поставити на полицю разом з усією іншою художньою літературою. Однак ґолдінґівський погляд на людську природу робить її справжнім підручником з теорії суспільного договору. До Ґолдінґа ніхто й ніколи не вдавався до такого грубого реалізму в книзі про дітей. Замість сентиментальних розповідей про будинки в преріях чи самотніх маленьких принців ця книга представляє (нібито) чесний погляд на те, якими насправді є діти.
