Нещодавно в Києві прибрали пам’ятник Михайлу Булгакову. Офіційно — через «імперські погляди». І знову почалися емоційні дискусії: «нарешті», «варварство», «деколонізація» тощо.
Але мені здається, ми знову обговорюємо не те, що найважливіше.
Ми говоримо про Булгакова. А варто було б поговорити про принцип.
Чому саме зараз?
Чому не в 2014-му, не в 2022-му, а саме у 2026-му, коли країна втомлена війною, коли корупційні скандали вибухають один за одним, коли суспільство потребує хліба і видовищ?
Можливо, це чергова спроба відволікти увагу?
Замість розбору, куди діваються мільярди, замість відповідей про демобілізацію, корупцію і справедливість — нам дають «культурну перемогу». Знесли пам’ятник. Молодці. Можна ставити галочку.
Але є ще глибше і небезпечніше.
Ми починаємо переписувати історію під сьогоднішній день. Під поточну емоцію. Під «правильну» сторону. Ми судимо людину, яка померла 80 років тому, за те, що її світогляд не відповідає нашим сьогоднішнім уявленням. Людина, яка вже не може нічого пояснити, виправдатися чи навіть просто сказати: «Так, я думав саме так».
Це небезпечно.
Бо якщо ми дозволяємо собі сьогодні засуджувати і «скасовувати» Булгакова за його імперські погляди, то завтра точно так само можуть «скасувати» когось іншого — за невідповідність новій ідеології. А післязавтра — ще когось. І в якийсь момент ми прокинемося в світі, де історію пишуть не за фактами, а за поточною політичною доцільністю.
Всі люди, навіть генії, мають право на свій світогляд. Навіть якщо він нам не подобається. Навіть якщо він нам здається неправильним. Булгаков був складною людиною. Він любив Київ і одночасно не вірив в українську незалежність. Це факт його життя. Ми можемо з цим не погоджуватися, але ми не маємо морального права робити вигляд, ніби його не було.
Історію не можна «очистити». Її можна тільки зрозуміти. Або забути. Третого не дано.
І коли ми починаємо зносити пам’ятники замість того, щоб розвивати свою культуру, свої символи, своїх героїв — ми обираємо легкий шлях. Шлях заперечення, а не творення.
Тому я хочу спитати вас:
Чи справді знесення пам’ятника Булгакову — це перемога української ідентичності?
Чи це просто емоційна реакція і відволікання уваги від реальних проблем?
І чи готові ми судити мертвих за те, що вони думали по-іншому, ніж ми сьогодні?
Напишіть у коментарях чесно.
Без гасел. Просто — що ви відчуваєте з цього приводу.
Мені важливо це прочитати.
