Розділ 3
Дорожня втома взяла своє — дівчата вимкнулися миттєво, щойно дісталися подушок, і проспали без задніх ніг майже до третьої години дня.
Коли Аліна насилу розплющила очі, сонце вже палило щосили крізь щілини в старих шторах. Перше, що вона побачила просто перед собою на стіні, був величезний, запилений, чистокровний радянський килим із трьома ведмедями на поваленому дереві в сосновому бору. Точнісінько такий самий колись висів у селі в її бабусі, яка безмежно ним дорожила й не дозволяла навіть торкатися руками.
Аліна загальмовано перевела погляд праворуч. На тумбочці з потрісканого ДСП гордо височів масивний дерев'яний телевізор «Електрон» — судячи з його грізного вигляду, цей динозавр дожив до 2026 року виключно завдяки титанічним технічним зусиллям і добірним матюкам якогось місцевого умільця Кузьмича. Решта обстановки «люкса» повністю відповідала цій музейній естетиці: кульгава шафа для одягу, дві різномасті тумбочки та стійкий, невивітрюваний запах старого дерева, вогкості й нафталіну.
Сон з Аліни змило тієї ж миті. Дівчина різко сіла на ліжку, і в цей момент під нею з оглушливим, жалібним дзвоном луснула стара панцирна пружина. Права половинка Аліниної дупи тут же підступно й доволі глибоко провалилася в утворену заглибину.
— Чотиризірковий готель, значить... — зловісним шепотом промовила Аліна, вибираючись із пастки радянської меблевої промисловості.
Усередині в неї, підживлюване позавчорашнім звільненням, із новою силою закипало люте полум'я, що змітало все на своєму шляху. Вона випросталася, розправила плечі й хижо подивилася на сусіднє ліжко.
— Соломіє, підйом! — скомандувала вона. — Настав час трохи побешкетувати.
— Алінко, ну блі-і-ін... дай поспати, — долинуло з-під простирадла глухе сонне бурмотіння Солі, яка спробувала натягнути подушку на голову.
— Підйом, кажу! Я тобі зараз чаю зроблю, щоб привести до тями, — відрізала Аліна, рішуче прямуючи до столу.
Там, серед гранчастих склянок і пожовклих горняток, гордо височів новенький електричний чайник — мабуть, єдиний сучасний прилад у всьому цьому заповіднику розвиненого соціалізму. Але й тут Аліну спіткала нищівна невдача.
Щойно вона набрала води з-під крана й клацнула кнопкою, як прилад повівся вкрай агресивно. Чайник загрозливо зашипів, мов розтривожена кобра, потім голосно чхнув, заіскрив, і в будиночку з характерним сухим клацанням одразу вибило світло. Кімната, що занурилася в темряву, зустріла дівчат мертвою тишею.
Аліна завмерла. Вона повільно стиснула кулаки, її плечі дрібно затремтіли від люті, що підступила до горла. Секундна пауза — і тишу Лебедівки розірвав оглушливий, сповнений праведного гніву крик:
— А-а-а-а-а!
Після чого Аліна різко розвернулася, мертвою хваткою схопила зі столу свій вірний планшет із відкритою вкладкою фейкового «Палас де Мар» і рішучим кроком попрямувала до виходу з будиночка. Комусь зараз явно доведеться відповісти за «ексклюзивний спа-відпочинок».
Розгнівана Аліна широкими, рішучими кроками прямувала до будиночка адміністратора, готова трощити й ламати.
Назустріч їй із-за рогу якраз вийшла вчорашня нічна знайома, яка відчиняла ворота, — уже без зеленої маски й бігуді, звичайнісінька місцева жінка. Але засліплена люттю Аліна її навіть не впізнала. Вона промчала повз із такою аурою роздратування, що «нічна кікімора» про всяк випадок втягнула голову в плечі й не ризикнула заговорити про оплату.
Аліна злетіла на ґанок, з розмаху вдарила ногою в зачинені двері й так голосно гукнула на весь двір, що навіть птахи злетіли з дерев:
— Де вона?!
Адміністраторка миттєво оцінила вираз обличчя столичної гості й вирішила вдати, що господині сьогодні немає вдома.
— Напевно, пішла... — невпевнено відповіла вона, вирішивши перечекати, поки праведний гнів відвідувачки хоч трохи вщухне.
Але, поглянувши на Аліну, яка різко розвернулася на місці й уже крокувала назад у її бік, жінка швидко зрозуміла — не вщухне. Тут треба було діяти радикально, і адміністраторка вирішила піти ва-банк.
— Лорде, до мене! — скомандувала вона, і з тіні сосен до неї відразу підбіг величезний вірний пес — один із тих нічних вартових біля воріт.
Жінка поплескала його по загривку й тихо, але повчально промовила:
— Налякай її трохи.
І легенько підштовхнула пса в бік Аліни.
Лорд слухняно зірвався з місця й помчав за Аліною, дорогою видаючи грізне гарчання. Але наздогнати дівчину так і не зміг. Мов відчувши спиною небезпеку, вона раптом різко обернулася й подивилася на нього таким поглядом, що пес загальмував усіма чотирма лапами, здійнявши хмару пилюки.
Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного.
Потім Лорд підібгав хвоста, притиснув вуха й із гідністю, яка зазвичай з'являється в собак після ухвалення важливого життєвого рішення, поспішив забратися подалі.
Адміністраторка нервово ковтнула слину, спостерігаючи за ганебним відступом свого головного захисника. Потім дістала телефон і швидко набрала власника бази.
— Тобі краще приїхати. І якнайшвидше, — сказала вона, щойно Арсен відповів на дзвінок.
Розділ 4
— Розмова в кабінеті від самого початку не задалася. Тарас Григорович мовчки стояв біля свого столу, покірно опустивши голову й загальмовано перебираючи папери, що накопичилися за тиждень. Його лобом котилася велика крапля поту, але витерти її він не наважувався. З області надійшло чергове розпорядження, і Лиховцев, як завжди, виявився крайнім. Судячи з крижаного тону начальства, Тарас Григорович остаточно впав у немилість, і зараз його методично змішували з брудом.
— Тиждень тобі строку. Тиждень! — жорстко відкарбував чоловік, що сидів навпроти. — Якщо за цей час не наведеш у селищі ідеальний порядок, сам напишеш заяву про звільнення за власним бажанням. А якщо ні...
Валерій Борисович, голова районної адміністрації, багатозначно не договорив, але за його хижим поглядом і без того було зрозуміло, що нічим хорошим для Лиховцева це не закінчиться. Районний начальник умів знищувати кар’єри швидко й безболісно.
Тарас Григорович машинально кивнув. Він уже майже не чув, що говорить начальник. У голові спливали незавершені звіти, скарги відпочивальників, розбиті ліхтарі, іржаві зупинки та вічна нестача грошей. Він надто добре розумів: за тиждень цього не виправити.
— Особисто перевірю через тиждень, — протверезив його голова району.
Він підвівся з крісла, демонстративно застебнув ґудзик на дорогому піджаку й, забравши зі столу свої речі, широким кроком вийшов із кабінету, залишивши Тараса Григоровича в цілковитій, дзвінкій самотності.
***
Валерій Борисович спустився сходами й вийшов із дверей мерії. Він глибоко вдихнув свіже, насичене ароматом хвої та моря повітря Лебедівки, з огидою оглянув розбитий тротуар і дістав із кишені дорогий мобільний телефон. Швидко набрав один із номерів у списку контактів і, дочекавшись відповіді на тому кінці дроту, миттєво змінив владний тон на нудотно-ввічливий:
— Добрий день, Олеже Валентиновичу!
Крижана маска жорсткого керівника миттєво злетіла з обличчя Валерія Борисовича. На ньому з’явилася догідлива, запобіглива усмішка — одна з тих, які він беріг виключно для людей, що стояли значно вище за нього на кар’єрній драбині.
— Так, так, звичайно, щойно поговорив із ним... Не хвилюйтеся, за тиждень ми це питання повністю закриємо. Місце тут чудове, для вашого хлопця — найкращий старт кар’єри. Та що ви, які тут можуть бути проблеми з цим телепнем? Вважайте, що питання вже вирішене.
Попрощавшись, Валерій Борисович сховав телефон, упевнено сів на заднє сидіння чорної іномарки представницького класу, що чекала на нього, й поїхав, залишивши по собі лише хмару пилу.
А за кілька хвилин із дверей будівлі важко вийшов Тарас Григорович. Його плечі були опущені, сорочка на животі зрадницьки промокла від поту, а в голові стукала одна-єдина, рятівна для будь-якого українського чоловіка думка — піти й добряче напитися. Хотілося просто стерти з пам’яті цей день.
Тарас Григорович довго брів порожньою вулицею, не помічаючи ані криків чайок, ані запаху моря. Кілька разів він машинально діставав телефон, збираючись комусь зателефонувати, але щоразу ховав його назад. Скаржитися було нікому.
Лиховцев дістався узбережжя й звернув до одного з непримітних прибережних барів. Обравши найскромніший столик біля стіни, подалі від чужих очей, він замовив собі нехитру їжу та карафку міцного. Тарас Григорович сидів, загальмовано жував гарячу закуску, зовсім не відчуваючи її смаку, і маленькими ковтками пив, бездумно втупившись в одну точку. Власне життя здавалося зруйнованим, а кар’єра — завершеною.
Та в якийсь момент його одвічну чиновницьку меланхолію безцеремонно порушив гучний, емоційний дівочий голос, що долинав із-за сусіднього столика. Лиховцев мимоволі прислухався, адже там щосили вирувала справжня буря. Обурювалася брюнетка з палаючими очима — це була Аліна.
— Ні, ну ти уявляєш?! — експресивно розмахувала руками вона, звертаючись до своєї подруги. — Я йому під ніс планшет із їхнім же сайтом тицяю, де сфотографований розкішний лазуровий басейн! Питаю: «Де він?!» А цей діяч мені пальцем на надувний дитячий тазик показує й каже: «Ось!» Надувний, Солю! Уявляєш?!
Соломія втомлено потерла перенісся. За сьогоднішній день вона вислухала цю історію вже стільки разів, що, здавалося, могла переказати її слово в слово. Але Аліну було не спинити.
— А мармурові білі колони?! — продовжувала гриміти на весь бар столична гостя. — Ні, ну ти уявляєш?! Він же мені на спиляні обабіч дороги колоди показав, кострубато пофарбовані в білий колір! І цей гад ще заявив, що вони відвідувачів «не обманюють»! І вистачило ж нахабства! От же ж паскудник південних морів... І куди тільки місцевий мер дивиться?! Шахраї! Пройдисвіти!
При згадці про «місцевого мера» Тарас Григорович відчув, як неприємний холодок пробіг по спині. Зазвичай туристи бурчали, лаялися й їхали додому. Але ця дівчина явно не збиралася здаватися. Такі могли дійти й до області, і до журналістів, і до будь-кого. Він тихенько поставив чарку на стіл і весь перетворився на слух, боячись навіть зітхнути.
— Алінко, та заспокойся ти, — примирливо усміхнулася Соломія, крутячи в руках чарку. — Думаю, він усе зрозумів. Недарма ж клятвено пообіцяв до завтра зробити все можливе й неможливе, щоб наш номер хоча б віддалено відповідав тому, що було на картинці.
— Ще б він не пообіцяв! — хижо всміхнулася Аліна, і в її очах промайнув небезпечний вогник. — Ти просто не чула, що я прошепотіла йому на вухо, коли ми залишилися наодинці.
— Я, взагалі-то, сподівалася, що ти мені потім розкажеш, — заінтриговано посунулася ближче Соломія.
— Ну вже ні, вибач, це секрет. Подивимося, що завтра буде, — відрізала Аліна, трохи охолонувши.
— Подивимося, — підтримала подругу Соля й рішуче випила чергову чарку горілки. Закусивши помідорчиком, вона знову повернулася до Аліни: — Може, і ти зі мною? Ну трішки, для зняття стресу?
Аліна на мить замислилася, дивлячись на запітнілу карафку, потім махнула рукою й рішуче підставила чарку. Дочекавшись, поки Соломія наповнить її по вінця, Аліна підняла її догори й чітко, з почуттям промовила:
— Прощавай, розуме, завтра зустрінемося!
І одним махом випила весь вміст.
За сусіднім столиком Тарас Григорович не витримав і тихенько всміхнувся в кулак. Йому не потрібно було довго думати, щоб здогадатися, кого саме ця войовнича дівчина охрестила «паскудником південних морів» — Арсена та його базу в Лебедівці знали всі. Розуміючи, що в нього під боком сидить ядерна зброя сповільненої дії, Лиховцев рішуче відсунув від себе спиртне. Хміль наче випарувався. Він обережно повернувся на стільці й почав уважно ловити кожне слово. У голові, ще зовсім недавно заповненій думками про звільнення, повільно народжувався відчайдушний план. Можливо, доля все ж таки підкинула йому останній шанс.
Палас де Мор, або “all inclusive” по-нашому
https://booknet.ua/book/palas-de-mor-abo-all-inclusive-po-nashomu-b455162
